Пошук
Разместить кнопку на Вашем сайте

Газета «Комуніст»
Сайт Комуністичної партії України

Журнал «Комуніст України»

Газета Криворожской городской организации Компартии Украины

Ленінський Комсомол м.Києва

Газета Всекраинского Союза рабочих «Рабочий класс»

Коммунистическая партия Российской Федерации

Московское городское отделение КПРФ

Санкт-Петербугское городское отделение КПРФ

Сайт газеты ЦК Коммунистической партии Китая «Женьминь Жибао» (на русском языке)
Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”1 Продовження

Продовження.
Попередні частини:
1
2
3
4
5
6
7
8

Свобода думки як свобода волі
чи Свобода думки як інтелектуальні кайдани?

Дзюба в розділі “Западня для гуманістів” наводить безліч прикладів, коли в країну Рад приїздили видатні письменники, представники західної культури і захоплювалися досягненнями СРСР, але при цьому ніби-то не бачили того, що з точки зору Дзюби та його суголосників, треба було відмічати у першу чергу. Він називає величезну кількість осіб, і дивується: “Як це вони не бачили...” А причини їхньої “сліпоти” для нього прості: вони усі неофіти, фанатики ідеї, догматики, аскети, жорсткі люди. І не менше. А те, що вони на відміну від Дзюби, бачили і розуміли дійсну суть того, що робилося і порівнювали з тим, що було на заході і робили висновки не на користь заходу, він не сприймає. Отже, він не сприймає позиції, відмінної від його власної і розуміє це як свободу думки.

Між іншим, свобода думки, як і свобода слова може мати дві форми вияву. Це може бути способом вияву свободи волі, або навпаки, інтелектуальними кайданами. Лакеї у сучасних “вільних” ЗМІ завжди вільні у виборі слів (засобів), обслуговуючи своїх хазяїв. Ця їхня воля досить добре оплачується, а рівень плати визначає міру їхньої “свободи”.

Сьогодні реальну свободу думки і свободу слова мають лише ті, хто проти влади Рад. А ті, хто намагається про неї говорити щось позитивне і бачив в СРСР величезні зрушення загально-історичного значення інтерпретуються як неофіти. І це найбільш м’яка оцінка.

Правда, треба віддати належне нашому опоненту у тому, що він відрізняє західних діячів культури від східних, бо вони жили за різних умов. На заході стояла проблема соціального визволення, а на сході, і в певній мірі в Україні, це визволення поєднувалося з національно-визвольним рухом. Досить слушне зауваження. Воно дає підстави для більш глибокого розуміння соціально-політичної позиції митців та її впливу на їхню творчість.

Але Дзюба не помічає одного суттєвого моменту. Соціально-політична позиція тих творців, що відтворювали своєю творчістю тенденцію злиття національного і соціального визволення, не відзначається чіткою визначеністю і розумінням конкретних завдань, а також пошуком способів вирішення цих завдань. Чому так? Бо за ними не стояла чітко визначена соціальна сила, пролетаріат, а аморфна нація. А будь-яка нація саме аморфна, бо з моменту свого формування розшарована на протилежні класи, що знаходяться між собою у стані перманентного протистояння. Їх-то і намагаються примирити націоналісти, завжди виступаючи проти пролетаріату.

Аморфна структура націй стає причиною того факту, що в них завжди були і є дійсні революціонери з різним соціально-політичним забарвленням, не зовсім революціонери (центристи), а то й зовсім не революціонери (ліберали і консерватори).

З такими позиціями і приїжджали до СРСР за часів Сталіна представники різних країн і тому з різних позицій оцінювали процеси, що в ньому відбувалися.

Проте абсолютна більшість з них не могла не помітити того факту, що Радянська держава, коли й відставала економічно, але у соціальному плані випереджала усіх. Усе інше, за таких умов, лише справа часу. А Дзюбі подай негайно і зараз оце усе інше. Він, як розлючена мала дитина, якій мати не в змозі купити іграшку. А мати її просто не може купити, що дитина зрозуміє може лише тоді, коли сама стане матір’ю, або батьком. Як заспокоїти таку дитину? Якщо вона постійно буде нервувати, що з неї вийде? А Дзюби постійно нервують і вимагають – подавай, і все тут. Між іншим, до капіталізму ніяких вимог вони не висувають, а лише висловлюють побажання. І то не завжди.

Для Дзюби ж навіть позитивне є негативним, бо воно радянське. Дзюба вживає наступні словосполучення: консолідатори антифашистського руху, міжнародні конгреси на захист культури, їх величезний вплив на світову та радянську громадськість і таке інше. “Ну, то й що?”: – звучить у дзюбиному підтексті. Усе це погано бо працювало на СРСР і тому розглядається ним не більше ніж заходи, розраховані на пропагандистський ефект! Тобто не мало практичних наслідків. То для чого ж такі заходи й проводяться завжди і всюди? Одна з цілей – обмін досвідом і пропаганда досвіду. А досвід був величезний і показовий для світу. Коли це пастка, то що ж тоді воля? А потім треба запитати: “Ви що, проти боротьби з фашизмом, проти захисту культури...?”

Завжди існували критика і критиканство. Критика – це позиція, а критиканство – поза.

Дзюбу не можна віднести ні до критиків, ні до критиканів. У нього є лише намагання бути об’єктивним. Його позиція нібито й опозиційна щодо Сталіна, але він співчуває радянській владі. То чому ж тоді його критичний запал досить деструктивний? Критика (науковий аналіз) – це пошук можливостей подальшого розвитку або виявлення факторів, що унеможливлюють розвиток і зумовлюють перехід соціально-політичної та економічної системи у нову соціально-історичну якість. Якщо це критика соціалізму, то вона може передбачати або пошук факторів, що уможливлюють його переростання у комунізм. Або доведення марності таких намагань за відповідних умов і соціальної деградації у бік капіталізму. Якщо це критика капіталізму, то вона може передбачати або пошук факторів, що уможливлюють його трансформацію у бік соціалізації (власності, економіки, соціальної сфери тощо), тобто у бік соціалізму, або пошук факторів соціальної деградації до феодалізму.

Отже, критика передбачає пропозицію, що коригує позицію опонентів і тим призводить до бажаних для критика результатів. Нічого цього у Дзюби немає.

Може саме цьому націоналіст Дзюба намагається розіграти єврейську карту з тим, щоб показати як усім націям за радянських часів було погано. Для нього зрозуміло, що гірше за всіх було українцям, а потім вже і євреям. Він навіть підготовку до війни тлумачить як “талановиту режисуру зовнішньої небезпеки (яка справді існувала, хоча причини і масштаби її подавалися неадекватно)”. Задумаємося над смислом слів талановита режисура фашистської небезпеки. Як розцінювати такі слова, висловлені після тієї війни, що переніс радянський народ? Це вже навіть не словоблуддя, а духовний злочин! От як ненависть до усього радянського туманить очі демократа! А для того, щоб йому довіряли, він не радіє за розвал Радянської влади, але ніяк не реагує на ті тектонічні зсуви у соціальній сфері, що наступили після її фізичного знищення, одним з наслідків чого є надзвичайне загострення національного питання і зокрема єврейського. Чи не є наслідком знищення СРСР “відродження” українського, єврейського, російського та інших націоналізмів? Кожен з них намагається розіграти карту іншого, зрозуміло, в залежності від місцевих умов. А результатом є соціальна криза. Що робити “обраним” євреям, коли з позиції українського націоналіста-радикала “обраними” є українці, щоправда, окрім українських комуністів, а Ісус Христос – перший українець. Зрозуміло, за таких умов Дзюба теж не проти стати богообраним? Згадаймо Остапа Вишню, а він сміючись з подібного роду речей, все ж сподівався, що в українських націоналістів коли-небудь проснеться здоровий глузд.

А нам вже й не смішно, де там до сміху, коли на сході живуть кацапи, які харчуються виключно українцями (О. Вишня).

Де там до сміху, коли люди втрачають здоровий глузд, а їх реальний сміх стає виключно істеричним, або цинічним. У нас вистачає і того, і того. Тепер, як казав Тарас, щоправда з іншого приводу, “Добра не жди...”

Згадаймо Дзюбине неявне визначення націоналізму, про що вже йшлося, і ми зрозуміємо соціальну причину націоналістичної точки зору та її логіко-гносеологічну структуру. І не треба зводити поняття буржуазний націоналізм тільки до політичного аспекту. Це науково обґрунтоване поняття, яке виражає світосприйняття людини, що дивиться на світ з позиції зворотної перспективи (її зразок ми маємо на іконі, тільки іконою для націоналіста є він сам як представник буржуазної нації).

Дзюба звинувачує Сталіна у відході від інтернаціоналізму і за звернення до руського патріотизму під час війни. То скільки ж можна нагадувати Дзюбі про діалектику, без якої не можна компетентно спростовувати діалектичні положення. За радянських часів почав відбуватися процес трансформації буржуазної нації у соціалістичну. У ліберальній ідеології така нація називається політичною нацією. Тільки ліберальна політична нація є ідеологема, яка закликає до об’єднання пролетаріату з буржуазією, а соціалістична політична нація – є об’єднанням людей не за національними, а за класовими ознаками. Тому Сталін звертався не до руського патріотизму, а радянського і до історичних джерел, які могли прислужитися такому об’єднанню. З огляду на це, скажіть, будь ласка, що символізував, зокрема, орден Богдана Хмельницького? Отже, Сталін тут виявився найбільш послідовним пролетарським інтернаціоналістом.

Класові суперечності роз’єднують нації. Націоналісти нехтують цими суперечностями, тому вони і буржуазні націоналісти. Закликати до національної єдності за таких умов є національною зрадою, або зрадою народу . Доречи, словосполучення ворог народу не є знахідкою більшовиків, а прийшло до нас з демократичної Франції.

Діалектик, яким є марксист, не може заплющувати очі на ці суперечності. Він не приховує і не замовчує, а намагається розв’язати класові суперечності шляхом таких соціально-структурних змін у суспільстві, де не було б диференціації людей за статусами.

А що таке народ? Чи це поняття включає у себе усіх тих, хто має спільні етнічні ознаки? Націоналіст неодмінно відповість: “Так!” А коли подивитися на історію поняття народ, то виявиться, що ні. Згадайте вираз “йти в народ”. Народом називали усіх, хто в ліберальному новоязі не відноситься до еліти. Навіть інтелігенція, коли вона з’явилася на історичній арені, себе народом вважала далеко не завжди. В історії російської імперії інтелігенція почала ідентифікувати себе з народом лише з появою в суспільстві буржуазних тенденцій. Але вона лише ходила в народ, а не жила разом з ним.

Подивіться як підкреслюють свою народність “народні” депутати в буржуазному парламенті. Але тут вони лише репрезентують народ. Тобто, вони не сам народ, що стоїть при владі і керує суспільними процесами через своїх кращих людей, а тільки його репрезентують.

Слово народ лише за радянських часів набуло позитивного значення, а до цього завжди було символом темноти. Чернь, бидло і народ – завжди були тотожними словами.

А чи хіба буржуазна демократія є владою бидла? Уявлення про бидло виникають лише тоді, коли відповідна категорія людей не тільки не представлена при владі, але й не знає того, що може бути представлена, а тим більше не знає, що сама може бути владою для себе. За радянських часів таке ставлення до народу вперше в історії вдалося остаточно здолати і, між іншим, не лише в країні рад. Це її історичне надбання. Вона змушувала світову буржуазію звертати увагу на соціальні потреби, тобто потреби народу. Нині ж буржуазія лише говорить про демократію.

Що таке Радянська влада з огляду на це? Це влада черні, що вийшла на політичну арену і заявила про свої права тим, хто її часто не вважав навіть за людей. Булгаков це розумів і не прийняв владу черні. Дзюба ж, якщо розуміє, то чому закликає до єдності черні і еліти? Бо буржуазний націоналіст? Заклик до єдності за таких умов і є буржуазна точка зору, згідно з якою чернь повинна залишатися всюди і завжди черню (хоча може й соціально “захищеною”). І ніякі красиві слова тут не повинні прикривати суть справи. Зрозуміло, що зростання знизу міри вимог до рівноправ’я унеможливлюють для капіталістичної держави розв’язувати соціальні проблеми виключно на користь багатіїв от і починає буржуазна обслуга говорити про компетентність і професіоналізм, якого у черні немає і тому не дає їй права на участь у реальній владі. Скільки робітників у Верховній раді, порахуйте, пан Дзюбо!

Але зараз про діалектику. Ніцше наприклад, вважав діалектику філософією рабів, тільки забув при цьому додати, що це філософія рабів, що усвідомили себе людьми. Раб починає цікавитися філософією тільки тоді, коли він зрозумів, що він раб, тобто усвідомив свій реальний соціальний стан і захотів з нього вийти. Здатність до такого усвідомлення – показник досить високої духовної і перш за все політичної культури. Усвідомивши це – раб стає спроможним займатися державними справами. І тоді який би рабовласник добрий до конкретного раба як особа не був, раб не хоче тепер не його власне, а свого рабовласництва як такого. Знаючи ж за яких умов попадають у рабство, робить усе, щоб знищити ці умови. Не помінятися місцями з капіталістом-рабовласником, а знищити сам капіталізм. Лише діалектика дає можливість усвідомити це. І лише за її допомогою можна розв’язати національне питання. Націоналіст, яким би він “свідомим” не був, свідомий лише національно. Для нього нація перш за все. Тому він постійно підспівує національній буржуазії, бо його заклик до національної єдності (найманої робочої сили з буржуазією ж) є способом вивести народ (соціальні низи) зі сфери політики і обмежити сферу їх життєдіяльності сферою виробництва. Влада і політика, за таких умов, завжди будуть буржуазними.

Народ іноді називають ще масою. Не будемо розглядати способи інтерпретації слова маса, але підкреслимо лише одне. Маса буває організованою і неорганізованою. Організованою вона може бути у наслідок самоорганізації і тому стає свідомим учасником історичного процесу, або у наслідок того, що її певним чином організувала і використовує так звана еліта. Перший варіант організації маси в народ ми мали за радянських часів, другий – зараз. Маса, організована таким чином. відрізняється від неорганізованого охлосу лише тим, що нею керують ззовні і не в її інтересах. Така соціальна система хоча і відрізняється від охлократії, але не може вважатися і демократією. Саме такою є буржуазна демократія.

Так от, націоналістичний принцип організації політичних процесів є одним з способів охлократизації народу і, відповідне, виключення можливості для нього приймати свідому участь у них. Народ просто використовують проти нього ж. Свідомо чи не свідомо це роблять “національно свідомі” лідери, не має значення. В обох випадках вони займаються охлократизацією, бо організовуючи масу, вирішують за її допомогою проблеми не на її користь.

Отакі виникають проблеми, коли розвести соціальне і національне і показати, що національне є лише одним з аспектів соціального питання. Націоналісти ж зводять усе лише до національного. Тому націоналізм вважається національно обмеженою позицією, не здатною адекватно діяти при вирішенні складних соціальних проблем. Сталін усе це розумів. А Дзюба, що судить Сталіна з націоналістичних позицій, – не розуміє. Тобто, розуміє, але лише як український націоналіст. Ось чому гуманісти з заходу, що приїздили в СРСР за часів Сталіна, спілкувалися з ним і намагалися зрозуміти дійсну соціальну сутність того, що в СРСР відбувалося, і, як правило, були у захваті. Та навіть ті з них, хто за те чи інше критикували Сталіна, робили це доброзичливо, намагаючись допомогти СРСР досягти якомога більше у соціалістичних соціальних перетвореннях. І Сталіна є за що критикувати, коли підходити до аналізу його діяльності з лівих, тобто конструктивних щодо соціалізму позицій.

Доречи, Дзюба так і не визначився, чи його критика політики Сталіна ліва, чи права. Як націоналіст, він правий, а як борець за щастя народу – лівий. З іншого боку нині вже навіть соціалісти більш праві, ніж ліві бо обстоюють інтереси середнього класу і приватних власників, а Дзюба десь і соціаліст. Ото й знай чого він хоче!?

Звинувачуючи сталінізм у ревізії власних догм (читай, положень марксистської теорії) Дзюба говорить про фактичний перехід сталінізму до безпринципного прагматизму. А чи прагматизм взагалі має принципи? Звісно має – користь. Це чисто ситуативна реакція на процеси, у які ви задіяні, або які розглядаєте як корисні чи не корисні для вас. З огляду на реальні принципи, прагматизм є безпринципною позицією.

Принципами в науці, а марксизм є наукою про шляхи побудови соціалізму і комунізму, – це фундаментальні положення, що визначають спосіб пізнання і практичної дії. Отже, будь-який принцип, якого дотримується суб’єкт пізнання і практичної дії, інший суб’єкт може розглядати як догму з тим, щоб вплинути на поведінку свого опонента.

Скажімо, якщо вимога встановлення диктатури пролетаріату є одним із фундаментальних принципів марксизму, то відмовитися від нього, означає перестати бути марксистом, бо ніколи не приведете пролетаріат до перемоги над буржуазією. Діяти у згоді з цим та подібними йому принципами означає мати пролетарську свідомість.

Для Дзюби ж вони просто догми, від яких Сталін був вільний, бо був прагматиком. Прагматизм же присутній в марксизмі, але не як основоположний, світоглядний принцип. От у чому справа.

Для академіків перебудованого ґатунку це надзвичайно висока теорія, яка не має відношення до їх поглядів і їх життєвого досвіду. Отакі у нас національно-свідомі духовні поводирі.

Догми, це положення, що не можуть переглядатися в принципі. Тоді як бути з диктатурою пролетаріату, яка здійснюється у формі диктатури особи? Де тут догма? Тут не догма, а діалектика, для якої догм взагалі не існує.

Дзюба постійно потрапляє у пастку, яку сам же розставляє. От вже й правда, коли розум пошкодився (Хоркхаймер), то розумних суджень про реальні сталінські часи бути не може. Дзюба хотів похвалити Сталіна за відмову від марксистських догм і за дотримання прагматизму, а вийшло, що сам виявився догматиком.

Безпринципний прагматизм, тим часом, вже зайняв достойне місце у сучасній політиці новітніх “демократичних” країн. Та це для Дзюби, мабуть, наслідки сталінізму, а не моральної безпринципності капіталу. Він націоналіст-романтик, що розчарувався вже й у новій владі, але ще чекає дійсної націоналістично-поміркованої ні-то капіталістичної, ні-то соціалістичної, тільки заснованої не на марксизмі, демократії. Між іншим, концепцій соціалізму і соціалістичних практик багато. Є націонал-соціалізм, є анархізм, соціалізм з китайською специфікою тощо. Але не будемо про екзотичне, бо наші соціалісти мріють про Європу, сучасні європейські соціал-демократичні моделі. Про них і поговоримо.

Наведемо один приклад, до якого ми ще не доросли. По ТБ демонструють серіал “Комісар Рекс” про таку собі симпатичну поліцейську німецьку овчарку. У сюжеті передбачено, що вкрадуть дитину і її собака віднайде. Дитину вкрали. Як шукати? У поліції виникає версія, що той, хто вкрав мав купувати більше дитячих іграшок, ніж хто інший. Звертаються у магазин і той надає інформацію – хто, коли скільки, яких іграшок купив за останній час і на яку суму. Суспільство нагляду спрацювало бездоганно. Розплачуються по магнітних картках. З іншого боку, підіть, купіть сьогодні що-небудь у кредит і ви побачите, скільки і яких паперів на вас оформлять і порівняйте як це робилося за радянських часів, коли сном духом не чули про декларації і штрих-код на лобі. В деяких країнах вже закодували кожного у формі штрих-коду. У стаді, де усі вільні пересуватися у межах колючого дроту, повинні бути усі помічені бо інакше не буде інформаційного чи раціонально сконструйованого суспільства споживання.

До речі, хто знає, які дані про кожного з нас є на магнітних картках, що так нам нав’язують по причині зручності? Для кого? То як забезпечена інформаційна безпека кожного з нас і чому за кожним з нас слідкує невидиме всебачуче (невидимое, но всевидящее) око? Хто оберігає свою безпеку, порушуючи мою? Відповідь проста. Капітал! А Дзюба розказує нам страшилки з минулого і зовсім не бачить, що відбувається сьогодні. То хіба він боровся з Радянської владою за таку демократію? А коли не за таку і не передбачив, що буде саме така, бо іншої буржуазної демократії просто не буває, то чи відчуває власну моральну відповідальність? Звісно ні, бо на це й натяку немає. Винний Сталін і сталінізм, бо “він не тільки змінив соціальну і етнічну структуру України, – він фізично винищив мільйони селян і найактивнішу частину національної інтелігенції, підірвав біологічний та інтелектуальний потенціал нації.”

І це говорить серйозна людина, публіцист і аналітик?

Хіба біологу Дзюбі не відомо, що у разі підриву біологічного потенціалу починається мутація виду? І хіба психологу Дзюбі не відомо, що у разі підриву інтелектуального потенціалу спостерігається не менше, не більше як масовий дебілізм. Та й останні “факти” у наведеній цитаті з того ж самого сміття.

А може він таке сказав у запалі, для красного слівця? Можна було б повірити, коли б ми це чули вперше. Суголосники Дзюби подібні відкриття пропагують постійно і не одне десятиліття.

Але ми більше звернемо увагу на те, в наведеній цитаті, у чому розбираємося професійно.

Ітак, Сталін підірвав соціальну структуру України. Отут наш опонент у чомусь правий, а в основному ні, бо знов попав у власну пастку.

Сталін не підірвав соціальну структуру, бо коли б тільки підірвав, то вона залишилася б старою, хоча й підірваною. Під керівництвом Сталіна соціальна структура не тільки України, а усіх республік, що входили в СРСР змінилася докорінно, уже хоча б тому, що не стало капіталістів, що зникла така велика група людей як безробітні, що в принципі була ліквідована дитяча безпритульність, а безпритульні не просто отримали місце проживання, а й почали вчитися, лікуватися і відпочивати влітку. І хоча соціальна структура у різних регіонах царської Росії була різна, вона у всіх у них складалася на основі класового принципу, в політичному плані, і бідних і багатих – у економічному плані. Сказаного досить, що б уявити ту соціальну структуру, що була до революції. У середньоазіатському краї до революції, наприклад, робітничий клас практично був відсутній і панували феодальні відносини. В Україні, як і у Росії та Білорусії досить значними темпами розвивався капіталізм. Дзюба цитує багато, а ми наведемо лише одну цитату, що вказує на рівень грамотності в цілому в імперії на початку ХХ століття. Так у 1906 р. в журналі царського міністерства освіти “Вестник воспитания” (№ 1, с. 42) наводяться цікаві дані відносно темпів розповсюдження освіти і можливостей досягнення загальної освіти. У європейській частині Росії загальної освіти при тодішніх темпах її розповсюдження можна було б досягти через 120 років, на Кавказі та в Сибіру – через 430 років, а в Туркестанському краї (так тоді називалися нинішні Середньоазіатські країни СНД разом, – тільки через 4600 років.

Отже, той інтелектуальний потенціал народів СРСР більшовики підірвали вже через 17 – 20 років, коли стало відомо, що неграмотність як соціальне явище в СРСР ліквідована остаточно і як вважалося, назавжди (тоді ж не знали, що у нас знов переможе капіталізм). І це в роки надзвичайної напруги, після громадянської війни, і міжнародного неспокою, голоду і розбудови економіки... До відома, по міжнародних стандартах грамотною людина вважається тоді, коли вона здатна писати, має навички вільного читання і рахунку, далі йде початкова, середня і вища освіта. Про них говорити не будемо, бо треба буде згадати Дзюбу, який закінчив вуз в умовах боротьби з владою, яка зробила можливим для нього боротися з нею вже й на публіцистичному рівні.

Нинішні доморощені борці з Радянською владою, які в основному вийшли з робітників і селян, втратили історичну пам’ять. Вони забули про дідів-трударів, яким відводилося відповідне місце в капіталістичній соціальній структурі, і коли б знали, що таке цикл недоїдання (поняття західної соціології, згідно якому систематичне недоїдання з покоління у покоління призводить до народження інтелектуально та фізично неповноцінних дітей, які, відповідно, й вчаться гірше, ніж більш менш заможні. В результаті стають нездатними конкурувати за заняття більш хлібних робочих місць). Вони мають право, а інтелектуальний та фізичний потенціал, за термінологією Дзюби, підірваний, от і права не мають. А коли все ж заявляють про свої права, то стають у очах таких як Дзюба не більше ніж заздрісниками, ледарями та горлохватами.

І це не про Африку, а про Америку, де здійснюється політика соціальної селекції, або соціал-дарвінізм, що стає можливим в умовах тої соціальної структури, яку в Україні підірвав Сталін і за яку так вболіває Дзюба. А соціальна (не біологічна) селекція неявно готує зміни і в етнічній структурі суспільства. Ось чому з марксистської точки зору в кожній нації існують дві нації: бідні і багаті, а відповідно структурується й культура. Мрія Дзюби й його суголосників – культурна інтеграція України. Чудово! Ми усі за!!! Тільки дайте відповідь, як це можна зробити коли національна культура поділяється на культуру бідності, а, відповідно, й культуру багатства. Для Дзюби це марксистський пропагандистський штамп, ідеологія. А на заході написані десятки книжок по культурі бідності соціологами не марксистами з жахливими висновками.

Та крім культури бідності існує і культура багатства. От її то, скоріш за все, Дзюба й вважає власне культурою. То чи захочуть культурні багаті, поки буде існувати багатство як соціальне явище, інтегруватися з некультурними з їхньої точки зору бідними і інтегруватися, таким чином, в культуру бідності? Бідні, зазвичай, хотіли б інтегруватися в культуру багатих. Та хто їх туди пустить!

Проблема ще складніша, бо крім бідних і багатих є ще й середній клас, представники якого з точки зору багатих – бідні, а з точки зору бідних – багаті, у насідок чого свідомість середніх людей відзначається так званою подвійністю (поняття західної соціології), тобто маргінальна, класово не визначена, хоча й відноситься до дрібної буржуазії. Тому протилежних за капіталізму все ж два класи, що співіснують як дві нації. Інтереси якої з них так гаряче виборює націоналіст Дзюба, бо я теж націоналіст, тільки пролетарський?

На сімдесятиріччя І. М. Дзюби Мирослав Попович написав статтю, де говорить: “...дело в том, что Дзюба сам определил свою жизненную позицию как некую альтернативу, противопоставив ее другим позициям таким образом, что многие так и не поняли, в какой цвет нужно его красить. А попытки отнести Дзюбу к каким-то политическим или иным категориям бессмысленны – он из тех людей, которые сами создают эталоны”. (Зеркало недели, 28 июля 2001 г.).

Шановний Мирослав Володимирович навіть не помітив, що підписав політичний вирок Дзюбі як такому, якого не можна “покрасити”, бо невизначений колір як правило звуть сірим. Щоправда, сірий теж може бути політичним кольором. Та чи його хотів обрати як еталонний сам для себе І. Дзюба?

Ми розуміємо усю природу міфології кольору, що має місце у політичному лексиконі, але не будемо забувати, що колір тут набув значення не тільки символу, але й критерію для наукових класифікацій людей і груп за їхніми політичними культурами. Кольорова політична невизначеність, з цієї точки зору теж позначається відповідним кольором. Але хто наважиться назватися сірим?

Щодо Івана Михайловича Дзюби, видатної людина в українській культурі, не можна говорити, як про невизначеного політично, хоча його професійність і його ж політичні погляди у чомусь не стикуються, що не може не позначитися на його професіоналізмі. Проте ми не говоримо тут про Дзюбу як науковця-професіонала, що могло б стати предметом надзвичайно цікавих відкриттів. Ми говоримо лише про політичні погляди академіка Дзюби і їх вплив на сучасні політичні процеси. Коли ці погляди аналізувати з класових позицій, вони стають чітко визначеними правими позиціями, хоча й не є право радикальними.

Та повернемося до проблеми структури культури, яка надзвичайно складна. Тут існують крім класового багато інших критеріїв для аналізу структури національної культури: політичний, територіальний, поселенський і так далі. Класова ж ознака все ж визначальна. То яку етнічну структуру підірвав Сталін, ту, коли етноси утворюються не в результаті природо-історичного етногенезу, а в результаті цілеспрямованої соціальної політики по відтворенню соціальної нерівності у часі, чи по знищенню цієї нерівності? В умовах соціальної нерівності бідний, – росіянин він, єврей чи українець, – втрачає значення, бо усі вони нація бідних. А Дзюба, зрозуміло, з таким підходом не згодний. Для нього головне, щоб соціальна селекція відбувалася саме новим українцем і не дай бог не росіянином, або, ще гірше, євреєм.

А щодо Африки, та й не тільки, то тут соціал-дарвінізм відбувається вже на рівні міжнародної політики та міжнародного права. Якщо це не підрив біологічного потенціалу, то що тоді? Чи не пора згадати про пролетарський інтернаціоналізм?

Ось чому у очах Дзюби гуманісти західного типу, тобто ті, що не відносяться до українських гуманістів-націоналістів, не більше ніж неофіти. Дивимося в словничок: неофіт – біблійне, заново обернений (вновь обращенный). Дивимося Біблію (Тим.3.6), а тут говориться: “(Епископ) не должен быть из новообращенных, чтобы не возгордился и не подпал осуждению с Диаволом”. В латинських і грецьких виданнях Біблії тут стоїть слово неофіт. Тепер все зрозуміло: усі гуманісти, що підтримували Сталіна і СРСР серед дійсних гуманістів випадкові люди, а тому їх треба засудити разом з дияволом Сталіним. І не треба дивитися, чи то Анрі Барбюс, чи то Бертольд Брехт та інші такі ж великі. Ідеал гуманіста для Дзюби Андре Жид, що з неофіта став неонеофітом, а щодо Леона Фейхтвангера, що спростував неонеофітський демарш Жида... та який він гуманіст, він просто прагматик, а ще й троцькізм вважав більш небезпечним ніж сталінізм і тим дав підстави для компанії проти Троцького. Та й взагалі він під’їхав до Сталіна з однією метою: видавати свої твори в СРСР без перешкод. І жодного сумніву у тому, чи може був правий Леон Фейхтвангер, вважаючи троцькізм дійсно чимось не тим, до чого прагнув народ після революції. І чи може те, що розвал СРСР і його наслідки не задовольняють жоден народ, що входив у нього, що цей розвал є результатом підриву політичних мін, закладених під СРСР, у чому не останню роль зіграли такі мінери як Троцький та троцькісти? Для Дзюби це не питання. Він націоналіст, тільки такий, для якого як для націоналіста добре, що СРСР розвалився, але погано, бо Україну відрізано від нафти і газу та інших ресурсів, у розвитку яких десятиліттями залучувано її кошти та її кадри і які вважалися спільним багатством.

Прагматик Дзюба, а він певною мірою прагматик, бо виправдовує Сталіна за відмову від догм (чого він, звісно не робив) на користь прагматизму, повинен розуміти, що згідно тому ж прагматизму Україна отримувала нафту, газ і інші ресурси допоки в їх розробку було залучувано її кошти. Тепер не залучувано, то й не отримує. Хай живе прагматизм! Хай живе вільна від газу, нафти, лісу та інших природних ресурсів націоналістична Україна! Допоки не вмерла!

Між іншим, в розбудову соціалістичної України було залучувано кошти з усіх інших республік СРСР. Якщо вони захочуть отримати їх назад?

Не будіть звіра, Дзюби!

От вже дійсно, націоналіст, так він і в Африці націоналіст, тому його цікавить лише те, що вважалося спільним багатством і залишилося в Росії і ще десь там, а те, що залишилося в Україні і теж вважалося спільним багатством і тому теж може бути предметом зазіхань націоналістів з інших бувших республік СРСР, він просто забув. Чи може не забув? Скоріше забув, про що свідчить його версія зденаціоналізованого або абсолютно русифікованого Сталіна. Дзюба шукає аргументи на користь його ж версії про втрату Сталіним національних ознак і не бачить того, що в нинішній буржуазній Україні є такі плачинди, які дійсно втратили свої національні ознаки і стали більшими українцями, ніж самі українці. Вони і Гоголя називали двоєдушним, за те, що він українець, а його тягнуло до Петербургу (де він, щоправда, і став великим російським письменником).

Так навіщо ж Дзюбі знадобилося конструювати образ русифікованого Сталіна, який насправді тяжів до кавказької кухні, любив грузинські пісні? Відомо про роль вихідців з України, котрі досить тривалий час правили у Москві. Факт неприємний для націоналіста і виникає потреба підвести читачів під думку про втрату цими керівниками національного коріння. От як би вони, чортові пролетарські інтернаціоналісти, не втратили національного коріння, то й проводили б проукраїнську політику на теренах усього Радянського Союзу, українізували б увесь радянський народ... Аж дух захоплює!

А те, що вони зробили для України реального (увівши її в десятку найбільш розвинених країн світу), в націоналістичній інтерпретації їхньої історичної ролі, втрачає значення. Вони забувають, – Україна саме при Сталіні повернулася у свої історичні межі та ще й розширила їх, а при Хрущові до неї додано Крим. Націоналісту мало. От якби ще й Курську область, та й ще й Кубань, та ще й... можна й до Сибіру, – скільки там маленьких українців!

Мені якось у Варшаві показували старовинну карту, де Полтава відмічена як польська територія, а вона, як відомо, певний час дійсно була під Польщею. От побачив би зараз це націоналіст Дзюба!

Міни з дистанційним управлінням під майбутнє наших народів закладаються, як бачимо, ще й досі. Глибоко закладаються. Коли їх почнуть зривати? Того й Дзюба не знає. Хоча він і не неофіт, бо давно обернений і служить не тому класу, з якого вийшов. Він може бути єпископом. Родова приналежність до класу робітників дає йому можливість грати серед них роль свого. Хотілося, щоб не забував, – слово – бог (для багатьох людей), а особливо слово того, хто має претензію бути пророком. Якби не одне але... свобода думки для одних обертається кайданами для інших.

Дзюба завжди мав свободу думки і завжди хотів демократії, а коли вона прийшла, виявилося, що це капіталізм. А як інакше? Ви ж проти класового аналізу і вільні у цьому. Тому така ваша свобода призводить до нездатності на наукові прогнози стосовно тенденцій соціальних змін. Відмова від класового аналізу дорівнює відмові від діалектичного методу в суспільних науках. Звідси випливає, що ви самі на себе надіваєте інтелектуальні кайдани.

Отакі марксистські “догми”! Відмовишся від них – втратиш соціальний орієнтир.

Коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть в яму (біблійна притча)

Закінчення буде


1 Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.
2 Ленин В.И. Очередные задачи советской власти. – ПСС, т. 36, с. 199.



Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані
© Киевский ГК КПУ 2005
Все права защищены. Перепечатка материалов разрешается, только после письменного разрешения автора (e-mail). При перепечатке любого материала с данного сайта видимая ссылка на источник kpu-kiev.org.ua и все имена, ссылки авторов обязательны. За точность изложенных фактов ответственность несет автор.