Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л. Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹

Диктатура особи як історична форма диктатури пролетаріату
або Яким диктатором був Сталін

Комуністи, як вважається, давно дали оцінку історичній ролі і практичній політичній діяльності І. Сталіна, його епосі як складовій в історії світового комуністичного руху. Але це далеко не відповідає дійсності. Адекватна оцінка з боку комуністів зняла б дуже багато питань і де давала б приводу для подальшої дискредитації радянської епохи в світовій історії. Ця робота ще попереду. А поки ми спостерігаємо лише спекуляції навколо даної проблеми, одним із різновидів якої є щойно опубліковані персоналістські роздуми одного із націоналістичних духовних лідерів України І. Дзюби.

Зрозуміло, що в умовах нинішньої політичної структури, що інституалізує собою наявність абсолютно протилежних економічних і, відповідно, політичних інтересів будь-яка критика історичного минулого може здійснюватися з позицій відповідної політичної сили. Тобто вона може бути не просто лівою чи правою, а ще й з анархічними, соціал-демократичними, ліберальними чи іншими подібними відтінками. Кожна з них спрямована на розв’язання ніби-то різних завдань, але завжди є класовою. Науковий аналіз історичного процесу, таким чином, не може бути дійсно науковим, без урахування причин в розбіжності позицій. Невігласи таку позицію намагаються заперечити. Але для соціології знання вона стала загальним місцем, хоча ще не набула загальнонаукового визнання.

Це ж саме стосується і критики радянського часу і тієї ролі, яку в ній відігравав, зокрема І. Сталін. Права критика, за таких обставин, спрямована на те, щоб довести історичну випадковість соціалізму як такого, його утопічність і щось подібне. Ліва, навпаки. Її завдання – доведення історичної необхідності соціалізму. Яскравим прикладом лівої критики, наприклад, Паризької Комуни, була ціла низка творів К. Маркса і Ф. Енгельса, що стали методологічною основою усієї комуністичної науки. І ми, нащадки радянського соціалізму, повинні нині йти тим же самим шляхом. Паризька Комуна наробила багато помилок, але більш яскравої сторінки у Французькій історії не було, а до Великої Жовтневої революції це була найбільш яскрава сторінка і у світовій історії. Вона відкрила історичну перспективу людству, що потім знайшло свій розвиток і в радянській історії.

Ми не маємо права уникати полеміки з правою критикою соціалізму. І зовсім не тому, щоб виправдати себе, своє право на політичне існування, а з тим, що б через дану полеміку розвивати далі науку про комунізм. Ми не маємо права уникати і так званої еклектичної критики, де змішуються і праві і ліві оцінки, з перевагою правих. Саме таку еклектику ми знаходимо на сторінках Дзюбиної роботи.

Тут треба наголосити, що остаточна роль Сталіна в радянській історії ще потребує свого наукового аналізу. Нажаль комуністи в нинішніх оцінках його реальної ролі піддалися на провокацію своїх політичних опонентів, які запровадили принцип абстрактної критики Сталіна з позицій так званого абстрактного ж гуманізму. Сталін диктатор, а диктатура – це погано. Отже, Сталін поганий.

Будь-яка критика будь-якої історичної постаті без урахування принципу історизму – не більше ніж кухонна балаканина.

Будь-яка критика постаті діяльності Леніна, Сталіна чи будь-кого іншого із пролетарських вождів без урахування класового аналізу не йде на користь справі робочого класу. Іншими словами, критика з тих чи інших соціальних позицій можлива тому, що вона спрямована на забезпечення задоволення інтересів відповідної соціальної групи, а в кінцевому випадку, відповідного класу. Отже, вона спрямована не проти самих постатей, а проти класу, який уособлюють дані постаті. Завдання такої критики, як буде доведено далі, – вбити клин між пролетаріатом як класом і його вождями.

Навіть помилки історичних постатей, а їх ніколи не уникнути, повинні розглядатися, по-перше, з класових позицій, по-друге, з урахуванням часу їх здійснення. Інакше історія пролетарської боротьби за звільнення від експлуатації нічому не навчить пролетаріат, не буде сприяти згуртуванню його в могутню політичну силу.

Досвід, який комуністи набули під час існування Радянського Союзу і після знищення радянської влади, засвідчує, що вже не лише в теорії, а й на практиці людство пересвідчилося у тому, що соціалізму немає історичної альтернативи, а здійснитися соціалізм може виключно через диктатуру пролетаріату.

Цей висновок для комуністів стратегічний і саме він дає нам сили, а робітничому класу надію на майбутнє, яку у нього відібрали. Ось чому цей висновок повинен бути покладеним в основу майбутніх теоретичних баталій і практичної політичної діяльності пролетарських партій.

Права ж критика радянського часу стверджує зовсім зворотне. Критикуючи диктатуру пролетаріату, вона продовжує протягувати ідею про необхідність диктатури буржуазії. Такі критики нехтують тим фактом, що буржуазія є лише незначною частиною нації, а не частиною народу, соціальних низів. Вона вийшла з народу, стала над ним і панує з моменту буржуазних революцій і переворотів. Тому влада буржуазії якщо й може вважатися демократією, то лише буржуазною. Тобто демократією для буржуазії. Її завдання – унеможливити в майбутньому встановлення диктатури пролетаріату, соціалістичної демократії.

Коли ж погодитися з буржуазними критиками постатей Леніна і Сталіна, то треба просто розпустити комуністичні, а разом з ними і усі так звані соціалістичні і соціал-демократичні партії, бо вони немовби теж за соціалізм.

Відносно висновків, так би мовити, тактичного порядку.

Диктатура пролетаріату як класу дійсно набула вигляду диктатури особи. Тобто, зовнішньо її так і можна було сприймати. Але вона не трансформувалася у реальну диктатуру реальної особи (особи І. Сталіна), як це намагався інтерпретувати М. Хрущов, і цією помилкою завдав нищівного удару по світовому комуністичному руху.

– По-перше, Хрущов фактично перевів розмову про сутність диктатури пролетаріату, її особливостей в післяреволюційні, передвоєнні та післявоєнні роки в особистісну площину і тим підмінив предмет аналізу. У нього вийшло, що історичний процес не є результатом протидій різноспрямованих політичних сил, а результат міжособистих стосунків, настроїв і особливостей психіки окремих осіб. У цьому він пішов за Троцьким, саме він грішив подібними редукціями через свою критику Сталіна і сталінізму (термін уведений в політичну лексику саме Троцьким). Нинішні критики Сталіна, таким чином, йдуть за Троцьким і Хрущовим. Це робили усі без виключення прораби перебудови горбачовського ґатунку. Нинішня ж тенденція, і особливо після так званої творчості Солженіцина, пішла ще далі, вона збилася на гебельсівську тональність за принципом чим більше брехні, тим більше вірять

– По-друге, уся критика культу особи Сталіна, здійснювана лівими силами, включаючи сюди і комуністів, далеко не завжди враховує вище означені принципи, тобто не лише не з позиції пролетаріату як класу і не лише нехтуючи принципом історизму, а й усупереч настановам В.І. Леніна, усупереч ленінізму, як невід’ємної складової марксизму. Звичайно, Сталін мав шалений авторитет в народі, авторитет, який згуртовував людей, піднімав їх на великі справи, основу яких було закладено в перші роки існування Радянської влади. Його авторитет практично зрівнявся з авторитетом Леніна. Але Сталін ніколи не намагався зруйнувати авторитет Леніна, піддати його ревізії задля звеличення власної особи.

Крім того, настав мирний час, хоча зовнішня загроза зовсім не зникла. Мур, побудований західним світом навколо СРСР, вдалося пробити лише в окремих місцях. Але це не бентежило людей. Навпаки, масштабні практичні перетворення ставали підґрунтям для нового поштовху в мистецтві соціалістичного реалізму, основи якого було закладено М. Горьким.

Людям хотілося співати, а їх звинувачують в поклонінні ідолам.

Повсякденна поведінка значної кількості людей за своїм смислом випадала з біблійної настанови “не сотвори себе кумира”. Для них відкрилося не просто майбутнє, а історична (на віки) перспектива. Бог посунувся, бо заважав будувати нове життя. В свідомості людей він поступився місцю на п’єдесталі дійсним героям: Леніну, Сталіну, Ворошилову, Фрунзе, Будьонному, Чкалову, Стаханову... сотням інших видатних людей. Про них писали вірші, поеми, романи, знімали кіно, писали портрети. Це був збірний образ нової історичної сили – не просто робітника, а Людини, звільненої від вікового рабства.

Але в очах буржуазних політиків і вчених, які не могли мислити ніяк інакше, як в категоріях буржуазної соціальної науки, усе це виглядало як новий різновид культу, культу особи, який за масштабами дорівнював нібито релігійному. Процес практичної реалізації диктатури пролетаріату звеличував не просто окремих осіб, а без виключення кожну конкретну особу, яка долучилася до соціальної творчості. Серед них робітники, селяни, партійні діячі, військові, мільйони людей. Нічого подібного історія не знала

Але в очах буржуазії вони були не більше ніж фанатики, екзальтовані люди.

Вони не помітили однієї принципової різниці між дійсними фанатиками і радянськими героями: відповідальність за кожну свою дію, кожен свій крок. Героєм для радянських людей стала відповідальна перед ними особа, якій вони довірили охорону власного життя.

Диктатура пролетаріату – це перш за все відповідальність перед суспільством, чого ніколи в світі не мала жодна інша диктатура, включаючи і буржуазну.

Нічого цього не помітив жодний буржуазний “критик”, включаючи і Дзюбу.

Ви називаєте це культом особи, ми ж називаємо це культом праці і відповідальності як способів практичного здолання культу капіталу і його історичних наслідків, зокрема, в культурі. І цей культ був уособлений в образі Сталіна.

Отаким в дійсності був культ особи Сталіна.

Звичайно, цей культ багато в чому не відповідає вимогам абстрактної, тобто позакласової (якщо така можлива) етики. Реально ж позакласова етика є буржуазною, для якої будь-яка диктатура пролетаріату є зло. Тільки злом вона є лише для буржуазії і її підголосків, а не для пролетаріату і його союзників.

Проте методи сталінського правління можуть інтерпретуватися як не найкращій варіант практичної реалізації диктатури пролетаріату, якщо починати виправляти історію з позицій дня нинішнього. Але усе це від лукавого, бо не можна заперечити того факту, що за тих історичних умов, в яких усе відбувалося, це був все ж один із не найгірших варіантів з огляду на його ефективність і остаточний результат – побудову соціалізму в СРСР.

Нинішня поразка соціалізму радянського типу відбулася не з вини Сталіна, а у наслідок досить поспішної відмови від диктатури пролетаріату. Це одна з головних причин поразки.

То чому ж сучасна критика ролі Сталіна в історії здійснюється усупереч ленінізму?

Дати відповідь на це питання означає змінити увесь сучасний вектор аналізу радянської історії. А стаття академіка І. М. Дзюби тут лише привід. Проте в ній, як у дзеркалі, наявні практично усі так звані “принципи” (тобто ідеологічні кліше) сучасної критики цієї історії. Щоправда, дякувати Івану Михайловичу, він не збивається на крикливу тональність типу – “Ату його! Ату!” Але від цього не легше, бо висновки з його роботи випливають жахливі.

Звичайно, треба врахувати, що матеріали мемуарно-персоналістського характеру зазвичай дають соціологу благодатний матеріал для аналізу, ні, не окремих персоналій, а їх соціальних типів, а через це сконструювати, так би мовити образ, або дух часу, в якому подібні матеріали з’являються.

Пан Дзюба – типовий представник національної інтелігенції, яка потрапила в нові історичні умови і не може в ній розібратися. Її розриває подвійний смисл життєвої ситуації: національна ідентифікація і спроба розібратися в соціальній проблематиці, яка виходить за національні межі і вимагає зовсім інших методів аналізу. Він думає, що живе в Україні, є українцем і цим усе сказано, у той час, коли національне є лише одним, при чому, далеко не завжди головним, аспектом у соціальному.

Такими українські націоналісти були в радянські часи, такими вони залишаються і нині. Суцільно маргінальна ситуація. Формальні ознаки історично сформованої етнічності йому не дають зрозуміти, що в класовому суспільстві існують механізми соціальної селекції, в результаті чого нація (сформована, між іншим, в умовах капіталізму) розпадається як мінімум на дві нації – пролетарів і капіталістів, поміж яких функціонують “етнічно” невизначені прошарки типу середнього класу.

Крім того, будь-якому “національно свідомому” треба все ж усвідомити ще одне, що сформовані капіталізмом нації, ним же і знищуються. Капітал – космополітична сила, а капіталіст вкладає гроші не там, де він народився і де його батьківщина, а там де можна отримати максимально вигідні прибутки. Цим же зумовлене масова міграція робочої сили, яка зміщує нації з надзвичайною ефективністю і швидкістю.

Для вас Ленін не авторитет, а саме він відкрив ці дві тенденції у розвитку націй: формування націй і національних держав та скасування національних відмінностей. Мільйони людей з усіх континентів кочують світом в пошуку роботи. Таке враження, що відроджується кочовий спосіб життя. Між іншим, це спостерігається навіть в Америці, хоча в іншій формі, бо середній американець за час свого трудового стажу п’ять – сім разів міняє місце проживання, бо втрачає і знов шукає роботу

Україна займає тут не останнє місце в світі у той час, як націоналісти обстоюють чистоту нації і намагаються створити моноетнічну державу шляхом обукраїнення не українців. “Національно свідома” еліта нічого цього не бачить, бо відірвалася від соціальних низів і втратила соціальні орієнтири, бо вимагає руху у Європу, відкритих кордонів і вільного пересування робочої сили.

А може для “національно свідомих” обукраїнення не українців є способом збереження України шляхом асиміляції нелегальних мігрантів: афганців, китайців, осіб кавказької національності тощо?

Ітак, чим же реально був культ особи Сталіна, з огляду на принципи історизму та класового аналізу?

Читаємо Леніна: “Что диктатура отдельных лиц очень часто была в истории революционных движений выразителем, носителем, проводником диктатуры революционных классов, об этом говорит непререкаемый опыт истории. С буржуазным демократизмом диктатура отдельных лиц совмещалась несомненно. Но в этом пункте буржуазные хулители Советской власти, а равно их мелкобуржуазные подголоски, проявляют всегда ловкость рук: с одной стороны, они объявляют Советскую власть просто чем-то нелепым анархическим, диким, старательно обходя все наши исторические параллели и теоретические доказательства того, что Советы суть высшая форма демократизма, даже более: начало социалистической формы демократизма; с другой же стороны, они предъявляют к нам требования более высокого, чем буржуазный, демократизма и говорят: с вашим, большевистским (т.е. не буржуазным, а социалистическим) советским демократизмом личная диктатура абсолютно несовместима.”²

Отак!

Далі можна цитувати дану роботу ще довго.

Отже, диктатура особи, якщо вона реалізує інтереси класу не просто правомірна, а необхідна (закономірна) в певних історичних умовах.

Яким чином сформувалася особиста диктатура Сталіна і в наслідок яких причин – це спеціальна розмова. Але незаперечно, якщо слідувати соціологічній теорії соціальної взаємодії, це сталося під шаленим тиском на Радянську владу внутрішніх і зовнішніх сил, з одного боку, і особистих якостей характеру самого Сталіна – з іншого. Незаперечно і й те, що якби особисті якості Сталіна йшли усупереч інтересів робітничого класу СРСР, ця країна зникла б з політичної карти світу набагато раніше. Але жодні історичні бурі за часів правління Сталіна не лише не призвели до цього, а країна шаленими темпами розвивалася.

Подібного роду речей ворогам соціалізму і людям, позбавленим марксистсько-ленінської діалектико-матеріалістичної освіти, збагнути важко. І не тому, що в них відсутні відповідні інтелектуальні здібності, а тому, що їхня соціально-політична позиція накладає табу на саму можливість розуміння такого.

Ітак, В.І. Ленін дає ключ для наукових оцінок історичної ролі Сталіна, в постаті якого пролетарська диктатура знайшла своє уособлення.

Проте, уособлення може бути двояким:

– реальна диктатура особи;

– приписана диктатура особи.

В особистій диктатурі Сталіна присутні обидві моменти. Йому приписано стільки, що потрібні спеціальні дослідження для виявлення масштабів приписів. Але це не була диктатура особи у тому сенсі, що Сталін за допомогою “своєї” диктатури задовольняв власні приватні інтереси. Він цього ніколи не робив. І факт цей ніким не спростовується. Хіба що тими, хто постійно наголошують на так званих “обідах”. Скільки б Сталін не з’їв, це не йде ні у яке порівняння з тим, скільки “з’їдають” нинішні олігархи і їх державна обслуга.

Отже, Хрущов вказав лише на факт уособлення певного процесу, але не спромігся дати даному факту наукової оцінки і тим дав підстави для того, що б його послідовники поставили під сумнів соціалізм і комунізм взагалі.

В дійсності ж докорінна відмінність лівих (марксистсько-ленінських) оцінок даного часу полягає у тому, що диктатура пролетаріату здійснювалася не в інтересах особи, або лише членів комуністичної партії, чи її верхівки, а робітничого класу і його союзників, усіх народів СРСР і усіх тих, хто боровся у світі проти експлуатації.

Саме по собі уособлення диктатури пролетаріату, таким чином, не в усьому пішло на користь робочому класу, але не тому, що вона була історично невиправданою, а тому, що їй були дані неадекватні оцінки, що призвело і до неадекватних історичних наслідків. Хрущов допустив радикальний відхід від марксизму-ленінізму з багатьох причин, що потребує спеціального аналізу, але наслідки його дій значною мірою позначилися на всій світовій історії.

Головна історична роль сталінської диктатури полягала в спрямуванні соціальних процесів у світі на унеможливлення реставрації капіталізму в СРСР і підготовці величезної соціальної бази до майбутніх соціалістичних революцій. І це йшло лише на користь СРСР, бо значною мірою укріпляло соціалізм з середини.

Така діалектика.

Радянські керівники після Сталіна, який доречи, сам займався теоретичною роботою, практично переклали цю роботу на референтів і, відповідно, наслідуючи форму, а не суть сталінської диктатури, почали діяти методом певної підміни соціальної творчості мас керівною роллю партії.

Щоправда, соціальна творчість мас ніколи не зникала, але була вже й не такою масштабною, не носила того розмаху, який вона мала у довоєнні роки.

Наступив управлінський дисбаланс в стратегії побудови соціалізму і комунізму. То чи винен у цьому Сталін?

І все ж реальні соціальні досягнення були вражаючими.

На противагу цьому нинішня соціальна “реформа” перетворила трудящі маси взагалі у статиста у міжпартійних чварах. А наслідком стала абсолютна політична апатія, що й вимагалося. То чи надовго? Комуністи повинні бути готовими до сплеску соціальної активності. Досвід останніх подій у деяких країнах (зокрема в Югославії і Грузії) показує, що ця активність може набути різного спрямування, що залежить від того, яка політична сила займається найбільш активно організацією такої активності. Аналіз радянського минулого дасть можливість більш чітко сформулювати мету, на реалізацію якої і повинна бути спрямована сила народного гніву.

Історичне завдання комуністичних партій – перетворення пролетаріату і його природних союзників в самостійного суб’єкта історичного процесу, що творить історію свідомо.

Жодна партія не ставить перед собою такого завдання. Їхня мета зовсім інша – контроль за соціально-політичною поведінкою народних мас і у першу чергу пролетаріату, з метою не допустити навіть можливості соціалістичних перетворень.

Уособлення диктатури пролетаріату, навпаки, не лише не сприяло, а виявилося найбільш адекватною формою активізації мас на той час, спрямування їх на соціальні звершення. Це була найбільш зрозуміла для мільйонів форма соціального управління, хоча й не у всьому відповідала комуністичному світогляду. Вона була прийнятною і легітимною, хоча й не досконалою.

Уособлення диктатури пролетаріату не відбулося саме по собі. Для цього були серйозні причини, в тому числі і культурного порядку. Але не про це сьогодні розмова.

Сталося так, що та тональність, що була задана Хрущовим в ході критики сталінського культу з соціально-політичної точки зору і за своїми наслідками відповідала скоріше не лівим, а правим позиціям, хоча і відбувалася в термінах марксистської риторики. Нажаль цю тональність прийняли і комуністи. Це означає, що багато у чому це змушує їх відмовлятися від власного історичного досвіду. Для правих сил така тональність є приводом не просто для критики ролі Сталіна в радянській і світовій історії, а критики соціалізму і комунізму як історичної перспективи для людства в цілому, для світової історії.

Усе це значно впливає на нинішні дії комуністичних партій у всьому світі і опонентам комуністів це добре відомо. Їхня критика стала навіть латентним (прихованим) способом контролю за політичною поведінкою комуністичних партій. І від такої допомоги треба якомога швидше позбавитися.

Історія становлення комуністичної політичної культури, тобто політичної культури тих груп людей, що дотримуються великих ідеалів комунізму, сформульованих класиками марксизму-ленінізму, досить складна і багато у чому трагічна. Ці ідеали підтримує велика кількість людей. Але вони нині вагаються, бо сучасний послаблений стан комуністичного руху не дає їм надії на майбутнє. У цій ситуації не випадково наші опоненти так часто згадують ім’я ними ж демонізованого Сталіна і демонізованої Радянської влади. Вони з цього черпають свій “досвід” – досить вдалий досвід впливу на сучасну політичну поведінку комуністичних партій у світі та їх прибічників, щоб зробити цю поведінку повністю підконтрольною. Не вийде!

І все ж, коли нам нагадують наше минуле, то й ми повинні його не забувати уже хоча б тому, що у ньому було значно більше таких сторінок, якими ми повинні пишатися. Це наша, комуністична історія, науковий аналіз якої – головне джерело у визначенні тих принципів, на які треба орієнтуватися. Згадаймо слова письменника Полякова. Після того, як його повість і однойменний фільм “ЧП районного масштабу” викликали масову негативну реакцію серед молоді, сказав: “Я мітив у комсомольську бюрократію, а попав у комсомол”. Тобто, промахнувся. А які від таких промахів наслідки?

Ті, хто нині обирають для критики постать Сталіна, свідомо цілять не в Сталіна, а в соціалізм. Для них Сталін – уособлення соціалізму, символ, який повинен бути зруйнований. Отже, війна зі Сталіним – це початок війни з радянськими символами, головні баталії якої ще попереду. Отут ми і не повинні мовчати. Це наша, комуністична історія, а науковий аналіз сталінського часу – джерело досвіду класової боротьби.

Наведемо один приклад. Скільки буржуазні ідеологи кепкували над виразом “Сталін – це Ленін сьогодні!” То хіба, критикуючи Сталіна, вони при цьому хотіли показати дійсну велич Леніна? Ні, зрозуміло. Просто вони боролися проти значення Сталіна як символу. А Леніна вони принижували іншим способом, в інших текстах і контекстах. Їм не потрібна дійсна правда. А те, чи є Сталін Леніним для когось, чи ні, яке їм буржуазне собаче діло.

Розглядаючи твір І. Дзюби під вище означеним кутом зору, тобто з позицій лівої критики, ми звернемо увагу перш за все на ті зрушення, що відбулися у духовній культурі радянського народу за сталінських часів. А особливість лівої критики полягає у тому, що теоретики повинні чітко розмежовувати дві можливі форми уособлення соціальних процесів: 1) уособлення як міфологізація, тобто приписування певній особі рис їй не притаманних (між іншим, нині цим займається ціла наука, яка функціонує під назвою PR – зв’язки з публікою); 2) уособлення як система управління, спрямована не на сприяння розгортанню масової соціальної творчості, а на декретування, тобто підміну масової творчості системою управління по принципу наказ-виконання; 3) уособлення як створення культу для масового поклоніння з метою отримання особистих надзвичайних привілеїв.

То хіба може бути зведена роль І. Сталіна в радянській історії хоча б до одного з цих типів уособлення? Щоб не грішити примітивізмом, треба дати негативну відповідь.

У Дзюби ж відповіді на ці питання в основному позитивні.

Продовження буде

¹ Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.
² Ленин В.И. Очередные задачи советской власти. – ПСС, т. 36, с. 199.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані