Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹ Продовження

Продовження.
Попередні частини:
1
2

Від метафори світової пожежі до реальної світової темноти
або Поетика світла (вогню) і міфологія темряви в ліберальній інтерпретації

“Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем”. Яка красива поетико-політична формула, якщо її розуміти у контексті часу, у якому вона була сформульована. Це метаформа. Реально нею виражено не руйнівний характер світового руху робітників та селян, а їхнє вікове прагнення до волі від влади капіталу, до світла знання від світового вікового духовного гноблення та релігійного мракобісся. Світовий пожар – це вогонь Прометея, що має світити всім у світі. Його промені мають висвіти усі таємні пружини, що донині рухали суспільним життям і надавали можливість одним панувати над іншими.

Людині, що закінчила педагогічний інститут, треба б було це знати і не приписувати поетові того, чого він не говорив. І от цю метафору у профанованому вигляді, тобто інтерпретовану як дійсне прагнення більшовиків розпалити світову пожежу, вже не одне десятиліття намагаються нав’язати суспільній думці.

Певний спосіб інтерпретації, інтерпретації з протилежних класових позицій, здатен навіть гімн перетворити у реквієм, хоча сучасний український гімн і звучить майже як реквієм, бо ще не вмерла Україна, але вже вмирає, трошки почекайте, залишилося не так довго. Куди поділися мільйони у мирний час?⁶ Та й ще планують зменшення населення в Україні майже на сорок відсотків.

У профанованому вигляді вогонь душі інтернаціоналіста пролетаря-Прометея перетворюється у пожежу світової війни, офіційну ідеологію пролетарського “революційно-руйнівного” руху. Ще філософ Лосєв започаткував таку традицію і Дзюба повторює не свою думку, не роблячи посилання на дійсного автора. Головне, щоб було оригінально.

Профанація, вона завжди профанація. Однодумці Дзюби так цитують і “Інтернаціонал”, вириваючи з контексту окремі слова і випускаючи інші, підміняючи тим самим дійсний смисл сказаного. У інтерпретації ліберальної інтелігенції “Інтернаціонал”, ця пісня-гімн свободі для усіх найманих працівників, закликає до руйнування світу.

Говорять, що з пісні слова не викинеш. Але ж викидають. Наведемо метод їхнього цитування: “Весь мир разрушим до основанья…”. Почує це обиватель, у якого немає історичної пам’яті, і скаже: “Я з ними не піду, бо стану терористом!” А в тексті “Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем, мы наш, мы новый мир построим: кто был ничем, тот станет всем!”⁷

В Інтернаціоналі, хоча теж в поетичній формі, йдеться про вихід на історичну політичну арену робітничого класу і його вимоги до світу. Почує це обиватель і скаже: “Таке мені підходить!” Викинути ж з “Інтернаціоналу” слово насилля і словосполучення мы новый мир построим значить спрофанувати смисл тексту, і вийде, що робітничий клас, створивши усе багатство для багатих і залишаючись на рівні жебрачества не менше ніж агресор, терорист, що намагається не здолати світ насилля, а сам насилує, як зараз модно говорити, і тому руйнує у силу свого невігластва весь світ.

Ліберал, обурений ним же створеним образом пролетаря-терориста, кричить на антимітингу: “Ми проти будь-якого насилля, а більшовики закликають до насилля. Насилля нам не треба, бо проллється багато крові!!”

“Не треба! Не треба!” – відгук у натовпі.

А те, що ліберал, знаходячись при владі, вже здійснює насилля, проти якого й виступають робітники, замовчується. І чия завжди проливається кров не говорять.

Як бачимо ліберал так просто владу не віддасть. Він буде лити за неї чужу кров, і стільки, скільки йому потрібно. А що б свою власну кров не проливати, він натравить одних трударів, на інших. “Друзі ж народу” типу Дзюби, граючи роль духовних лідерів і радіючи за його кров, як не прикро, займаються таким натравлюванням.

За логікою нашого опонента Євангеліє всесвітнього знищення і є те, що зумовлює прихід до влади таких як Сталін. А це значить, що в революції немає творчого начала, а лише руйнівне і, відповідно, революційні пісні є лише закликом до тероризму. Чому ж, у такому випадку, після всіх пролетарських революцій спостерігався нечуваний злет людського духу, який, одночасно, лякає усяких поборників релігійної духовності? Ліберальні “друзі народу” говорять про духовність і культуру, а коли людський дух звільняється, хоча б на короткий час, вони, не впізнають його, бо для них духовність і релігійність одне й теж. Усе ж, що поза релігією і не узгоджується з релігією для них аморальне.

Між іншим, в результаті перемоги буржуазних революцій революційний дух розколюється на власне буржуазний, який трансформується у консервативний, і пролетарський, який фактично вимагає продовження революції аж до перемоги пролетаріату (саме це Леніну і вдалося усвідомити на початку ХХ століття). Ось чому пролетарський революційний дух завжди і всюди пригнічується буржуазією, щоб він не переріс у пролетарську революцію. В 17 році не вдалося пригнітити пролетарський, тобто комуністичний дух і буржуазна революція переросла у пролетарську. Проте Дзюба цього духу не бачить, він бачить тільки залишки буржуазного духу, цю піну, що ще довго не осідала.

Далі в його статті йдуть положення, що дають підстави стверджувати або про просте незнання предмету, про який береться судити наш опонент, або про його здатність не гребувати навіть підтасовками. Та особисті якості Дзюби нас не цікавлять, а цікавить лише роздуми типового представника маргінальної національної української інтелігенції, яка ніби-то вже стала елітою, а з іншого боку, сама потерпає від буржуазної несправедливості. Така позиція завжди відзначається суцільним суб’єктивізмом.

Хоча Дзюба прямо не говорить, але за його логікою, Жовтнева революція була простою авантюрою, розрахованою на те, що її перемога буде забезпечена початком всесвітньої революції. Одночасно він приписує Сталіну ідею можливості побудови соціалізму в одній країні (Леніна він, як бачимо, давно читав, а якщо взагалі читав, то скоріш за все по окремих сторінках, що рекомендували викладачі для підготовки до семінарів по історії партії).

Ідея всесвітньої Пролетарської революції належить ранньому марксизму і як романтична ідея досить живе в лавах світового пролетаріату.

Внесок в теорію марксизму про можливість перемоги революції в одній країні, а не у всесвітньому масштабі, належить Леніну і тільки в наслідок детально прорахованої такої можливості більшовики пішли на революцію, без чого Жовтнева революція дійсно була б суцільною авантюрою. Фінляндія, наприклад, відійшла від Росії за згодою саме Леніна, бо там не було революційної ситуації. Тобто, ніякого експорту революції більшовики не тільки не передбачали, але й вважали такий експорт авантюрою. Крім того, про глибоку наукову розробку проблеми можливості перемоги революції в одній країні свідчить велика кількість полемічних творів Леніна. Він полемізує з багатьма марксистами, що не у повній мірі засвоїли, хоча й добре знали твори Маркса, та меншовиками, бо вони вважали Росію відсталою і такою, що не пройшла вишкіл капіталізмом. Значить революція перемогти не може. Ленін же визначив не тільки день, але й час її початку.

Так, революційна романтика була, але звідкіля все таки з’являються ліберальні звинувачення Сталіна у намаганні розпалити світову революцію? Дзюба знов або не знає, або замовчує той факт (це тільки йому відомо), що подібні ідеї належали Троцькому, а діалектичне коригування Леніним марксистського вчення про революцію та сталінське неухильне дотримання ленінської ідеї про можливість перемоги революції в одній країні стали приводом для звинувачень у зраді світовій революції. Уся наступна поведінка Сталіна, і навіть пакт Молотова-Рібентропа, вписуються у ленінську позицію. Почитайте ще раз Троцького, пане Дзюбо. Він навіть у 1936 році пише: “Завоевание власти пролетариатом не завершает революцию, а только открывает ее... Социалистическая революция начинается на национальной арене, развивается на интернациональной, и завершается на мировой. Таким образом, социалистическая революция становится перманентной в новом, более широком смысле слова: она не получает своего завершения до окончательного торжества нового общества на всей нашей планете”.⁸ Ці слова Троцького абсолютно відірвані від реалій. Вони – чистісінька демагогія, яка перетворює творчий марксизм у систему догм. А Ви, вчений, таким чином, виступаєте проти наукової творчості, а захищаєте її профанацію.

Троцький приписував Сталіну власну перманентну зраду Жовтневої революції, що найбільш чітко виявилася, наприклад, в його відмові підписати мирну Брестську угоду з Німеччиною. А Ви берете його “аргументи”, вписуєте їх у інший політичний контекст, і виходить вже не ліва, а права, “ліберальна” критика Сталіна. Тут Дзюба перетворюється у правого радикала, а раніше був ліворадикальним. Це по-перше.

По-друге, іноді вважається, що революція надзвичайно радикальний спосіб вирішення соціальних проблем і тому без неї можна обійтися. Це надзвичайно спрощена думка. Революція, коли виникає революційна ситуація, є єдино можливим способом вирішення таких проблем. Коли б усі політичні сили зрозуміли цей факт, то може й революції не перетворювалися б у трагедії, бо трагедію створює не революція, а протистояння їй. Таким чином, ті сили, що довели до революції, перетворюючи повсякденне життя мільйонів у трагедію, виступаючи проти неї, перетворюють одну трагедію в іншу, ще більшу, а звинувачують у цьому революційні сили.

Перш за все революція є спосіб приходити до влади тим політичним силам, за якими стоїть значна кількість населення країни, але за діючим законодавством це зробити їм ніколи не вдасться. Історичний досвід багатьох країн доводить, що сучасні правові системи потребують розробити законодавство у наслідок якого, наприклад, комуністи, можуть прийти до влади легітимним шляхом. Для фашистів таке можливе, і Гітлер це довів. А от для людей типу Сальвадора Альєнде – ні. Тобто, коли вони й прийдуть до влади, то підніметься така контрреволюційна хвиля, що розпочнеться громадянська війна, а контрреволюційні сили обов’язково будуть підтримані іншими капіталістичними державами, бо їм самим таке загрожує. Нехай буржуазний парламент займеться розробкою такого законодавства, що унеможливить громадянську війну у тому випадку, коли в капіталістичній державі до влади приходять антикапіталістичні сили, і ніяких жертв не буде. Визнайте злочинною закордонну “гуманітарну” допомогу для війни з власним народом, коли він більше не хоче терпіти вас при владі, і все буде нормально. Доречи, тоді зникне необхідність у тотальній націоналізації. А то виходить так, що винні ті, хто захотів волі, а не ті, хто волю душить.

Сказане ж Дзюбою є в кращому випадку свідченням того, що він забув історію розвитку людського духу і тому не спроможний усвідомити науковий дух марксизму-ленінізму, його суті, заключеної в матеріалістичній діалектиці. Тому його слова про так звану суть, яку він намагається висвітлити, пояснюючи роль Сталіна в революції та після неї, надзвичайно далекі від реальної суті. Революція не є результатом злої волі змовників. Ви подивіться хоча б на те, яку надзвичайно велику теоретичну роботу провели теоретики буржуазних революцій. Ще більш значну роботу провели теоретики пролетарських революцій.

Перш за все філософи своїми працями відтворювали поступову трансформацію феодального суспільства у капіталізм, яка проходила задовго до виникнення власне капіталізму. Тривалість процесу не задовольнила власників великих грошей, а в результаті злет революційної думки у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому столітті призвів до падіння абсолютизму. Для буржуазії це була вершина мрій, а для пролетаріату, що лише народжувався як клас під час буржуазної революції, мрія про демократію виявилося суцільною ілюзією. Тобто, з одного боку створилася ілюзія абсолютної демократії, яка й досі живить буржуазну суспільну думку, бо буржуазна демократія не передбачає ніяких змін на краще для робочої людини і тому навіть натяк на відповідні зміни класифікує не менше як тероризм. З іншого боку сформувалася вимога здолати цю ілюзію і побудувати реальну демократію для абсолютної більшості людей. А як це зробити, коли офіційно вважається, що все можливе в процесі демократизації вже давно реалізоване. Коли така демократія не є Диктатурою, то що тоді це таке?

Отже Маркс терорист, а його послідовники, одним з яких є Сталін, і подавно.

Величезну роль у поваленні монархій відіграла німецька класична філософія, яку Герцен назвав алгеброю революції. То може й Герцен терорист?

Який крок зробила революційна думка від терориста Канта до ще більшого терориста Гегеля. Вони обидва виправдовували людину, що “вкрала” кусень хліба і тим зберегла своє життя. Вона поступила хоча й не по закону (злочинно з точки зору приватної власності), але морально виправдано (з точки зору реальних соціальних законів). А от той, хто їй не дав кусень хліба, а ми додамо, або відняв, і тим підштовхнув до смерті, поступив по закону (з позицій приватної власності), але аморально (з позиції реальних соціальних законів). Цим Кант (прибічних феодальної форми власності) і Гегель (прибічник приватної або буржуазної форми власності), таким чином, самі того не бажаючи, викрили усю підлість буржуазного права. То може в очах таких як Дзюба й вони створили виключно терористичні теорії, бо виправдовують не правові дії. Дзюбам треба знати, що не лише рабовласницьке, а й феодальне і буржуазне право з самого початку створення відповідних правових систем розійшлися з мораллю і тим створили можливість масштабних маніпулювань суспільною думкою.

Проте, буржуазних мислителів навіть такі теорії перестали задовольняти, бо виправдовували приватну власність вже не так ефективно з причини наступу марксизму.

Зауважимо, що буржуазія, у ході приходу до влади, сприяла становленню науки формою суспільної свідомості і соціальним інститутом. Але прийшовши до влади, вона відразу втратила свою революційність і більше не була зацікавлена в пошуку нових ідей соціального розвитку. Відповідно і соціальна наука втрачає свій науковий статус і починає займатися виключно ідеологічними побудовами, обґрунтуванням ідеї неправомірності будь-яких зазіхань на позбавлення буржуазії політичної влади. Офіційна гуманітарна наука за капіталістичних часів, як це не дивно, стає фактором гальмування соціального розвитку. Таким чином виникає неадекватність між технічним і соціальним розвитком. Свідченням втрати соціальною наукою статусу світоглядного статусу є “відродження” релігії, що у двадцять першому столітті можна розглядати як свідоме використання релігії для вирішення конкретних політичних завдань. А це й є однією з соціальних технологій, що, між іншим, не сприймає пан Дзюба.

Крім того, теорії, що обґрунтовували необхідність переходу від феодалізму до капіталізму були атеїстичними, і вони розробляли лише ідею, а не технології такого переходу. Вони відповідали на питання “Що робити?”, а не “Як робити?” Буржуазні революційні практики орієнтувалися на ідею, які здійснювалися по законах стихії. Скільки таких практик було у Франції, Англії, Німеччині. З часом вони почали теоретично осмислюватися марксизмом, який уперше вийшов за межі буржуазного мислення і тим спромігся показати можливі шляхи розвитку суспільств, що тільки зароджувалося. Ось чому марксизм, аналізуючи досвід буржуазних революцій (подивіться, скільки з цього приводу написано Марксом і Енгельсом), вже почали відповідати на питання й “Як робити?”. Більша частина праць Леніна присвячена відповіді на це питання. Ось чому Жовтнева революція, порівняно з будь-якою буржуазною революцією була практично безкровною. Кров полилися лише у часи громадянської війни, розв’язаної проти Радянської влади.

Війна з марксизмом, яку вели буржуазні вчені, велася з самого початку його виникнення, а коли марксизм, за радянських часів, сам став офіційною наукою, перед якою було поставлене завдання забезпечити унеможливлення повернення буржуазії до влади, він з цим практично не впорався. Крім того це стимулювало виникнення на заході провокаційних теорій з тим, що б відвести марксистів від вирішення даного завдання. Буржуазія розв’язала ще більш жорстку теоретичну війну проти марксизму, і спровокувала переведення його зі статусу теорії у статус ідеології, і, відповідно, догматизації текстів класиків, підтриманої політичним керівництвом. Догматизація ж – крах для діалектики. Крім того, після Сталіна ніхто з політичних керівників не займався теоретичною роботою. Практичний результат цього факту відомий. Наука повинна залишатися наукою. І коли справа критиків марксизму глузувати з наукового комунізму, то справа марксистів – займатися його розробкою далі. І це вже робиться.

Гуманітарні науки, особливо соціологія і психологія на заході, перед якими виникло своєрідне соціальне замовлення по стабілізації і увіковіченню капіталізму, почали розробляти соціальні технології, що майже всі мають маніпуляційне спрямування. І це у великій мірі вдалося. Таких технологій розроблено безліч. Але знання про них закрите, а відповідні дослідження проводяться у дослідницьких центрах. Таке знання в університетах не вивчають, тому викрити смисл тієї чи іншої маніпуляції можна лише у ході дослідження тих заходів, що вживає влада.

Доречи, розпад гуманітарної науки фактично на дві науки позначився навіть на розвитку природничого знання, бо тут дослідження, що можуть радикально стимулювати економіку були теж переведені у статус закритого знання. Як бачимо, знання розпалося на відкрите й закрите, що Дзюбі просто невідомо, бо він не займається соціологією знання. А ті соціальні технології, проти яких він так гаряче виступає і які спрямовані на глобалістське трансформування національних культур, теж з розряду закритого знання. Як вони реалізовуються і хто конкретно це робить, не відомо ні Дзюбі, ні широкій громадськості. Тому Дзюба навіть не знає, що сам у цьому приймає надзвичайно активну участь, а громадськість, вірячи йому, не знає, яку в дійсності роль він виконує. Отакі ці технології, а їх дієвість тим і визначається, що у їх здійснення залучаються люди, що навіть про це й не підозрюють.

Отаке й життя, коли нас ведуть хоча й освічені, але темні люди. Це глобальна темнота.

Продовження буде

¹ Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.
⁶ Якщо порахувати втрати у межах усього СНД то вийде вражаюча цифра, бо лише Росія вже втратила 15 мільйонів. Її загальна чисельність підтримується лише за рахунок переселенців з інших, бувших радянськими, республік, а реальне перевішення смертності над народжуваністю практично таке ж, як в Україні. Офіційні дані, зрозуміло, не друкують. Така ж ситуація в Прибалтиці, Молдові, Грузії тощо. Набагато краща ситуація, і це не дивно, в Білорусії, яка, між іншим, більше всіх постраждала від Чорнобилю.
⁷ Цитую по-пам’яті. Тут це дозволено.
⁸ Л. Троцкий. Перманентная революция. (Робота розташована на багатьох Інтернет сайтах)

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані