Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹ Продовження

Політичний лексикон сучасних опонентів Сталіна
або Деякі проблеми сучасної соціології мови

Іван Михайлович Дзюба в своїй статті не дуже впевнено пройшовся відносно претензії Сталіна на те, що він є спеціалістом у мовознавстві, бо той критикував відомого мовознавця теж академіка, правда справжнього, а не перебудованого ґатунку, Марра. Дзюба тут підтасовує факти, бо Сталін критикував Марра не просто за “теорію чотирьох першозвуків”, як стверджує Дзюба, а за вульгаризацію діалектичного матеріалізму і марксизму в цілому.

У Сталіна є дві роботи з цього питання. Одна “Марксизм и вопросы языкознания. Относительно марксизма в языкознании.” - досить розгорнуті відповіді на запитання групи товаришів, а друга – “К некоторым вопросам языкознания. Ответ товарищу Б.Крашенинниковой”. Є і три відповіді на листи до нього з цих же питань. Дзюба ж примудрився і тут перекрутити і назвав так “К вопросу о марксизме в языкознании.” Та не будемо придиратися, бо може в його розпорядженні було якесь специфічне видання¹¹.

Сам Сталін з цього приводу казав таке, відповідаючи на задані йому запитання: “Я не языковед и, конечно, не могу полностью удовлетворить товарищей. Что касается марксизма в языкознании, как и в других общественных науках, то к этому я имею прямое отношение. Поэтому я согласился дать ответ на ряд вопросов, поставленных товарищами”. (Марксизм и вопросы языкознания, т 16.¹²) За що ж конкретно критикував Сталін відомого академіка? Зверніть увагу, власне по лінгвістиці він жодного зауваження не зробив, а лише тільки говорив про використання марксизму як методології у мовознавстві і не більше. І як далеко не останній марксист-теоретик він мав на це абсолютне право.

На що звернув увагу Сталін у мовознавчому вченні Марра:

1) мова, у супереч Марру, не є надбудовним явищем і не є засобом виробництва;

2) мова не є класовою, а загальнонаціональною за своєю граматичною та синтаксичною структурою, бо вона є засобом спілкування в межах нації, хоча соціальні групи, а особливо соціальна верхівка відрізняється своїм лексиконом;

3) Марр відмовив у правомірності використання порівняльно-історичного аналізу мов, бо ніби-то це призведе до пошуку так званої прамови;

4) він відриває мову від мислення і вважає, що мислення можливе без мови;

5) він зводить граматику до простої формальності, а тих, хто аналізує граматичну структуру мови вважає формалістами.

І так далі. Але Сталін стверджує, що там, де Марр у своєму мовознавстві не вульгаризує марксизм, його праці корисні і їх треба вивчати.

Така суть критичного погляду Сталіна на погляди академіка Марра, праці якого були надзвичайно популярними у довоєнні роки.

Думаю, що Дзюба дуже давно заглядав і у праці Сталіна, як і у праці Марра, коли взагалі заглядав, а коли прочитає перераховане вище, погодиться з кожним з сталінських положень, а тим більше з тим, коли Сталін спростовує Марра відносно вульгаризації принципу класового аналізу у підході до аналізу національної мови. Проте, не будемо забувати таке:

1) Сталін наголошує на мові як засобу спілкування;

2) у ті часи, коли він писав ці роботи, так звані модерністські тенденції в соціології знаходилися у зародковому стані;

3) практично у зародковому стані знаходилася соціологія мови і тому проблема зв’язку мови і соціальної структури, в тому числі і класової структури, була досліджена не у повній мірі. В сучасній соціології мови вже розвели граматичні та синтаксичні і смислові аспекти в мовознавстві і виявилося, що за смисловою структурою, а отже і за своїм лексиконом, мова дійсно корелює з соціальною структурою (про що Сталін, як бачимо, вже здогадувався і не відкидав). Врешті решт тільки завдяки такому факту і стала можлива соціологія мови як наука. Але про це не знав не тільки Сталін, але й сам Марр.

Філологу ж Дзюбі треба знати, що світоглядна позиція будь-якого вченого, коли він не займається публіцистикою, вимальовується не лише в одній статті, а у всіх його роботах. А Дзюба наводить у якості прикладу статтю Марра, про яку Сталін навіть не згадує. А це пряма підтасовка фактів. Марр дійсно вульгаризує принцип класового аналізу у мовознавстві бо у нього практично зникає національна мова, а функціонують різні класові мови, що мають лише спільну звукову оболонку, що Сталін і заперечував. Може Дзюба тут згоден з Марром? То чому не написав?

Іншими словами, у Марра вже вимальовуються спроба дослідити наявність кореляції між класовою структурою суспільства і соціальною структурою мови але сама ця спроба грішить серйозною вульгаризацією.

Критика поглядів Марра для Сталіна була потрібна, бо його підручниками користувалися студенти, а по-друге, на місцях усіх тих, хто негативно відносився до вчення Марра, знімали з роботи як антимарксистів. Дурі завжди вистачає. Статті Сталіна зупинили цей процес.

Проте нас ця проблема цікавить в іншому плані, а саме показати реальний зв’язок політичного лексикону, цієї окремої форми існування мови, і мислення самого пана Дзюби. Тобто, абсолютно у згоді з марксистом Сталіним, який говорить про наявність прямого зв’язку мови і мислення. А от у розвиток сталінського положення про мову як засіб спілкування (або функцію спілкування) можна додати, що специфіка міжкласового спілкування в умовах існування антагоністичних класів у модерному суспільстві полягає у тому, що мова дійсно починає грати взаємосуперечливу роль: з одного боку, спілкування між класами немовби об’єднує їх у єдиний народ, а з іншого – спосіб існування тут такий, що сам процес спілкування відтворює соціально-класову структуру культури і суспільства. Таке стає можливим у наслідок дії технологій спілкування, де панівний ідеологічний лексикон буржуазії, обслуговуючи її соціальні потреби, перетворюється на, так би мовити, на діслексикон для найманої робочої сили. Зверніть увагу, тут вже немає вульгаризації принципу класового аналізу, хоча сама проблема, можна вважати, поставлена Марром. Тільки розв’язується по іншому.

Латинське dis- має декілька значень: 1) наділяє слово негативним значенням; 2) вказує на позбавлення дечого або відчуження чогось; 3) безпорядок; 4) означає розподіл на декілька частин; 5) анулювання тощо. У діслексиконі усі ці моменти присутні і тому те, що для панівного класу в його лексиконі є позитивним і виражає особливості його класової свідомості, для підлеглих є виразом його класового невігластва. Тобто, політичний діслексикон – є лексикон невігласа у політиці. Він унеможливлює для робітничого класу усвідомлення власного місця в соціально-класовій структурі суспільства, а, відповідно, унеможливлює і набуття ним власної класової (пролетарської за соціальним смислом) свідомості.

А це значить, що структурування єдиної національної мови стає засобом панування соціальної верхівки над соціальними низами. У часи Сталіна про соціальні технології у нас і гадки ще ніхто не мав, але до буржуазної соціології, що вже почала ці технології розробляти, відношення було відповідним.

Так от, система слів, в яких виражені, наприклад, ліберальні ідеї, які відбивають собою потреби крупної буржуазії, впорядковані і голові ліберала відносно до цих потреб. В голові ж робітника вони набувають негативного для нього значення. Цей лексикон підсилює реально існуюче відчуження робітника від власності, але створює у нього ілюзію наявності класової єдності в суспільстві, його природної (національної хоча б) спорідненості з капіталістом. От і виходить, що більшість людей, наділених здоровим глуздом, стають неспроможними адекватно усвідомлювати процеси, в яких безпосередньо приймають участь.

Політичний лексикон, у нашому випадку, можна інтерпретувати як запас слів (зверніть увагу, не понять), що визначають своїм смислом правила політичного мислення, яке сформоване у обивателя – політичного невігласа, яким може бути навіть надзвичайно освічена людина.

Політичним невігласом є будь-хто, хто мислить не в категоріях класової структури суспільства і категоріях класової боротьби, бо у такому разі він просто нездатен усвідомлювати реальні причини тих політичних процесів, що відбуваються у суспільстві.

У політичного невігласа правила мислення визначаються не практикою реальних класових відносин, а штучно сконструйованою суб’єктивною реальністю, відчуженою від практики (щось подібне має місце і в традиційних, але класових суспільствах, де проблема політичної культури взагалі не стоїть). Отакий специфічний зв’язок мови і мислення у політичного невігласа. Тут мислення зберігає формальну логічність, але втрачає змістовну логічність, тобто стає абсолютно суб’єктивним за змістом. Воно діє скоріше за логікою асоціацій або абстрактно інтерпретованої моралі – в дусі абстрактного гуманізму, для якого реальні людські проблеми нічого не варті. Наприклад, для ліберала справедливим є недоторканість приватної власності, а усі ті соціальні проблемі (бідність, безробіття, жебрацтво тощо як функції приватної власності стають другорядними, соціально не значимими, бо справедливість має місце).

Для публіциста особливо важливо бачити різницю між абстрактним і реальним гуманізмом. Як і абстрактною та реальною демократією. Наші публіцисти, як правило, таким знанням не грішать, тому їхні тексти скоріше не є так званим “журналістським дослідженням” конкретної соціальної проблеми, а чисто емоційним відгуком на ту чи іншу подію. Щось подібне ми маємо і у розглядуваній статті, а Дзюба, усупереч власному, хоча й вербально невираженому бажанню просвітлити темну масу читачів за допомогою свого політичного лексикону, робить усе, щоб ця маса ніколи світлою не стала. Маса завжди темна, вважає ліберал, для того і потрібна еліта, зрозуміло, в його ліберальній іпостасі, яка тільки й спроможна займатися просвітництвом.

Яка наївність тих, хто в це вірить! А Дзюба вірить. Він щиро вірить в свою елітарну непогрішність і щиро намагається просвітлити темну масу, сіючи чергові міфи про радянські часи.

В соціології давно відомо, що реальний лексикон політиків часто абсолютно протилежний за змістом реальній їхній практичній політиці. А виробляють цей лексикон професіонали. Ось чому політики часто залучають у свою лексику слова з лексики опонентів, що є технологією впливу на свідомість політичних конкурентів та їхню соціальну базу. Коли ми аналізуємо публіцистичні тексти, то повинні чітко розрізняти, коли слова вживаються у ролі понять, а коли у чисто публіцистичному плані, коли вони вживаються у прямому, коли в переносному значенні, коли адекватно, коли ні.

У статті Дзюби дуже багато слів, за допомогою яких він намагається немовби пояснити свою позицію і тим піднімає їх на рівень понять. У даній статті ми не маємо змоги розібрати кожне з них на предмет адекватності вживання. Тому звернемо увагу лише на деякі з них. Почнемо з екзальтована маса.

Вживає таке словосполучення Дзюба досить тенденційно з метою ототожнення фанатизму та духовного злету. Формально і там і там присутній припіднято-збуджений стан, але для фанатика (подивіться фашистські масові заходи) цей стан тотожний відриву від реальності, а духовний злет є показником вищої міри задоволення від реальних досягнень (подивіться радянські хроніки).

Коли ж вважати, що радянські люди фанатично вірили своєму керівництву, а, відповідно, й у своє майбутнє, то дійсного духовного підйому як і не було, був лише фанатизм, відірваність від реальності. Досягнень соціалізму як не було. Красива підтасовка, але ж підтасовка, а не адекватне вживання слів, що адекватно описують реальність. Дзюба нібито ніколи не бачив проявів реальної екзальтації, а тим більше реального духовного злету.

Хоча у нинішнього українського націоналіста не може бути духовного злету, а тільки фанатизм і то регіонального масштабу, бо немає віри ні державному керівництву, ні в майбутнє, яке абсолютну більшість просто лякає. Тут треба було б людині з педагогічною освітою знати, що навіть публіцистичні вислови повинні бути компетентними, а це значить, що кожне слово повинне відображувати те, що за ним реально стоїть, а не те, що публіцисту хотілося, що б стояло. А ентузіазм? Хіба його так легко викликати пропагандою? Якщо так легко, то чому ж Ви його не викличете, скажімо, на підставі боротьби мас за надприбутки пана Суркіса і використайте для цього “героїчні звершення” і “показові перемоги” (слова Дзюби) пана Волкова. І чи виникне при цьому замість віри в бога, віра в майбутнє? Реалії показують, що навпаки, замість віри в майбутнє розширюється віра в бога, а богами стали нові хазяї життя.

У Дзюби, між іншим, одне положення практично завжди заперечує інше. То він говорить про ГУЛАГ, якого так боялися, і тут же про ентузіазм і віру в майбутнє. Хоча для нього тут суперечності немає. Він просто не розуміє, того, що коли слідувати його ж логіці, то вийде, що ті, хто хотів кращого, робив це і радувався, а коли когось це не радувало, то він і діяв за законом або перманентної, тобто неперервної, відповідно скритої або відкритої контрреволюції. З такими людьми, звісно, боролися (згадаймо, половині відмовлено у реабілітації, бо ні при якій владі реабілітації вони не підлягають).

Наслідувана Радянською владою соціальна структура від дореволюційного суспільства ще довго обтяжувала Радянську владу і гальмувала перетворення життя на краще. Хоча законодавчо були знищені різні титули та й усе те, що розділяло людей по соціальних ознаках, пам’ять про минуле визначала поведінку значних мас людей. Тому одні раділи, а інші затаїлися, а де можна, гальмували розвиток. І коли Дзюба критикує Троцького, то власне не за те, що той діяв часто далеко не на користь Радянській владі, а навпаки, розглядає наслідки троцькістських дій як такі, що уособлюють саму сутність даної влади. От з чим не можна погодитися. Боротьба Сталіна і Троцького це боротьба двох тенденцій у радянських соціальних перетвореннях, спрямованих на реалізацію вимог, висунутих масами в ході революції і перешкоджання реалізації цих вимог. Не розуміти цього, значить взагалі нічого не розуміти в ранній радянській історії. Духовний злет і ентузіазм, які були властиві радянським людям того часу, не в останню чергу зумовлювалися і цією боротьбою, яка носила не лише безпосередньо політичний, а у першу чергу економічний і культурний характер.

Наступне словосполучення сталінське облагородження соціалістичної праці Дзюба вживає як таке, що це ніби чисто ідеологічний захід без будь-яких соціальних наслідків. Йому здається, що він спростовує ще один міф. І як завжди помиляється. Праця за радянських часів для величезної кількості людей реально стала, справою честі, доблесті і геройства, тобто абсолютно в дусі марксизму. Праця облагороджувалася самим життям і тому поступово ставала соціалістичною по духу. Рутинізація ж має місце завжди. Головним соціальним наслідком такого процесу було навіть не те, що підвищувалася продуктивність праці і вона перетворювалася з прокляття на потребу, а те, що відбувалися радикальні зміни в соціальній структурі. Формувалася робоча інтелігенція, що приходила на зміну так званої робочої аристократії. Характер праці впливав на те, що соціологи називають статусом і престижем. Статус людини тепер визначався не тільки її соціальним походженням і матеріальним статком, а й її відношенням до праці, до людини праці, до культури тощо. Нічого такого капіталістичні країни не знали і тому, наприклад, за всю історію Радянської влади жодна профспілкова делегація не отримала візи для відвідування США. Для робітників на заході взагалі не було зрозуміло як це робоча людина може стати Героєм і отримувати за це привілеї на рівні з урядовцями.

Та Дзюба мабуть читав видатного педагога Макаренка, в результаті діяльності якого відбувалися перетворення злочинців у самих активних у соціальному плані громадян? А то все про канал, та про канал. Каналізаційні усі це аргументи, хоча каналізація є у будь-якому суспільстві.

Як би то не було, власне комуністичного духу, який облагороджував соціалістичну працю Дзюбі зустріти так і не пощастило. То як же тоді було йому жити і як дивитися на життя, щоб все воно сприймалося коли не як суцільний злочин, то як суцільна помилка? А може йому не пощастило, бо шукав його не там, не у справах Макаренка. Хоча й Макаренко для Дзюби мабуть лише представник “соцвиха”. Так він глузує над поняттям соціалістичне виховання. На скільки ж треба бути політично заангажованим, щоб не бачити нинішній капвих (капіталістичне виховання) з його наслідками в освіті та культурі. Навіть наукові конференції вже проводять, бо намагаються знайти засоби для виховання громадянина Незалежної Капіталістичної України. Ось чому Дзюба говорить про абсолютну правомірність постановки питання про нову людину. Тільки для нього нова людина не совок, а “новий українець”. Що ж до “нового робочого”, то він має бути слухняним, а не горлохватом та заздрісником, бо весь час буде зазіхати не на своє.

Горлохватом для ліберала є історичний тип робочої людини, властивий соціалізму, який відрізняється від раба тим, що може постояти за свої права перед будь-яким начальством.

Заздрісником для ліберала є історичний тип робочої людини, властивий соціалізму, для якого є неприпустимим той тип розподілу національного багатства у результаті якого одні люди стають бідними, а іншим нема куди дівати добро.

А Дзюба мовчить, що для робочого тепер усе не своє, усе відібране, справедливість чого аргументована Дзюбами.

Відносно будівництва соціалізму у відносно відсталій країні суперечило марксизму ми вже сказали, що ця ідея не Сталіна, а Леніна і доведена вона була з урахуванням тих історичних обставин, що на той час склалися. Пан Дзюба може й чув про діалектичний принцип історизму, але духу його не знає. Ось чому це абсолютно марксистська ідея, виникнення якої було зумовлено часом. Вона абсолютно наукова ідея і тому була практично реалізована. Припинення соціалістичного етапу розвитку країн СНД має зовсім інші причини, що, як говорять юристи, не знаходяться у причинному зв’язку з даною ідеєю. Коли Дзюба наголошує на відхиленні від марксизму, то робить це лише з метою наголосити на те, що Сталіну був властивий утопічний стиль мислення, тому він і намагався будувати соціалізм у відсталій країні. Точно за Троцьким і троцькізмом – здамо соціалізм, пройдемо капіталізм, набудемо досвіду боротьби з ним і тоді знову почнемо побудову соціалізму. А коли ж ми набудемо достатнього досвіду? Доречи, так робили всі ревізіоністи, тому тут Дзюба не оригінальний і нічого нового не відкрив. Де ж у Сталіна утопізм, коли саме соціалізм не лише спас країну (включаючи і Україну) від розвалу, а підняв її на небачену в її історії вершину, з якої її спустили нинішні трансформатори.

Ще один лінгвістичний шедевр Дзюби терор як засіб мобілізації мас, – саме по собі нонсенс, бо чи може терор, навіть поряд з пропагандою і мистецтвом, створити атмосферу масового політичного і трудового ентузіазму. Він же сам вище говорив, що страху не було. Який може бути ентузіазм, навіть не за рабовласництва, а за капіталізму?

І все ж, по-перше, що мається на увазі, коли розмова йдеться про мобілізацію? Може бути дві форми мобілізації:

– декретивна, типу воєнної;

– низка заходів по організації і управлінню суспільними процесами, у яких бере участь абсолютна більшість громадян (маси) абсолютно добровільно, на підставі власного покликання, відчуваючи власну відповідальність за власне майбутнє, навіть відмовляючись від вимоги надати їм за це певні привілеї.

У другому випадку навіть потреба у військовій мобілізації змінює свій соціальний смисл, у чому й виявлявся комуністичний дух, або ентузіазм. Хіба подібного ми не бачили у перші п’ятирічки, під час війни, під час відновлення після перемоги, при освоєнні цілини тощо? Таке спровокувати, а тим більше викликати за допомогою терору не можна, а можна тільки підтримувати і тим задовольнити потреби мас. А можна подібні настрої пригнітити (пригнобити), показавши, що ніякі їхні сподівання на краще не виправдаються.

(Краще б Дзюба не торкався цієї проблеми! Певний незначний ентузіазм у незначної частини населення України мав короткий сплеск при отриманні незалежності. Але досить швидко вщух, бо люди побачили, що обіцяли як в Америці, а вийшло як у Ефіопії. А коли б як в Америці, то все одно для абсолютної більшості було б гірше ніж в СРСР. Капіталізм і приватна власність “розбудовуються” не для того, що б всім було добре. Не та мораль).

Мобілізація може бути і примусовим залучення до тих заходів, які передбачають можновладці. Таке ентузіазму ніколи не викликає і його ми спостерігаємо, наприклад, при мобілізації значної кількості інженерно-технічного і наукового персоналу до праці на базарах.

Соціалізм є суспільством праці, а не капіталу, тому ті, хто не звик і не хотів працювати, бо були виховані на зразках, запозичених з інших суспільств або у відповідному соціальному середовищі, примушувалися до праці, а міра примусу визначалася індивідуально. Але це не був терор, а система правових заходів. Правовий Примус і терор речі різні. Жодної держави без примусу не буває, як, між іншим, і без терору. Право завжди має примусову функцію. Зрозуміло, що були й такі, у кого примус ентузіазму не викликав. Праця для цих людей ще не стала потребою, а іншого шляху отримувати доходи крім праці соціалізм не передбачав, розглядаючи їх як експлуататорські. Це декому може давати підстави для звинувачень у забіганні наперед. Але ж ранній соціалізм за марксистською термінологією був скоріше казарменим. Але у більшості своїй ті, хто від сохи, або він кайла, з радістю підтримували країну праці, а не капіталу бо на дух не переносили ніякої експлуатації. Тобто, абсолютно більша частина з них приймала участь у будівництві нового життя, а друга (абсолютно менша) – шукала як би це життя взагалі змінити на протилежне, фактично капіталістичне. З позиції цих людей Дзюба і розглядає сталінські часи.

Проте існують і інші технології мобілізації. Прийшли німці з своїм терором, пропагандою і мистецтвом (як говорять однодумці Дзюби, теж тоталітарним), мобілізували: частина мобілізованих, поліцаї, наприклад, ці “ідейні” борці, почали служили їм з ентузіазмом; іншу частину вивезли до Німеччини... Але масового ентузіазму це чомусь теж не викликало.

Іншими словами, у Дзюби ми маємо нагромадження слів, що взаємно заперечують одне інше за своїм смислом.

Що можна сказати відносно режисури зовнішньої небезпеки (яка справді існувала хоча причини і масштаби її подавалися неадекватно)? Коли й говорити про неадекватність сприйняття зовнішньої загрози, то треба зовсім в іншому смислі. Чи можна говорити про перебільшення загрози з боку фашистської Німеччини? Вона, навпаки, навіть зменшувалася з тим, щоб не спровокувати до передчасної війни. А як можна було не перебільшувати загрозу ядерного нападу після такої війни, яку пережив радянський народ? А холодна війна, що призвела до програшу в ній, теж перебільшена? Навпаки, значно применшена і тому неадекватність дій у цих обставинах полягають не в режисурі, а в значній самовпевненості радянського керівництва. А щодо режисури, то подивіться хоча б на вибори в США і побачите режисуру “вільного вибору”. Та що там говорити, коли західні соціологи заговорили про виникнення суспільства спектаклю, де все режисоване так, що здається, що ви в театрі, а не в житті. А говорити про це почали після режисованої показової страти Чаушеску. І чи мало ми бачимо зрежесованих соціально-політичних спектаклів на теренах самої України?

Тут пан Дзюба взагалі заговорився. А може так і думає?

Про спрощену логіку діалектика Сталіна (як він засвоїв дану логіку, потребує спеціального дослідження, згодиться для розробки методик навчання у майбутній соціалістичній Україні) може говорити лише людина зі спрощеним розумінням соціалістичної суті.

Сталін, як відомо, писав не складно і досить доступно за змістом, це так. Але чи є форма вербальної подачі думки, яка використовується для досягнення якомога найбільшої міри розуміння читачем, показником логічної структури самої думки? Дзюбі мабуть відомо, що ні, бо логіка складає внутрішній зміст сказаного, а не його словесну оболонку. Ніякої іншої логіки по своїй складності порівняно з діалектичною просто не існує, навіть математична їй програє. Спроможність викладати у простій формі складні речі завжди вважалося ознакою геніальності, принаймні таланту.

Між іншим, в математичній логіці працюють формули, а в діалектичній смисли. Там формалізована (символізована) логіка, тут смислова. Це логіка смислів, що визначаються багатьма факторами і перш за все соціальними. І коли порівняти логіку висловів Сталіна і з логікою висловів Дзюби, то помітна просто прірва між ними. Для того, щоб показати цю прірву і пишеться даний матеріал. У Дзюби логіка смислів абсолютно відсутня, бо смисл одних словосполучень виключає смисл інших, виказаних з одного й того ж приводу. Знайдіть щось подібне у Сталіна.

Для соціології мови, між іншим, порівняння подібних логічних розбіжностей, породжених не розбіжностями в рівнях освіти, а саме розбіжностями у класових позиціях, тут незоране поле. Але Дзюбі треба ще спробувати дотягнутися до реального рівня освіти Сталіна, набутої ним через самоосвіту і відповідні університети політичної боротьби (хоча офіційної високої освіти у нього не було).

Щоправда, це не випадок, бо, зокрема, Троїцький теж не мав вищої освіти. ЇЇ не мав і Г. Спенсер, і Ф. Енгельс і багато інших людей, дії яких значною мірою позначилися на світовій історії.

Логіка мислення Дзюби далека від діалектичної. Це скоріше логіка асоціацій, і не більше. Що б судити про Сталіна адекватно, треба хоча б оволодіти його “спрощеною” логікою і тільки тоді ви покажете, де дійсно у нього були проблеми з логікою. А вони були і досить значні, бо Сталін іноді теж грішив підміною логіки смислів логікою асоціацій, хоча й не часто. Це видно хоча б по тому, як він зреагував на практику в дусі перманентної революції Троцького. Ленін реагував адекватно і тому нейтралізував Троцького своєю логікою, примушуючи останнього приносити певні позитивні результати. Сталін це не зміг зробити у повній мірі (правда, час змінився) і тому вимушений був нейтралізувати останнього по іншому. Але зараз не про це, а про порівняння логік мислення Дзюби і Сталіна.

Доречи, про діалектичний стиль мислення Сталіна говорить і сам Дзюба, не помічаючи цього. Дзюба констатує використання Сталіним “буржуазних” матеріальних стимулів, диференціацію зарплат, посилення експлуатації шляхом жорсткого нормування тощо. Сталін діє як діалектик бо розуміє, що соціалізм ще не є комунізмом, а лише перехідним етапом від капіталізму до комунізму. А Дзюба звинувачує його в ревізіонізмі. Проте Дзюба так і не побачив тут духу діалектики, Судячи з контексту, бо слово буржуазні він бере в лапки, Дзюба розглядає Сталіна як такого, що відходить від пролетарського вчення бо вимушений використовувати капіталістичні “надбання”. Виходить, марксизм утопія, бо нічого такого специфічно пролетарського, або соціалістичного у виробництві немає, і тому марксизм абсолютно неправомірно приписує ознаку буржуазності тому, що буржуазним не є, а є загальнолюдським. А Сталін, немовби, як прагматик, побачив усе це, начихав на Маркса, використав і досяг певного результату.

Диво і все. Соціалізм вийшов з капіталізму, то чи може нормальний керівник вольовим порядком відмовитися від методів і стимулів, до яких робочі звикли і які їм зрозумілі і прийнятні?

Матеріальні стимули і диференціація платні за виконану роботу реально виникли задовго до капіталізму, та тільки при капіталізмі заробітна плата стала єдиним засобом існування великої кількості людей, що звуться пролетаріатом. Диференціація зарплат – спосіб контролю не тільки за поведінкою людей на виробництві, але й у повсякденному житті. Ось чому ці речі буржуазні, бо вони – знахідка часів капіталізму. Це спосіб досягнення дисципліни і соціального порядку загрозою голоду. Сталін же діалектик, не відмовляючись від духу марксизму, використовує ці “речі” з метою позбавити людей від такої загрози і показати, що праця на себе, більш продуктивна, ніж наймана праця. Ти отримуєш більше не тому, що на когось працюєш, а тому, що працюєш на себе. Це показник твого внеску у загальну справу робітників, а не просто винагорода за вироблений надлишковий продукт.

Отже, методи нібито ті самі, а соціальний смисл зовсім інший. Ідеологи типу Дзюби не розуміючи подібного роду речей, приписували соціалізму капіталістичні ознаки.

Соціалізм – перехідне суспільство і тому тут держава може проявляти властивості сукупного капіталіста, чим унеможливлює приватну власність, а, відповідно, й відродження капіталістичної соціальної структури.

Дзюба цитує Мохатму Ганді, який вважав, що небезпечно використати робітників у політичних цілях, але треба підняти їх до становища часткових власників. Дзюба наголошує, що це чисто опортуністичний рецепт, хоча й більш реальний за ману гегемонізму.

Тут стільки наплутано, що можна написати окрему статтю, щоб пояснити дійсний смисл сказаного.

По-перше, Ганді ніколи не був лідером робітничого руху і тому опортуністом бути не може. Коли б такий рецепт виказав хтось з лідерів робітничого руху, то він був би опортуністом. Для нас тут важливо те, що нинішні лідери робітничого руху в Україні, наприклад, лідери ”незалежних” профспілок – опортуністи. Ганді був лідером у національно-визвольному русі, він добре знав історію Росії, де в 17 році буржуазна революція переросла у соціалістичну у наслідок участі в ній робітників і однієї з партій, що найбільш адекватно виражала їхні інтереси; партії Леніна. Такого завдання Ганді перед собою не ставив. Він ставив за завдання обмежити політичну активність індійських робітників. Їх було не так вже й багато, але навіть це лякало індійську буржуазію, і тому він висунув вимогу перетворити робітників не у повноправних, а у часткових власників. Це теж форма приватної власності. Хто знає хоча б основи римського права та соціальну структуру Індії, той знає що таке повноправні і неповноправні. У Римі соціально-правовий статус і повноправних і неповноправних був визначений правовою системою, у Індії – традицією. Вказана позиція Ганді відносно індійських робітників показує, як може бути використаний історичний досвід Російської пролетарської революції буржуазією інших країн, а як – лідерами робітничого руху. Для Дзюби буде новиною й те, що саме Ганді вперше застосував на практиці метод ненасильницького насилля, правда, задля визволення Індії від колонізаторів.

Це поняття використовувалося в марксизмі, в основному в ранньому, як тотожне поняттю диктатура пролетаріату. У цьому ж смислі воно часто використовується й зараз. Але, наприклад, в шестидесяті роки ХХ століття у боротьбі з Радянською владою світовій буржуазії вдалося надати даному поняттю зовсім інший смисл і тим вбити великий клин у відносини між братніми пролетарськими партіями світу, структурувати їх за ознакою прибічників різного типу гегемонізму (радянського, китайського, югославського тощо).

І все ж, якщо марксистське вчення про гегемонізм для пролетаріату мана небесна (тобто утопія) і не більше, то порівняйте рівень життя робочого класу за радянських часів і в нинішній буржуазній Україні і більше нічого не треба робити. У пляжних зонах Чорного і Каспійського морів, наприклад, від кількості людей вода не встигала оновлятися у нічні часи і тому місцева влада часто запускала “утку” про холеру, щоб збити наплив відпочиваючих і дати відпочити... морю. Іншими словами виникала потреба не в рекламі відпочинку на морському пляжі, а в антирекламі. Нічого такого жоден пляж світу за межами Радянського Союзу не знав і не знає. Зазивають на них інтенсивною рекламою. Коштував відпочинок на морі мізерну суму для людей, бо оплачувався на 90 % потужними профспілками. Дзюба про це забув? Швидко! А може забув про те, скільки разів як дисидент відпочивав по профспілкових путівках, бо влада його гнітила?

І останнє з цього приводу. Ганді та його послідовники в кінці кінців перемогли. А де в Індії робітники-часткові власники? От вам і приклад націонал-ліберальної риторики. Така риторика нині використовується і в нас. І все ж авторитет Ганді у Радянському Союзі був надзвичайний, що показово. Будь-який рух, що йде на користь людей, не може не підтримуватися марксистом-інтернаціоналістом. У цьому теж виявляється протилежність між ідеалом національного гегемонізму націонал-утопіста Дзюби і ідеал пролетарського гегемонізму Радянської влади.

Дзюба, як обізнаний експерт, дозволяє собі говорити, про підвищення продуктивності шляхом збільшення трудової віддачі робітника, тобто посилення його експлуатації. Смисл сказаного настільки далекий від соціалістичної суті, що й коментувати смішно, але треба.

Дзюба пише, що у нас фактично був державний капіталізм. З цим, з певними обмовками, навіть можна погодитися. А коли так, то чому ж Ви дивуєтеся збереженню експлуатації при державному капіталізмі? Цим сам Дзюба визнає, що капіталізм і експлуатація нерозривні. Домовилися. А соціалізм, за марксизмом, має намір позбавити людей від експлуатації. “Не вийшло!” – звучить у Дзюби. Напрошується знов висновок про утопічність марксизму. Отакі “логічні” виверти, якими він постійно оперує.

Дзюба просто не знає соціології і не вміє користуватися в своєму “аналізі” соціальних процесів принципом історизму. Згідно даному принципу, навіть коли певне явище у різні історичні часи має однакову назву, воно міняє свою форму.

Отже, державний капіталізм при владі буржуазії і державний капіталізм при владі пролетаріату – не тотожні соціально політичні і соціально-економічні явища за своїми соціальними наслідками. Перший є уступкою буржуазії наступаючому пролетаріату, другий – тимчасовою уступкою пролетаріату своєму буржуазному минулому. У першому випадку це засіб збереження капіталізму, у другому – засіб здолання капіталізму шляхом використання капіталістичних методів управління виробництвом.

Чому так? Тому що панує абсолютно різна політична воля, а, отже, перед суспільством поставлені зовсім різні політичні і економічні завдання. Міняється навіть соціально-політичний смисл такого явища як експлуатація: вона переходить з політико-економічної форми у виключно економічну і стає засобом швидкого виходу з післяреволюційної економічної кризи, спровокованої капіталом.

Експлуатація, у найбільш спрощеному політичному її розумінні, означає таку ситуацію, коли працюють одні, а результати праці привласнюють інші, залишаючи певну частку у якості винагороди. В залежності від історичних умов це може бути просто їжа, або, як при капіталізмі, заробітна платня. Навіть коли за радянських часів у нас був державний капіталізм, то хто конкретно, яка група людей привласнювала собі результати праці робітників? Партія? Вона фізично не могла цього робити. Ніхто ніяких дивідендів від перебування в партії не отримував, а ще й платив внески. Партійні лідери? То хіба серед них були мільйонери, а тим більше мільярдери? Держава? Держава сама по собі не може експлуатувати, вона може бути використаною у якості інструменту для збагачення одних за рахунок експлуатації інших. То чи були у нас такі групи, що стояли при владі і використовували державу для власного збагачення? Коли були, то вони мали б бути багатшими за американських мільярдерів. Не було у нас такого. То де тут експлуатація?

Отже, Дзюба просто змішав фізичний смисл слова експлуатація з його соціально-політичним смислом, бо будь-яку роботу фізик розглядає як експлуатацію і розраховує міру морального старіння відповідного устаткування.

Хоча люди теж можуть морально старіти. Коли діти позбавлені дитинства вони моральні старці і тому ведуть доросле життя. Це зараз прийшло і до нас. Про що треба вести окрему розмову.

Наша держава робітників і селян відрізнялася тим, що знаходилася у межі виживання і конкуренції з світовим капіталом. Це й зумовлювало необхідність підсилювати державну організацію суспільного життя. За таких умов, розвивається держава, а через її розвиток поступово покращується життя всіх. Ось основний принцип функціонування соціалістичної держави, навіть коли вона ще зберігає за собою елементи капіталістичної державної власності.

І хоча держава дійсно тут бере на себе функцію нормування праці і визначення принципів розподілу (що залишається ще від капіталізму), це вже не експлуататорська, тобто не капіталістична держава у повному розумінні цього слова, а саме перехідний період. Можна сказати напівдержава. Тому, хоча ще комунізму тут немає, але править вже комуністичний дух. То де ж тут утопія, коли це досить тривала практика, за якою жив і Дзюба?

Тепер розберемося з словосполученням марксистська догма і чи взагалі бувають догми в марксизмі? Для таких “теоретиків” як Дзюба, що не претендують на науковий рівень аналізу, а лише “виказують власну думку” відносно досить складної теорії, якою є марксизм, який, як він вважає, складається з системи догм і не більше. В дійсності ж догма для діалектики як духу марксизму – смерть. В марксизмі, як в науковій теорії, догм не може бути, але бувають догматики, що не засвоїли суті марксизму. Такий догматик прочитає певне положення з класиків і намагається підвести під нього життя, що й робить Дзюба. Та на щастя марксизму, він не марксист, то нехай собі підводить. Такі люди звикли підводити у всьому, бо це їхня робота. Проте й серед марксистів, як вже було відмічено, такі “теоретики” бувають, тому говорячи про Дзюбу, ми маємо на увазі і їх. Теорія, яка сама себе перевіряє практикою, догматичною бути не може в принципі, бо постійно коригує свій понятійний апарат як в кількісному, так і у якісному відношенні. Хоча людей, що погано знають теорію – безліч тому й на практиці вони роблять безліч помилок. Але треба знати, що теорія є певною ідеальною моделлю того предмету, який в ній відображено, а реальність значно складніша. А Дзюба хоче щоб реальність абсолютно співпадала з теорією, а коли це не так, то теорія не інакше як утопія. Наївний!

Теорія дає знання лише про принципи, за якими люди повинні діяти, щоб досягти передбаченого теорією результату. Потрібний досвід по практичній реалізації теорії. Технологічний аспект у гуманітарних науках виник лише в останні десятиліття, та й то, як Дзюба помітив сам, так звані гуманітарні технології, виникнувши на заході, спрямовані на пригнічення людей, а не на їхнє звільнення. Почне марксизм розробляти такі технології на своїй теоретичній базі – буде інший результат. Чому б товаришу Дзюбі не зайнятися такою роботою по забезпеченню політичної свободи українському робітничому класу, коли він так вболіває за його історичну долю?

Отут розглянемо ще одне Дзюбине словосполучення – узурпування права висловлюватися від його (робітничого класу – Н.Л. ) імені чи від імені якихось його груп. Тут пан Дзюба висловлюється дійсно як пан, або представник пануючої нині групи, з точки зору якої, наприклад, комуністи нині, не мають права висловлюватися від імені робітничого класу бо робітників в партії не так вже й багато. А хто тоді має таке право, коли не сама більша партія КПУ, що заявила про правонаступність КПРС на теренах України? Займеться Дзюба відповідною роботою і він теж узурпує собі таке право. А коли серйозно, то по-перше, узурпація права висловлювати думку робітничого класу може мати місце тільки у тому випадку, коли її намагаються висловлювати ті, хто його інтереси реально не репрезентує. Сюди можна віднести:

1) опортуністів, що організаційно легітимізовані в робітничих організаціях, але проводять напівскриту анти-робітничу політику;

2) усіх тих, хто не належить до робітничих організацій, але використовує робітничу політичну лексику (в класичній формі виражену в марксистському вченні про історичну місію робітничого класу) з метою розколу робітників “по інтересах”;

3) тих, хто за інтересами окремих груп робітників не бачить інтереси робочого класу як такого і тому переводить політичну боротьбу робітників у чисто економічну і тим стримує розвиток і поширення серед представників робітничого класу класової свідомості.

Відсутність класової свідомості у робітничого класу за своїми соціальними наслідками означає, що усі дії таких його представників, якими є, зокрема, профспілки відбуваються за правилами, нав’язаними приватною власністю і є діями по реалізації не загальнокласових пролетарських інтересів, а часткових, тобто окремих потреб окремого загону робітничого класу, скажімо, металургів, шахтарів тощо. Це буржуазії й треба, бо робітники за таких умов поводять себе не як політична, а як економічна сила, а тому владі буржуазії від такої сили нічого не загрожує. А коли така боротьба стає неконтрольованою, її можна придушити.

Пролетаріат може відстояти власні інтереси лише тоді, коли його боротьба набуває політичного характеру, коли він реально формується у клас – самостійний і самодостатній суб’єкт політики, спроможний взяти владу у власні руки.

Так мана пролетарський гегемонізм, чи не мана?

А щодо вивчення економічного і культурного становища робітництва, з трансформаціями, що в ньому відбуваються сьогодні, бо з цим пов’язані соціальні і національні проблеми, то і тут Дзюба не правий, бо вивчаються такі проблеми і досить інтенсивно. Тільки з не з метою практичного розв’язання цих проблем, а навпаки, з метою унеможливити радикальні структурні зміни у капіталістичному суспільстві. Ось чому так звані національні проблеми давно перестали бути пролетарськими, а соціальні давно вже не соціалістичні. Тобто, Дзюба сам того не помічає, що тужить за соціалізмом.

Є ціла низка моніторингів, тобто постійного систематичного і цілеспрямованого відстеження процесу “трансформації”, про який так піклується наш опонент. Проте, як і у всіх капіталістичних суспільствах дані проблеми вивчаються лише з тією метою, щоб контролювати соціально-політичну поведінку тих, хто ще залишився у лавах робітничого класу, бо значна частина його просто декласувалася. Так от, та трансформація що тут відбувається, на відміну від того, що думає пан Дзюба, полягає саме у тому, що значна частина робітників втратила об’єктивні ознаки приналежності до робітників тим, що перейшла в “сферу обслуговування”, а точніше торгує на базарах, частина взагалі втратила ознаки будь-якого класу, тобто перейшла в розряд пауперів, а ті, що ще залишилися перейшли у статус пролетаріату, тобто тих “часткових власників”, хто крім власності на власну робочу силу нічого не має і ніколи мати не буде. То хто утопіст? Хто мріє про неможливе – вивчення економічного і культурного становища робітництва, з трансформаціями, що в ньому відбуваються з метою розв’язання національних і соціальних проблем. Дзюба навіть боїться словосполучення робітничий клас. Він для нього аморфне робітництво, тобто не клас, атак собі...

І все ж, називати погляди Дзюби утопічними немає ніяких підстав, вони зовсім з іншого розряду, бо не претендують навіть на мізерну теоретичність. Вони просто міфічні. В них крім емоцій та стриманої, нічим не спровокованої люті, немає нічого. Він сам себе залякав і намагаєтеся переконати інших, що вони бояться точно так, як і він, навіть тіні Сталіна. Йому тільки здається, що він намагаєтеся судити про все об’єктивно. Проте у нього немає суджень, а є лише осудження. Судження є виваженою думкою, що базується на наукових засадах, а не на суб’єктивних враженнях. В тексті немає показників того, щоб він сумнівався у тому, що говорить, а є лише система тверджень, у які нам пропонується просто вірити. Коли ж він просто пророк (я згоден прийняти і таку роль), то пророкувати треба так, щоб читачам стало зрозуміло, що це дійсно пророк і тому він не здатний на оману. Публіцистика, може навіть більше ніж власне наукова діяльність. Але вона повинна бути хоча б відповідальною. В науці раз помилився, колеги підправлять, або сам знайдеш власну помилку. В публіцистиці мало коли той чи інший текст знаходить свого опонента, а прочитає надзвичайно велика кількість людей і повірить. На це часто й робиться розрахунок.

Отже структурування мови за смислами шляхом відбору певного типу слів і інтерпретацій їх значень з позиції тих чи інших соціальних груп і у першу чергу класів – кращий спосіб привертання людей до одного роду ідей і відвертання від іншого. Воно багато у чому тотожно з нейролінгвістичним програмуванням стилю мислення і соціальної поведінки певних груп людей. Зрозуміло, що пасажі, подібні розглядуваним тут, спрямовані перш за все на те, щоб відвернути якомога більшу кількість представників робітничого класу і його природних союзників від комуністичної ідеї і тим унеможливити відродження соціалізму. На певний час це може вдатися, і вдається, але лише на певний час.

Отака собі лексика нашого опонента. Вона й визначає логіку його мислення. Вона, зрозуміло, значно довша, бо зачіпає майже усі сторони суспільного життя.

Ми продовжимо аналізувати цей словник, тільки трошки під іншим кутом зору.

Продовження буде

¹ Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.
¹¹Зараз в моїх руках ленінградське видання брошури І.Сталіна під назвою "Национальный вопрос" 1996р. видання. Тут же надрукований і розділ під назвою "Марксизм и вопросы языкознания", куди увійшли ці роботи. Але ім'я Крашениннікової позначено російською літерою "Е".
¹² Тут і далі цитується по Інтернету. http://souz.info

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані