Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹ Продовження

Продовження.
Попередні частини:
1
2
3
4
5

Совок як романтичний тип особи
або Чому представнику середнього класу як раціональному типу особи бракує романтизму

Окремою проблемою для Дзюби є проблема нової людини, правомочність якої (проблеми) він визнає, бо й нині така проблема встала перед новою владою. Вона декларувала за завдання трансформувати “совка” у приватного власника, а робить усе, щоб зробити радянську людину здатною виживати за умов приватної власності. Ще Спенсер, цей основоположник соціал-дарвінізму, говорив (цитую по пам’яті), що коли в суспільстві є бідні, сироти, старі та хворі і вони життєздатні, то нехай собі живуть. А коли вони не життєздатні і вмирають, то нехай собі вмирають, бо це краще, що вони можуть зробити. Нова капіталістична людина тим і нова, що для неї спенсерівський принцип суспільного життя стає звичним, хоча досить багато людей просто не виживає і тому робить краще з того, що може зробити, зрозуміло, краще для нових хазяїв життя. Совки повинні вимерти якомога швидше, щоб соціальна пам’ять про радянські часи зникла фізично. На місце совка повинна прийти нова людина, здатна виживати у ринкових умовах. Утопія, а яка дієва.

Доречи, вперше в науці проблема нової людини встала у період теоретичної підготовки до буржуазних революцій і вирішувалася у межах Просвітництва. В результаті народився новий історичний тип особи, особи буржуазного типу, спроможної виживати в умовах товарно-грошових відносин, що функціонують за принципом купівлі-продажу. Потім перед Радянською владою встала проблема соціалістичного виховання з тим, щоб унеможливити реставрацію капіталізму і разом з ним експлуатацію людини людиною. Проект залишився не завершеним у силу багатьох причин. Тепер знов постала проблема відродження особи буржуазного типу, для якої усе, пов’язане з радянським часом і не пов’язане з купівлею продажем, не більше ніж совковість.

Декілька слів про історію виникнення терміну совок як ліберального визначення того, що називалося радянською людиною. На піку так званої перебудови БГ (Борис Гребєнщиков) з компанією піддали і, блукаючи ніччю по Москві, забрели на територію дитячого садочка. Перетворюючі чергову повну в тару, знайшли у пісочнику дитячу іграшку, на звороті якої було латинськими літерами написано SOVOK. Для дитини це лопаточка, призначена копатися в пісочнику. Але спрацювала асоціація з советским человеком – робочою людиною, яка нібито працювала за нізащо, бо нічого не отримувала за свою працю. І вже на наступний день співак поділився своєю дотепністю з журналістами. І пішло гулять по світу ні то гумор, ні то мат, що досить суттєво доповнило ліберальний новояз. І вже не один публіцист використав його майже на рівні науково доведеного поняття, не зважаючи увагу на гранично образливий зміст новостворення.

Совок, коли визначити його російською, означало б лицо без лица. Тобто людина є, але це людина лише за своєю видимістю, а в дійсності – дещо людиноподібне. От і Дзюба зробив спробу описати деякі риси цього лиця, тобто його особисті, хоча й типові, з дзюбиної точки зору, риси совка. Зрозуміло, він сам як продвинутий на націоналистичній ниві зберіг особисті риси навіть в радянські часи, тобто має лице, і тому має право на подібні інвективи.

Що ж це за такі особливі риси, що належали людині, сформованої за радянських часів? Зрозуміло, так як з комуністичним духом в капіталістичній каналізації не зустрінешся, то риси сучасної капіталістичної людини він приписав соціалістичній. От вона й вийшла у нього бездуховною, хоча, як він пише, спершу параметри цього нового людського типу сягали полюсів фундаментального раціоналізму та революційного романтизму.

По-перше, як можна не бачити, що одне виключає інше, бо де раціоналізм, а ця духовна риса панує саме при капіталізмі (читайте М. Вебера), там романтичні риси пригнічені. Романтизм – визначальна духовна риса людей, що жили при соціалізмі, а виражалася вона часто дуже просто, тим, що люди, а особливо молодь, мріяли не за грошима, а “за туманом и за запахом тайги”.

Романтика для соціолога – проекти на майбутнє, які хоча й можуть не виправдатися, але освітлюють життя піднесеним духовним смислом.

Масова ж романтика, що була властива соціалістичному типу особи, що переважна більшість проектів на майбутнє, створюваних окремими людьми, справджувалася.

Масова романтика не є свідченням того, що у людей є впевненість у майбутньому. Згадаймо, коли запитували у дітей: “Ким ти хочеш бути?” Відповідали: космонавтом, лікарем, вчителем тощо. Спитайте сьогодні і порівняйте відповіді. Сьогодні як правило вибирають ким бути не люди, а їхні хазяї, так звані роботодавці. Дзюба вважає, що радянська людина формувалася методом руйнування традиційних структур життя. З огляду на те, що традиційне і модерне (сучасне) суспільства є термінами західної соціології, які пояснюють різні способи функціонування суспільств: традиційність є способом відтворення суспільства у часі за допомогою традицій, а модерність – функціонування суспільства через його конструювання, використане Дзюбою словосполучення не зовсім вдале. Усупереч йому суть радянського проекту полягала у збереженні традиційності. Тому тут соціальні зміни відбувалися з огляду на традиції (про що пише досить велика кількість авторів і, зокрема, С. Кара-Мурза). І саме цим воно відрізнялося від так званих модерних суспільств, де модернізація торкається саме традицій, які з точки зору модернізаторів, уповільнюють історичний хід подій.

Правда, капіталістичні традиції в радянські часи змінилися на соціалістичні за змістом, але традиційність як принцип функціонування суспільства, залишався недоторканим. Така діалектика радянського типу соціального розвитку.

З іншого боку, не треба плутати зміни в соціально-класовій структурі суспільства і зміни в нормативно-ціннісній (культурній) структурі суспільства. Радянський тип розвитку культури був орієнтований на збереження цнотливості і, як вже відмічалося, культивуванні романтизму та альтруїзму, а західний – на здоланні цнотливості, прагматизмі (вигоді), цинізмі і егоїзмі. Тільки і всього.

А от щодо класової структури радянського суспільства, то вона дійсно змінювалася, а зміни у соціальному положенні людини в соціальній структурі й визначали її відношення до даного життя. Тут чітко відзначалася тенденція до соціальної рівності людей незалежно від їх місця в соціальній структурі. У цьому смислі нинішня соціальна трансформація в Україні є поверненням назад. Структуроване суспільство, це суспільство, де люди нерівні в їх соціальному стані. Тут бідні будуть залишатися бідними, а багаті будуть багатіти. Певні зміни у персональному соціальному положенні (так звана соціальна мобільність) не змінює ніколи принципу нерівності. Таким чином, відродження тих традиційних структур життя, за якими так тужить Дзюба, є реставрацією капіталізму і його традицій. Тут кожен знає, що бідність є нормою, а не соціальною аномалією, і тому не протестує проти такого стану. Тому-то у нас і буксують капіталістичні реформи, бо “совок” не звик до бідності і не сприймає її як норму.

Модерне суспільство й є раціональним. Його раціональність визначається перш за все тим, що всі сфери суспільного життя поставлені під контроль і зміни в соціальному положенні, соціальній позиції тощо кожного відслідковуються і фіксуються. Комп’ютерна техніка дозволяє це реалізувати. Для Дзюби це марення, а для соціальних технологів – реальність, бо без такої інформації соціальні технології розробляти і реалізовувати практично неможливо. У нас такого ще немає, але буде. Я оптиміст... А от Дзюба песиміст, бо для нього таке неможливе, бо він усе що відбувається, сприймає як прояви реальної, а не буржуазної демократії. Тільки де він бачив реальну демократію? Отака одна з особливостей так званого інформаційного суспільства і вона є одним з факторів, що зумовлюють ставити питання про інформаційну безпеку для особистості. Нічого подібного ми не знали.

Класовий підхід, усупереч Дзюбі, не призводить до спрощення життєвого світу, а перетворює світ на більш зрозумілий і тим, навпаки, значно розширює життєвий світ пересічних громадян. Це, знову ж таки у супереч академіку Дзюбі, не бінарне чорно біле мислення, а спосіб орієнтації в сучасному соціально-політичному середовищі, що дає можливість чітко класифікувати різні соціально-політичні орієнтації і, таким чином, розрізняти в політичній палітрі усі її відтінки. Таке мислення не мозаїчне (мозаїчна культура – поняття західної соціології – А. Мол), а системне, а основи його закладалися ще в школі, що функціонувала за університетським принципом викладання.

Можна навіть пояснити те, чому наш опонент звинувачує принцип класового аналізу у бінарності чорного і білого. Він інакше просто не може його сприймати, бо має саме мозаїчне, кліпове, несистемне мислення, спрямоване на відтворення так званої багатопартійності, де існують не просто центристи, наприклад, а праві, ліві і просто центристи (для нього неважливо те, що усі вони буржуазні), що є не просто соціалісти, а й соціал-демократи, народні демократи і усякі інші трудові і не зовсім трудові партії тощо, які створюються лише з однією метою – розколу робітничого руху.

За допомогою класового підходу не просто фіксується факт існування таких сил, а вони класифікуються за мірою їх наближення чи віддалення від позицій робочого класу, що дає можливість будувати стратегію і тактику пролетарської боротьби, очолюваної комуністичними партіями. Класовий підхід забезпечує системність у соціально-політичному аналізі. А Дзюба звинувачує його у бінарності. Чого ви хочете від недоосвіченого в марксистсько-ленінському плані дисидента?

Нині ж відбувається інфляція університетської освіти. З неї не лише вилучили марксизм, а й поступово вилучають усі світоглядні дисципліни. Капіталізму непотрібні високоосвічені у світоглядному плані люди. Йому потрібні прагматики. Функціонери і не більше. Тому кожен повинен знати лише те, що йому потрібно для обслуговування капіталу.

Радянська освіта давала саме світоглядну освіту, намагаючись ознайомити студентів з усіма існуючими методологіями пізнання, даючи ключі до можливого підведення їх під загальний знаменник. Вона не формувала мозаїчну духовну культуру, не структурувала людей за стилями їхнього мислення, як це робить західна освіта.

Світ єдиний, а буржуазне мислення структуроване за соціальними ознаками і тому не надає можливості кожній людині навіть з вищою освітою сприймати його як єдиний. Тому й кожен має “власну” точку зору, яка фактично завжди є класовою (звідси класовий аналіз) або груповою (звідси стратифікаційний аналіз), зовнішньо усе це виглядає демократично, а те, що усе це породжує величезний комплекс проблеми, зокрема гуманітарного, екологічного, політичного, культурного тощо порядку, сприймається як норма. Дзюба, та подібні йому даний висновок будуть, звісно, заперечувати як ненауковий, але нехай хоча б трошки ознайомляться з проблемами соціології знання, у компетенції якої розв’язання подібних проблем.

Продовження буде

¹ Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані