Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹ Продовження

Початок: 1

Буржуазні та радянські міфи: спільне і особливе
або Міф як ілюзія і міф як відтворення соціальної реальності

Нещодавно виповнилося п’ятдесят років, як не стало Сталіна, людини, під керівництвом якої затвердила своє право на існування у світі надзвичайно своєрідна країна – Радянський Союз. Його вплив на сучасний історичний процес настільки значний, що історія більше не може розвиватися без урахування його надбань, без урахування того, чому саме він, як і яким чином саме він багато у чому визначав характер подальших історичних змін. Радянський Союз припинив своє існування і одразу почався нестримний всесвітній, глобальний наступ капіталу, у першу чергу американського, а відповідно, й соціальні зміни у більшості країн світу пішли у зворотному напрямку ніж за радянських часів.

Світова активність капіталу, зрозуміло, не припинялася ніколи, і можливостей впливати на історичні події у нього ще є достатньо. Але саме коли не стало СРСР глобалістські тенденції набули нового дихання. Капітал весь час намагається диктувати світові свої правила гри, але досить довгий час він був значно обмежений у виборі засобів впливу і, зокрема, найбільш радикального з яких – війни. Коли Радянський Союз набрав такої сили, що воєнні акції безпосередньо проти нього стали дорівнюватися самовбивству, війни з одного боку набули периферійного характеру, що до нього і світова війна перейшла з розряду реальності в розряд гіпотези, а з іншого – воєнні дії трансформувалися у гостре і іноді жорстке ідеологічне протистояння. Сам цей факт вже був позитивним для людства.

Імперіалізм не може не існувати без перманентного перерозподілу світу на сфери впливу. Але саме існування СРСР на довгий час виключило таку можливість. Ось чому захід лякав цей факт, приклад якого давав світові нову життєву перспективу, а для капіталу цю перспективу зводив нанівець. Вперше в історії верхи і низи помінялися місцями у тому, що у можновладців з’явився страх перед майбутнім, а у робочого люду зажевріла надія на нього. Цей страх визначав зміст ідеологічного протистояння двох систем, а це протистояння пронизало собою усі сфери духовного життя людей: мистецтво, науку, право, релігію тощо.

Тепер Радянського Союзу немає, а страх у можновладців залишився і він частково уособлений у тих образах соціалістичних реалій, що створюють буржуазні вчені, публіцисти, митці, всі ті, хто так чи інакше обслуговує потреби капіталу у його нинішньому наступі на світ. Є серед цієї когорти і плеяда так званих центристів, що відкрито не радіють розвалу СРСР, але усе що було за його часів сприймають як акти суто вольових нічим не зумовлених дій. Подібна критика абсолютно суб’єктивістська, бо не враховує головного, – будь-яка соціальна дія, а особливо таких людей як Сталін, є елементом певної соціальної взаємодії, тобто багато у чому зумовлена діями його контрагентів. Без урахування даного факту соціальні дії будь-яких людей сприймаються як результат абсолютного свавілля.

Сваволя у соціологічному смислі слова може розглядатися як абсолютне нехтування соціальними законами, крайнім виразом чого може бути дія усупереч цих законів. З огляду на це, розглядати соціальні дії людей типу Сталіна з позиції міжособистих стосунків (з позицій етики чи психології), а не як результат взаємодій соціальних сил (з позицій соціології) невдячна і неблагородна задача. Коли немає або мало аргументів, переходять на особистості. Критики ж Сталіна, нажаль, переважно так і діють, створюючи викривлені образи СРСР. Вони наводять “факти” нехтуючи тією науковою вимогою, що будь-які факти, без теоретичного їх осмислення, нічого не доводять. Приклади не є доказом, а є лише приводом для досліджень. От у чому суть, а дослідження лише тільки зараз починають з’являтися і ... багато у чому спростовувати антирадянські “аргументи”.

Негативні образи СРСР, Леніна, Сталіна, Жукова та інших видатних діячів радянської доби створюються з однією метою, – посіяти в народних масах страх і тим “переконати” обивателя у абсолютній негативності того, що було за тих часів. Таких образів вже створено безліч. Це у першу чергу дияволоподібні образи Леніна і Сталіна, образ совка, образ войовничого атеїста, “позбавленого” духовності, образ КДБ, як уособлення світового зла тощо. Технології залякування, а залякування і тероризм одне й те ж, спрямовані на заміщення радянського соціального досвіду досвідом перебування в штучно сконструйованих нинішніми технологами страхітливих образів і розповсюджуваних сучасними буржуазними засобами масової дезинформації.

А так як вже підросло ціле покоління, що немає досвіду життя за часів соціалізму, цей страх стає досить дієвим і починає діяти вже на рівні самозалякування. Механізм функціонування цього типу “життєвого досвіду” нічим не відрізняється від механізмів функціонування релігії.

Ось чому, будучи нав’язаний засобами буржуазної пропаганди, цей страх пройняв значну частку інтелектуалів на заході, і наших власних інтелектуалів, і зокрема так званих західників. Вони в основному й є продуцентами міфів-страшилок, бо усі подібні образи сконструйовані без урахування історичного контексту і реальної боротьби протидіючих політичних сил.

Як показує і власний “досвід” І. Дзюби, ці міфи будуть створюватися ще довго, але їхня дієвість вже пішла на спад. І тепер стало помічатися справжнє їхнє призначення: прикриття реальної загрози для світу, що йде від так званих світових грошей, контроль над якими сконцентрований у США.

Вирвіть з ситуації соціальної взаємодії дії однієї сторони і не згадуйте про іншу і ви створите міф, що прикриває смисл дій протилежної сторони. Протидії ворожих щодо пролетаріату сил, які боролися проти радянської влади і після революції були ще досить довго організованими силами, або до уваги не беруться взагалі, або змальовуються в образів безневинних овечок у вовчому (читай пролетарському) стаді. Саме це й робить академік І. Дзюба. А бувший міністр культури І. Дзюба не може не знати того факту, що культивування певних образів у масовій свідомості впливає на соціальну поведінку людей. Коли ви хочете, щоб вони приймали свідому участь у соціальних процесах, ви даєте їм об’єктивну інформацію, а коли хочете ними маніпулювати – створюєте міфи для їхнього “духовного” споживання.

Сполучені Штати, очоливши сучасний наступ капіталу і його безмежної концентрації, функцією якої є концентрація влади над світом, показали, – їхня роль не є роллю прикладу для наслідування. Тепер світ вже більше лякає не негативний образ СРСР, створений ідеологами, а реальні дії США на світовій арені. Дії ж СРСР на міжнародній арені якщо кому і загрожували, то лише капіталізму, владі грошей, та тих, чиї гроші набули характеру світових. Це не була загроза для світу. Але ще за радянських часів буржуазним ідеологам вдавалося багато у чому “надягати” образ пугала на Радянський Союз. Коли ж СРСР не стало, усе стало на свої місця. І тепер ясно, хто ж в дійсності загрожує світові.

Сьогодні багато говорять про високий рівень розвитку економіки в США. Але навіть він не може бути прикладом для наслідування іншими країнами, бо результати економічної діяльності США, по-перше, ведуть до глобальної сировинної кризи, а по-друге, досить нерівномірно розподіляються між різними соціальними групами.

Китай, що набирає темпи у своєму розвитку, поки не став такою країною, що здатна взяти на себе роль Радянського Союзу. Він практично відмовився від пролетарського інтернаціоналізму.

В двадцятому ж сторіччі таких країн, що визначали характер історичних змін у світі було лише три: СРСР, США і фашистська Німеччина. Але коли порівняти характер їхнього впливу на історичні події, мету і засоби даного впливу, то виявиться, що мета у них була абсолютно різна, а, відповідно, і зміни, зумовлені метою впливу теж принципово різні. А що до засобів, то неупередженій людині може здатися, що в них є багато спільних ознак, бо інших засобів людство просто не виробило. Але ці ознаки лише формально спільні, бо застосовувалися задля досягнення різних цілей.

Щоправда, для упередженої людини і мета у них була одна – світове панування. І, зрозуміло, така людина помиляється, бо світове панування, як визначальна ідеологема властива була лише фашистській Німеччині та США, а радянський Союз орієнтувався на побудову соціалізму в одній країні і знищення будь-якого панування в світі. Коли ж намагання знищити будь-яке панування розглядати просто як різновид панування як такого, то вийде ліберальна ідея рівності між комунізмом і фашизмом, що сама стає різновидом ідеології за світове панування вільної від державного регулювання ринкової економіки.

Ліберальні і напів-ліберальні “мислителі” з цеху “істориків” чи “політологів”, а той просто “діячів культури” типу І. Дзюби,так і роблять. Вони не аналізують відмінності між способами розв’язання соціальних питань, властивих цим країнам, реальні наслідки у соціальних змінах тощо, а лише оперують діадою категорій – демократично-тоталітарно, що призвело до нової діади – Гітлер-Сталін, і попали у пастку, з якої не можуть викарабкатися бо уявляють, що мислять за законами свободи волі і вільного методологічного вибору. Вони не бачать, що вказані діади є лише прикриттям буржуазної ідеології з метою створення асоціацій і використання їх для соціальних маніпуляцій., бо вживаються не в контексті аналізу взаємодії (дій і протидіїй) різних політичних внутрішніх і зовнішніх сил.

А тут на допомогу приходить ще й так званий персоналістський підхід до розуміння історичних подій. А це значить, що той чи інший “великий вчений” або не менш “великий політик” говорить про свої персональні враження від тих чи інших подій чи процесів, а ми маємо це сприймати як незаперечну істину, бо говорить фахівець. Логіка асоціацій, таким чином, і стає тією пасткою, у яку попадають самі “мислителі”, бо створює у них самих враження про їхнє особисте “об’єктивне” мислення. А воно суб’єктивне, уже хоча б тому, що особисте. А коли, наприклад, рядок з віршу Єсеніна приписується Маяковському, що має місце в розглядуваній статті І. Дзюби, то винний, зрозуміло, не Дзюба, а Фрейд, точніше, відкриті Фрейдом механізми дії психіки. Тобто, ми, зважуючи на те, що це зробив фахівець, вибачаємо, вважаючи, що це змістовна обмовка, а не невігластво. Нехай буде так, коли не враховувати, що у публічних виступах подібні обмовки не припустимі. Та коли б не увесь текст такий!

Виходить так, що, створюючи антирадянські міфи, автори типу І. Дзюби самі себе переконують у об’єктивному характері власних думок. Критика ж Сталіна тут лише привід. Правда І. Дзюба і тут випадає з загалу тим, що, знаходячись в цій же пастці, визнає, що його думки суб’єктивні. А чому він так говорить? Лише тому, що пише на підставі власного досвіду, а не на підставі об’єктивного наукового аналізу. Він просто нехтує тим фактом, що його академічне звання в очах пересічного громадянина надає його словам значення експертного висновку бо цей громадянин просто не знає, що персональний досвід ніколи об’єктивного знання не дає, він дає лише змогу угледіти певні зв’язки (Маркс) і зафіксувати явне. Знання ж набувається у ході наукового аналізу явищ у їхніх взаємних зв’язках.

І. Дзюба фіксує явне, а зв’язками нехтує і тому явне у нього перетворюються лише у видиме, за яким скрите недоступне для його розуміння суттєве. Таким чином він, говорячи про явне і не говорить по суті, а претендує на розмову саме по суті. І прямо так і стверджує.

Особистий життєвий досвід Дзюби дає йому можливість припустити, що фігури, скажімо Гітлера і Сталіна тотожні за своєю історичною роллю. Але тут І. Дзюба робить суттєву логічну помилку, бо ж будь-яка тотожність передбачає певну відмінність. Без відмінності немає тотожності. І так далі. А крім того, що для нас Гітлер, показала війна та її причини (спроба світового капіталу придушити першу в світі державу, де панує робочий люд), а чим відрізняється від нього Сталін, – показала перемога у війні, та теж її причини, головною з яких була організуюча роль комуністичної партії. Це була класова війна, хоча й відбувалася на міждержавному рівні. А Гітлер і Сталін уособлювали собою два протилежні класи – буржуазію і пролетаріат. А те, що США та Велика Британія змушені були виступили на боці СРСР теж має свої причини, бо війна, водночас, є й різновидом капіталістичної конкуренції.

Без урахування даного факту об’єктивний аналіз змін в політичній картині світу у ХХ сторіччі не може вважатися науковим. Це перше, на що треба звернути увагу, коли бути дійсно неупередженим.

Відносно епіграфу, обраного Дзюбою для своєї статті.

Він цитує тут слова Ж. Мішле з його “Історії Римської імперії”: “Так звані боги, гіганти, титани (майже завжди карлики) здаються великими тому, що вони обманним шляхом видираються на покірні плечі доброго гіганта – Народу”. Красиві слова і не більше, бо в одному відношенні вони можуть бути вірними, а в іншому – ні. Скільки знає історія великих імен, – представників маленьких народів, як і навпаки. Радянський народ був великим не тільки за кількістю населення, бо були й численніші, а тими звершеннями, що він здійснив, характером свого впливу на історію. А його звершення були великими бо керували ним велика кількість великих людей, одним з яких і був Сталін. Німецький народ, висунувши Гітлера, навпаки, в даний період виявився не на висоті, а американський же, народ, був досить пасивним, але його фінансові хазяї зробили все, щоб у даних обставинах перетворити свої капітали, за тією функцією, яку вони сьогодні відіграють, у світові гроші, і тому нині намагаються правити у всьому світі. Гітлер є антиподом Сталіна, а Рузвельт і Черчілль, у свою чергу, були немовби арбітрами у цьому доленосному для світу протистоянні. При тому, що для Черчілля війна на боці СРСР (а більшовиків і СРСР він ненавидів може як ніхто інший) дорівнювала можливості простого виживання для його країни у той непростий час, а для Рузвельта – остаточне становлення США як супердержави, що почалося під час Першої світової війни, на якій вони нажилися.

Іншими словами, сказане у епіграфі, будучи відірваним від реалій, – такий же міф, як і те, що обґрунтовує сам Дзюба. Історичні особи стають приводом для створення міфічних їхніх образів не так вже й рідко. І все ж, за своїм функціональним призначенням дані міфи принципово відрізняються, для чого є багато причин.

Соціальна міфотворчість багатоманітна і можна створювати міфи, спростовуючи вже існуючі. Старі і нові міфи, при цьому, будуть протилежними по смислу, але тотожними по своїй міфічній формі. І, дійсно, коли вирвати особу, що впливала на історичні події і тому є історичною особою, з історичного ж контексту, вона виявиться простою людиною з загального ряду, що дає підстави дійсним пігмеям духу глумитися над ними, говорячи: “Який же він титан, коли у нього суха рука? Титани – велетні, а у нього метр з додатком, а додаток – шапка.”

Скільки нині карликів хочуть дотягнутися до плеча великого Карла (Маркса), шляхом пошуків суперечностей у його вченні? Така доля у всіх великих в умовах конкуренції.

Соціальна величність, як і соціальна злочинність і фізичні дані так же різняться, як і соціальний і фізичний вік. Коли дитина не має дитинства (при капіталізмі), що давно доведено і психологами і соціологами, вона поводить себе як доросла людина у всьому і перш за все сексуально. Але коли вона стає злочинцем, то це ж суспільство судить її як дитину за фізичним віком. Чому? Може тому, що винне перед нею, бо відняло дитинство?

За часів Сталіна двічі і не з суб’єктивних причин, виникала страшенна за масштабами безпритульність (після Громадянської та Великої вітчизняної воєн). В обох випадках Радянська влада впоралася з цим досить швидко. Водночас за часів існування СРСР практично не було дітей з батьками, що були позбавлені дитинства.³ Діти не працювали навіть у перші роки після війни. Для західних країн це просто міф, нереальність.

Приниження, а й то й пряма демонізація одних історичних осіб та подій – технологія впливу на масову свідомість з метою звеличити інших осіб та події, пов’язані з їхньою життєдіяльністю, штучно підвищити міру їхнього значення в соціальному житті. Тому демонізація одних завжди сполучається з героїзацією інших. Героїзація, таким чином, – теж технологія впливу на масову свідомість з метою штучно ж звеличити значення в соціальному житті певних осіб та події, пов’язані з їхньою життєдіяльністю.

Як правило і одне, і інше, як технологія, реалізується шляхом створення міфів, що й зветься соціальною міфотворчістю. Нею й займаються опоненти комуністів. Для них історична роль Сталіна є не більше ніж міфом, з яким вони нібито борються. Але вони ж самі цю роль інтерпретували як міфічну, а потім стали боротися з власним же міфом.

Ось чому сучасна так звана боротьба з міфом про Сталіна немає ніякого відношення до об’єктивного наукового аналізу, бо сама спрямована на створення нових, чи підсилення ефективності дії вже існуючих міфів, створених самими ж буржуазними “мислителями”.

Під міфічним образом Сталіна вони розуміють образ особи, діяльність якої в історичній перспективі призвела і буде призводити виключно до негативних наслідків.

Заперечувати не будемо: для світової буржуазії результати практичної діяльності Сталіна були жахливими. Але така позиція була б науковою, коли б в ній вказувалося на те, що для світового пролетаріату ця ж сама діяльність була надзвичайно максимально корисною.

В якому смислі? Хоча б у тому, що почалася епоха глобального наступу соціальних низів на владу капіталу у всьому світі, або соціалізація світу (обмеження впливу капіталу на усі сфери суспільного життя. У всьому світі зменшилася тривалість робочого дня до восьми годин. Продовжувати перелік таких досягнень можна нескінчено.

Щоправда, буржуазія швидко пристосувалася. Вона в значній кількості країн змушена була допустити до влади соціал-демократичні партії, щоб не допустити туди комуністичні і таким чином відкрила еру незавершених пролетарських революцій як способу консервації капіталізму.

Капіталізм зберігся донині лише завдяки реформізму, з одного боку, а з іншого – теоріям типу троцькістських, які обстоювали ідею перманентної гарячої війни з капіталом, створюючи, відштовхуючий обивателя агресивний, образ робітника.

Можна сказати так, що буржуазна боротьба з міфом про Сталіна є безпосереднім продовженням тої ж самої міфотворчості. В Україні така “боротьба”, дегероїзація Сталіна зробила героєм Бандеру. Правда про Сталіна народ співав пісні, гучно і відкрито, а про Бандеру досі згадують злим, але тихим (зі страху) словом.

І так, чи був Сталін великий? Саме питання підштовхує до створення про нього міфів в залежності від політичної орієнтації, а люди з такими орієнтаціями, зустрічаючись між собою і намагаючись дати відповідь на дане питання, ніколи не домовляться. Чому? Бо обидві сторони спираються на різні, абсолютно протилежні підстави у своїх судженнях, а в результаті, те, про що йдеться розмова, перетворюється на самісінький символ. У такому випадку втрачається потреба у знанні реалій, а виникає потреба просто перемогти у словесних баталіях, де можуть використовуватися і заборонені етикою прийоми. З одної особи випливає два образи-символи, а, відповідно, виникає надзвичайно цікава ситуація, яка дає можливість для двох можливих способів спрямування соціальних процесів. Але спочатку треба сказати, що дана дихотомія є відтворенням у суспільній свідомості відомого стародавнього принципу поділяй і володарюй.

Так от, дихотомія образів-символів завжди є відбиттям реальних соціальних суперечностей, що у своєму класичному вигляді набувають класового забарвлення, а вирішення класових суперечностей передбачає відповідні соціальні технології. В марксистському варіанті вихід з ситуації може бути мирний і збройний. Проте тут існує той рівень функціонування соціальності, що замовчується буржуазними науковцями, а тим більше публіцистами. Структуроване суспільство – засіб ефективного контролю за усім тим, що в ньому відбувається з метою відтворення у часі структурованого ж суспільства. Суспільство ж, де немає протилежних класів, не потребує зовнішнього контролю. Революції, громадянські війни та інші соціальні катаклізми – спосіб і результат виходу з під такого контролю. Але ті, що панують і ті, хто керує не завжди співпадають. Міф про сталінський тоталітаризм є міфом уже по двох причинах: по-перше, не тоталітарних держав просто існувати не може; по-друге, це міф, що створюється з метою показати, що все ж існують не тоталітарні держави, якими у ліберальній термінології є нинішні буржуазні “демократичні” держави. Коли держава не спроможна здійснювати всезагальний (тотальний) контроль в межах своїх кордонів, вона просто зникає з карти світу. Різниця лише в тому, яка мета досягається за рахунок контролю. А по-друге, хоча слово тотальний, або всезагальний нібито урівнює усі держави, але це не так. Контролюються усі сфери життєдіяльності, а масштаб нагляду може коливатися у досить значних межах. Так відомий соціолог Фуко писав про сучасне розвинене західне суспільство: “Хіба це дивно, що в’язниці нагадують фабрики, школи, казарми та лікарні, котрі самі схожі на тюрми?”(Е. Гідденс. Соціологія. – К.: 1999, с. 348) Сучасне капіталістичне суспільство назване суспільством нагляду, а камери нагляду розставлені скрізь: у офісах, магазинах, на вулицях, у житлових будинках… Найбільш широко використовується документальний нагляд. У вказаному підручнику з соціології є ще посилання на Фуко, читаємо: “З розвитком комп’ютерів та інших форм електронної обробки даних з’являється загроза проникнення нагляду у всі куточки нашого життя. Уявіть собі країну з населенням 26 мільйонів громадян, де уряд оперує 2220 базами даних, що містять у середньому 20 файлів на кожного громадянина. Можна подумати, що в цій країні диктаторський режим. Насправді це Канада.” (с.349)

20 файлів на кожного у 2220 базах даних !? Інтернет, телефон, радіо – усе використовується для підглядання та підслуховування., усе стало тотальним засобом тотального контролю. Відстежується і документується кожен крок кожного “громадянина” з тим, щоб буржуазний уряд міг приймати адекватні і необхідні для збереження капіталізму рішення соціального порядку. Коли це не диктатура буржуазії, то що це таке? Це самий відвертий тоталітаризм, з яким радянські реалії не йдуть ні у яке порівняння. Тільки цей тоталітаризм змінив свою історичну форму.

Піднята проблема, коли її розглянути з позицій взаємодії, полягає у тому, що у різних соціальних типах суспільств, якими є капіталізм і соціалізм мета, суб’єкти і об’єкти соціального нагляду міняються місцями. А це значить, що ліберальна риторика, згідно з якою у капіталістичному суспільстві нагляд демократичний, хоча й помічається “звуження демократії”, у соціалістичному – диктаторський, тобто тут взагалі нема демократії, є міфотворчою риторикою. Бо жодного слова не говорять про страшенну різницю у масштабах нагляду, його мету і соціальну спрямованість. У цьому смислі так звані західні “демократії” значно більш тоталітарні, а пролетарська диктатура – остання історична форма диктатури. Її мета – створити умови для поступового відмирання держави, а значить і будь-якого нагляду.

Як бачимо, відповідати на питання “Чи був Сталін схожий на Гітлера?” і не говорити про подібного роду проблеми означає створювати міфи, при чому не про Гітлера, а про Сталіна, бо Гітлер береться за своєрідний негативний взірець, без вказівки на те, що середній клас привів його до влади, а сам він – ставленик німецького великого капіталу. А те, що він прийшов до влади мирним і, як говорять, демократичним шляхом, свідчить про дійсну природу буржуазної демократії. Таким чином, подібні порівняння – найбільш сильний міфотворчий прийом. Партію більшовиків привів до влади робітничий клас у союзі с селянством. От де принципова різниця.

Питання про велич історичних осіб все ж можна ставити, але лише у контексті того, чи відповідали Сталін та Гітлер тим завданням, що на них були покладені відповідними класами? Відповідали! Але про Гітлера чомусь ніхто не говорить, що він великий (хіба що великий злодій), навіть його хазяї, а про Сталіна говорять. Чому? Бо події, що знаходилися у функціональному зв’язку з соціально-історичною дією німецької буржуазії та її політичної обслуги, та радянського робітничого класу, а разом з ним і радянського народу в цілому, були абсолютно протилежними по своєму соціальному смислу.

Гітлер – уособлення потягу німецької буржуазії до світового панування. Сталін – уособлення потягу робітничого класу до знищення панування як такого, включаючи і світове; потягу до рівності і справедливості. Не бачити цього, значить створювати міфи. Тут предметом обговорення можуть бути лише методи, а не мета.

Різні орієнтації визначали собою різні за метою впливи на спрямування історичних процесів. А коли так, то той, хто очолював дані процеси став їхнім уособленням. Ось чому про Сталіна співали пісні, а Гітлеру посилають прокляття. І як тут не відмітити: прокляття на адресу Сталіна, що посилають буржуазні ідеологи, як правило явно чи неявно виправдовують Гітлера. І це не дивно, бо Гітлер – представник капіталу.

Тепер декілька слів відносно такого культурного феномену як уособлення.

Уособлення подій, часу тощо – засіб усвідомлення їхнього соціального смислу в умовах, коли наукова форма суспільної свідомості не стала загальним надбанням, тобто надбанням хоча б більшості людей.

За радянських часів наука панувала, тобто, наприклад, у порівнянні з релігією, була офіційною (підтримувалася державою), але ще не стала всезагальним надбанням (в смислі опанування науковим типом мисленням кожним громадянином). Тому не дивно, що в свідомості пересічних громадян певна суміш наукових знань і міфічних уявлень існувала завжди, хоча у значній більшості вже домінували наука. Коли ж наука перестала бути домінуючою і офіційною ідеологією негативні культурні і загально соціальні результати не примусили себе чекати.

Розколоте суспільство, та ще й коли принципи розколу передбачені технологічно, стає найбільш керованим. На арену можуть виходити ті, кому немає значення, яким в дійсності був Сталін, головне, щоб він був, що повинне бути приводом для створення міфів про радянське минуле, а за їхньою допомогою контролювати поведінку нинішніх людей (щоб вони не бажали соціалізму).

Проте є міфи і міфи. І хоча міфотворчість завжди має місце там, де наукова думка не стала пануючою, одні міфи створюються з метою маніпуляції масами, а інші – з метою захисту їх від маніпуляцій. Уособлення соціальних процесів за радянських часів – традиційний спосіб згуртування мас у традиційному суспільстві, бо без цього ніякі перетворення просто неможливі. Традиційний – значить невимушений. Але цей традиційний спосіб не був предметом спеціальних наукових розробок і використовувався чисто стихійно. Сучасне ж капіталістичне суспільство утримується за допомогою соціальних технологій, включаючи технології міфологізування соціальних реалій. Ці технології розробляються науковцями і мають маніпулятивний характер. Ось чому таке суспільство називається модерним. Наші ж доморощені міфологізатори не знають цього. Вони живуть ще уявленнями традиційного суспільства і його категоріями судять про західне суспільство, що абсолютний абсурд. Та справа в тому, що начитавшись західних книжок, доморощені міфологізатори, коли починають говорити про наше традиційне суспільство, починають говорити про нього в категоріях західного суспільства. Абсолютний маргіналізм!

Наприклад, Дзюба, визнає, що страху за часів соціалізму не було і не заперечує великого ентузіазму, що супроводжував весь довоєнний, та досить довго і післявоєнний час, але “пояснює” цей факт досить своєрідно: “Страх пригнічує, але ентузіазму не викликає. Потрібна влада міфу.” Тобто виходить: ентузіазм радянського народу базувався на міфі, а масового страху все ж не було! Тут одне заперечує інше, хоча віддамо належне мужності Івана Михайловича за спростування досить стійкого міфу про панування масового страху за сталінських часів. Спасибі хоча б за це.

У чому ж полягає суперечність у його твердженнях?

– По-перше, міф зовсім не обов’язково підтримує ентузіазм, а коли підтримує, то такий ентузіазм довго триватися не може, хоча міф може підсилювати страх, бути головним засобом його культивування. Порахуйте скільки разів у Біблії зустрічається слово страх і подивіться у яких контекстах воно вживається.

– По-друге, якщо страху не було, то не було і страхітливих міфів. Отут Дзюба попадає у свою ж пастку, бо страх, заснований на міфах, досить тривалий, тому його за логікою використовувати для соціального контролю більш доречно, а він стверджує, що страху не було. Значить влада не використовувала страхітливі міфи для забезпечення соціального контролю. То чому ж страху все ж не було, а був ентузіазм?

– По-третє, може ентузіазм був тому що, коли слідувати за логікою Дзюби, все ж були міфи, що підсилювали його? Але ентузіазм, як відомо, базувався зовсім не на міфічній, а реальній впевненості у завтрашньому дні. У таких випадках страху просто не може бути. Порівняйте з днем нинішнім.

Допоможемо нашому опоненту, бо страх все ж був. За умов диктатури пролетаріату усі ті, хто жадав повернення до капіталізму, боялися відповідно і відкрито діяти. У класовому суспільстві страх – один із засобів панування. Хіба диктатура буржуазії не використовує цей досить дієвий засіб для свого панування?

Дзюба стверджує, що він жив “далеко від центру, далеко від справжнього життя, від справжнього комуністичного духу, який десь там мусить бути”. І тут же говорить про дух, що панував, наприклад, у кінотеатрі при демонстрації фільму “Чапаєв”. І ось “зловорожа куля все-таки наздоганяє його, вражаючі й наші серця.” Іван Михайлович, та не тільки в ваше, а у серця усього робітничого класу і його союзників у всьому світі. Що ж може бути кращим показником комуністичного духу? Цей дух і створював ентузіазм, як ви самі тепер свідчите, навіть на периферії і пішов на спад після хрущовського “розвінчання” Сталіна.

Ті, хто радів смерті Чапаєва, – носії буржуазного, а не комуністичного духу. Ви говорите, що переживали за Чапаєва, і тут же стверджуєте, що комуністичний дух був далеко від Вас.

Образ Чапаєва не міф, а мистецьке втілення комуністичного духу, результат дії реалістичного мистецтва соціалістичного реалізму на почуття людей. Героїчний образ Чапаєва не був штучно сконструйованим, а відтворював народження комуністичного духу в серцях людей. Ви самі спростовуєте себе, бо комуністичний дух, у супереч Вам, базувався не на славослов’ї, а як Ви свідчите, на тому, що кайла поміняли на маленький екскаватор і тут же на великий гігант “Демаг”, паровозах “Фелікс Дзержинський” тощо. Комуністичний дух базується на життєвому досвіді мільйонів в умовах відсутності експлуатації. Люди не просто бачили, а приймали участь у реальних справах, будували тисячі не лише “Демагів” та “Феліксів Дзержинських”, а міст, заводів тощо, які хоча й були сплановані не ними, але за їхньою волею, що сприяло хоча й досить повільному, але покращенню життя.

Та були й ті, кому таке було не до вподоби. Їхній дух не був комуністичним. Комуністичний дух їм був ворожий.

Капіталістичний дух, на відміну від комуністичного, як вважаєте Ви і Ваші однодумці-націоналісти, теж базується на життєвому досвіді. Але Ви помиляєтеся. Нинішній капіталістичний дух базується на газетній та телетріскотні, на системі буржуазної освіти, усьому ідеологічному апараті буржуазної держави, яка здійснює тотальну духовну репресію, яка значно ускладнює для простих людей розуміння усього того, що реально відбувається. Цей апарат трансформує життєвий досвід людей, інакше вони давно б скинули зі своєї шиї новоявлених буржуїв, разом з Вами, їх обслугою.

Між іншим, до комуністичного духу можна віднести й Ваше комсомольське ідеалістичне кохання, і тому Ви так тепло про нього згадуєте. Хоча на справді воно до власне ідеалізму ніякого відношення немає, а просто називається справжнім коханням. Бо прагматичне кохання, на відміну від справжнього, є “коханням” за гроші: тваринний спосіб задоволення тваринної потреби.

Про справжнє кохання Ваші нащадки в наслідок Вашої ж публічної діяльності, порвавши з комсомолом, забули. Любов, досить пізнє утворення в духовній культурі народів, була свого часу романтизована у французькому романі і набувала реального культурного значення, норми культури за радянських часів, нині зникає і може зникнути зовсім в наслідок перемоги капіталістичного духу. Вас це не бентежить?

А Ваші “заколоти” у восьмому класі? Вони похідні від того ж комуністичного духу, але вже вкрай радикальному, що нагадують критику Маркса, наприклад, Бакуніним, теоретиком анархізму, як відомо, а в більш пізні часи – Троцьким Леніна і Сталіна. А коли б була диктатура пролетаріату у тому вигляді, як її розумієте Ви, то Ваші нинішні погляди нагадували б скоріше Булгаківські, Мережковського та інших, подібних їм. Для них пролетарі не інакше як хами. Згадайте ще раз своє пролетарське походження і згадайте ще раз “Грядущий хам” Мережковського. Про кого це він там? Чи не про нас з Вами у тому стані, коли у нас ще не було вищої освіти? То чому ж Ви вибилися з хамів у пани? Чи не завдяки Радянській владі? І чому Ви тепер усіх, хто не схожий на Вас, називаєте совками? Чим це відрізняється від тих же хамів? Може тому, що Ви стали “елітою”? Усвідомлення себе елітою не може не відбуватися через приниження абсолютної більшості людей, інакше сам не повіриш, що ти еліта. А, між іншим, одна з головних функцій буржуазної еліти – обслуговувати капітал, його волю і потреби, головною з яких є потреба у політичній владі над “хамами”. Ви цю функцію нині виконуєте досить непогано.

А комсомол виродився може якраз тому, що в ньому були й такі як Ви, що говорили з трибуни одне, а поза нею зовсім інше. Хоча й не тільки цьому. А тим більше, не перебільшуйте своєї революційності у восьмому класі, бо що таке пролетаріат та пролетарська диктатура Вам, судячи з тексту, невідомо й зараз, хоча Ви й маєте марксистську освіту, по диплому і дисидентську по життю, коли для Вас вчення про диктатуру пролетаріату вивчали не по Марксу і Леніну, а по Масарику. Слово дисидент, доречи (подивіться серйозні словники) означає крім інакомислячий, або політик, що не належить до жодної партії, ще й розкольник та індивідуаліст, той, хто відколовся (зрадив) тощо. Наголошую на цьому не з тим, щоб образити, а для об’єктивності.

Ви, наприклад, чули про ідею вирішальної ролі мас в історії у марксистському вченні, але так і не зрозуміли смислу слова вирішальна, а це означає, що маси виходять на історичну арену лише тоді, коли вирішується доля абсолютної більшості людей, а у цих проміжках правлять особи. Коли вони правлять у згоді з волею мас, стають видатними людьми, а коли проти волі – політичними злочинцями. Звідси й випливає проблема ролі особи в історії. Дисидентські “маси”, зовсім незначні, зіграли свою роль у розвалі Радянської влади, зокрема, участю в антирадянських демонстраціях у останні роки перебудови. Проте нехай нікого не вводить цей факт в оману, бо ще чекають свого дослідження методи їхньої “боротьби”. Хоча в цій боротьбі такі як Ви скоріше були просто статистом. Щодо реальних мас, то у вирішальний час вони свою помилку виправлять.

Коли маси виходять на історичну арену, тут і з’являються керівники двох типів: перші знають основні вимоги мас і діють у згоді з цими вимогами; другі – теж знають вимоги мас, але роблять усе, що б вони ніколи не здійснилися, бо це призведе до радикальних соціальних змін. Проте серед цих груп керівників одні діють з однією мірою адекватності відносно тих завдань, що вони покликані вирішувати, а інші – з іншою.

До якого типу керівників Ви віднесли б Сталіна? За волею якого класу він діяв? Чи може за волею його заокеанських покровителів?

Подивіться ще раз фільм “Щорс”. Порівняйте образи Щорса й Боженка і подивіться на різницю між ними самими, та на різницю між ними, з одного боку, а з іншого – так званими “старими спеціалістами”.

Таким чином, в марксизмі роль особи ніколи не принижувалася, а Ваші закиди проти Сталіна у цьому відношенні, – коли не від незнання марксистської теорії, то ще гірше, від небажання дивитися на власну історію об’єктивно, а лише через буржуазні окуляри, тобто з метою подальшої міфотворчості. Роль особи за сталінських часів виявилася настільки значною, що ніяка теорія цього передбачити не змогла. Ця роль, зрозуміло, була значно підвищена саме уособленням диктатури цілого класу в особах величезної групи людей (пролетарських вождів), а більш за все, в особі Сталіна. Це, як можна вважати, – одна з причин негативних наслідків для самої цієї диктатури. Але це не була непролетарська диктатура. Скажімо, хіба диктатура Піночета та того ж Гітлера не були різновидами буржуазної (читай фашистської) диктатури?

Та повернемося до Вашої особи, шановний Іван Михайлович, як активного комсомольця, що “розумів” вже у восьмому класі таку складну теорію і “бачив” невідповідність реального життя даній теорії та хотів бути святішим за папу Римського, тобто більш радикальним ніж Сталін і звільнити пролетаріат... від диктатури пролетаріату, тобто повалити представницьку владу робітників і селян. А що взамін? Чи не поновлення диктатури буржуазії? Приблизно того ж хотіла робоча опозиція в робітничій партії. Чисто в дусі перманентної революції Троцького, про що нижче. Цим усе й сказане, бо Ваш особистий дух був не від комунізму, а від чогось іншого. А говорите, що ворогів у тої влади не було, а ствердження противного – міф.

Між іншим, ворогом Радянської влади були не лише буржуазні недобитки, що залишилися після Громадянської війни (хоча й переможені фізично, але не духовно), а й певна частка самого робочого класу, що під час індустріалізацій вийшла з селян з селянською мрією “вибитися в люди”, тобто в буржуї.

Ось чому у функцію диктатури пролетаріату входить подолання залишків буржуазної свідомості в самому пролетаріаті, в наслідок чого не всі ті, хто відноситься до нього за об’єктивними показниками, відносяться до нього за своїми ідентифікаціями. Ось чому в громадянській війні частина пролетарів та селян воювала на боці буржуїв. А коли пролетарі йдуть проти пролетарів, то дійсно, як Ви говорите, “все переплітається” і розібратися дуже важко. Правда, академік повинен був би розібратися у таких переплетіннях, і пояснити їх причини, коли б на те мав відповідну політичну волю. А як Вам це зробити, коли у Вас ще з восьмого класу сформована маргінальна політична воля, що дорівнює дрібно буржуазній.

Між іншим, ще опортунізм відпрацював методи ведення політичної боротьби, що засновуються на розколах, а нині ці методи переведені на рівень соціальних технологій. Ось чому серед робітників є й віра, а поряд з нею й зневіра, а разом вони маргіналізують робітничій клас як клас. Вам би допомогти робочим людям впоратися з цією складною справою. Та де там. У вас же давно вже не пролетарська за духом політична воля.

Щодо середнього класу, то він завжди за своєю свідомістю маргінальний. Отут і потрібен класовий аналіз, щоб збагнути причини. Та такий аналіз Вам не до вподоби. Цей аналіз дасть пояснення того, чому “гнітючого страху не було”, бо “свідомою антирадянщиною ніхто не займався”. Але це не значить, що “ворогів” не було, а значить, що у цей час диктатура пролетаріату було досить ефективною.

Ви самі говорите про панування дійсного духу диктатури пролетаріату, бо вона завжди спрямована не на народ, який захищає, а проти тих, хто хоче відновити його пригноблення. Трудящий народ не боявся влади, бо вона була його владою. Її боялися ті, чиєю вона не була. Ось чому Ви дозволяли собі й “вольності”, і не боялися, що “хтось може Вас виказати”, а це значить, що байки про тотальний контроль байки й є, – чистісінький міф, про що і свідчили мені усі мої рідні й знайомі, що може не були такими “свідомими” як Ви, бо завжди говорили і з трибуни, і у вічі одне і теж. А от дурі дійсно було, хоча б з тим, як вчили роботи Сталіна, а, з часом, і Брежнєва, які до речі, як з літературної, так і з змістовної точок зору написані досить непогано.

Майже усю попередню історію людство жило міфами. То чи можна закидати владі, що тримається на окопному режимі у силу тотальної облоги ззовні, і антирадянської ненависті до неї з боку тих, для кого робочі люди не більше ніж хами? Та чи могла вона їх знищити одним махом. А коли вона б спромоглася це зробити, то що б Ви говорили зараз? Страх і подумати. А коли та влада була винна в існуванні міфотворчості, то як подивитися на нинішню, що цілеспрямовано створює вже свою міфічно-героїчну історію, у яку ви щедро додаєте свої рядки? А на дворі ХХІ століття, і, здавалося б, є можливість обходитися вже без міфів. А чи є на це політична воля? У Радянської влади вона була і саме після неї створилися умови займатися державотворенням без міфів, а на основі марксистсько-ленінської науки, послідовником якої і був Сталін.

А чи може бути капіталізм без такої могутньої зброї як міфи? Звісно ні. Сучасні міфи навіть за духом протилежні радянським. Ті були подібно до первісних міфів формою історичної пам’яті бо знімали у собі у художньо-образній формі історичний досвід участі народу у формуванні нового способу життя. Вони були спрямовані на згуртування народу, на підсилення його творчих можливостей, вони піднімали дух народу і тому за своїм функціональним призначенням наближалися до первісних класичних міфів.

Образ же Сталіна був скоріше символізований ніж міфологізований, що відбулося ще за його життя. Це був образ скоріше культурної, ніж політичної влади, яку хотіла бачити абсолютна більшість людей. Якби це за своїм соціальним смислом був міф, він не набув би такого значення, не піднімав би маси на великі звершення.

Нинішні ж міфи з розряду вторинної міфології. Вони створюються з метою трансформації соціального досвіду, знищення соціальної пам’яті. Їхня мета – роз’єднання людей, структурування на групи за різними ознаками з метою підвищення можливостей контролю за соціальною і перш за все політичною поведінкою мас. Сучасні міфи, таким чином, спрямовані проти людей, проти власного народу. І коли Ви вже в 7 класі зрозуміли, що день Перемоги не свято, а день пам’яті, то зрозуміло, що від Перемоги декому вже тоді було не радісно, а сумно, і не тому, що багато загинуло, а тому, що перемогли капіталізм, бо в результаті Перемоги утвердився соціалізм вже не в одній країні. Ось Вам і класовий підхід до інтерпретації історичних подій. За таких умов одні героїзують ці події, а інші – знецінюють. Героїзація, з цієї точки зору, не є примітивна міфотворчість, а спосіб перетворити живу пам’ять людей на історичну, символізовану соціальну пам’ять, спроможну передаватися від покоління до покоління. Дії героїв тут – зразки соціальної поведінки у певних обставинах, яким наслідують наступні покоління, зберігаючи зв’язок часів.

Героями ж для нинішньої влади є усі ті, хто протистояв пролетаріату у ті чи інші часи класових битв. Тут панує протилежна тенденція героїзації – перетворення в героїв злочинців, переможців у зрадників, а зрадників у переможців. Така “героїзація” – соціальна дія, спрямована на знищення історичної пам’яті і розрив духовного зв’язку поколінь.

Жива пам’ять, на жаль, безпосередньо не передається у часі, тому соціальна пам’ять символізована. Знецінення ж Перемоги, за таких умов, – дія, спрямована на те, щоб знищити пам’ять, про велич власного народу. Але де Вам, пан Дзюба, це було знати у 7 класі, коли воно невідомо Вам й досі? Але коли бувший міністр культури слова “День Перемоги” бере у лапки, а День Пам’яті ні, не може не викликати цілої низки питань. Зовнішньо сказане Вами звучить красиво, а на справді Вам хотілося б свято Перемоги перетворити у свято Жалоби, що викликала б асоціації про неспроможність Радянської влади адекватно діяти у скрутних обставинах. Тим самим Ви принижуєте й власний народ, про який так на словах піклуєтеся, а звеличуєте усіх тих, хто був на протилежному, фашистському боці, бо “центристів” у ті часи бути просто не могло, хіба що так звані нейтральні країни, до яких Україна, звісно, не відносилася.

До речі, ненародна влада завжди потребує свого освячення церквою, а роль міфічної складової у релігії відома. Це вторинна, цілеспрямовано створена система міфів, що має своїх авторів. Ось де криється дійсна причина і природа сучасної міфологізації. Ці міфи не реалістичні, вони створюються не народом, а спеціалістами і виключно з маніпуляційною метою.

Відносно мільйонів в так званому ГУЛАзі теж не більше ніж міф, майстерно створений Солженіциним та компанією. Вже десять років працює при президентові Росії комісія по реабілітації, у яку входять усі новоспечені антирадянські налаштовані ліберали. Десь у кінці квітня оголосили по ОРТ результати їхньої роботи, а я їх записав. І навіть ці люди дійшли такого висновку – сто п’ятдесят тисяч справ розглянуто, а це абсолютна більшість, бо залишилося менше як сто тисяч. Кожному другому в реабілітації відмовлено, бо “дані справи ні при якій владі реабілітації не підлягають”. Коментатор вимовила дані... і без ніяких коментарів почала промовляти нове повідомлення. Жодного слова про ліберальний міф під назвою ГУЛАГ і майже сотню мільйонів засуджених по політичних мотивах. Та й ті, що реабілітовані, коли зважувати на те, хто реабілітує, у своїй більшості скоріш за все мали певну провину, але не таку, за яку, з точки зору комісії, треба було карати.

То чи луснув міф? Як не дивно, ні, бо жоден президент на теренах СНД, ніхто з офіційних осіб та ліберальних “мислителів” не зацікавлений в тому, що б він луснув. Ось чому цей міф знов повторює Дзюба. А коли так, то сучасна влада подається як рятівниця від тоталітаризму, хоча це найбільший сучасний міф, бо ця влада зацікавлена в подальшій міфотворчості з тим, щоб звеличити себе як нібито демократичну. То де більш “злочинний фальш”? Архіви КДБ відкриті – вивчайте. А чомусь усі замовкли. Може соромно стало від власної брехні? Та де там, міфи краще працюють ніж знання. А міфам, розповсюджуваних академіками, у цьому рівних немає. Не біда, що це академіки нової, нерадянської генерації.

Ви, Іване Михайловичу, не належите до тих хто втішається крахом комунізму? Але коли Ви говорите, що марксизм і комунізм не одне й те ж, то що ж таке комунізм і де Ви його бачили, крім як у Маркса, Енгельса та Леніна? У Біблії? Тобто, Ви хочете повернути знов до міфів, а не до науки? А коли розводите науковий і етичний комунізм, то робите це лише з однією метою – показати ілюзорність марксистської теорії. Де Ви вчилися, пане Дзюба? Виникають сумніви чи хоча б один раз Ви прочитали бодай перший том “Капіталу”? Ви порівняйте, скільки за свою історію капіталізм знищив людей заради утвердження влади капіталу. Що діялося в Югославії, Іраку, Чечні... Це усе прояви боротьби за владу капіталу. То що, він її просто так віддасть? А Радянську владу віддали просто так, тільки щоб не лилося крові? А скільки її вже пролилося на теренах бувшого СРСР? А скільки Україна втратила людей за ці роки? Більше чотирьох мільйонів вмерло⁴, а сім виїхало за кордон у пошуках щастя, що вимірюється у долярах. То чи повернуться? А це люди у найбільш активному віці соціально і найбільш продуктивному економічно. До того ж тільки по Києву, у найбільш благополучному регіоні України, народжується як не в десять разів менше, ніж за радянських часів. І це називається мирний час? І це не геноцид? І це не результат класового протистояння?

Ілюзії будуть панувати до тих пір, поки такі як Ви, пани-товариші будуть лише констатувати існування “потужних технологій віртуалізації людського буття”, “високопродуктивні стратегії гри на найнижчих інстинктах споживацької маси” та “паліативи гуманітарних допомог”. Усі ці гучні слова у Ваших вустах лише слова і не більше. І вони будуть залишатися словами, далекими від діл до тих пір, поки Ви і такі як Ви не збагнуть, що уся капіталістична наука поставлена перед необхідністю розробляти технології гри на найнижчих інстинктах та віртуалізації людського буття. Це вже отримало в західній науці назву ненасильницького насилля, тобто такого насилля, яке більш ефективне, ніж фізичне, та крім того, створює ілюзію життя на волі. Це по-перше. А по-друге, потрібна політична воля для того, щоб цей процес був припинений. Тобто припинений вольовим шляхом, політикою відкритої і суцільної заборони на розробку антилюдських технологій. Здатний лібералізм на таку політику, коли саме ця ілюзія забезпечує існування ліберальної демократії? У Вас власне є така воля? Немає! Вершиною ж соціально-політичної думки таких як ви і подібних Вам є поєднання соціалізму і лібералізму, чим грішать усі так звані неомарксисти. А власне у диктатурі пролетаріату і полягає сутність соціалізму. А коли так, то усе Ваше обурення нинішнім станом в українському суспільстві ніщо інше, як самообман. Капіталізм і маніпуляція людьми – споріднені між собою. Побудова суспільства вільного від маніпуляцій потребує зовсім іншої науки, та інших технологій. Тому коли й викривати дурь, що ще довго зберігається за часів соціалізму (його творять живі люди, з усіма своїми недоліками), то треба йти зовсім іншим шляхом, тобто не відмовлятися від самого соціалізму, а аналізувати досвід та йти далі. А Ви відмовилися, перетворивши практику в етику, а не етику в практику. Ви так званий абстрактний гуманіст, далекий від життя. Коли ж немає відповідної волі до життя на волі, то й усе те, що говориться про таке життя і навіть науково обґрунтовані думки, здаються ілюзією, міфами і не більше.

Для націоналіста воля, коли він не фашист, – це відсутність соціалізму, а для фашиста воля – це націонал-соціалізм. А для багатьох нинішніх українських гуманістів, українських не за національністю, а за духом, національний соціалізм – вершина мрій.

Крім того, коли Ви ні то собі ліберал, ні то собі соціал-демократ (а останні, до речі нині не ліві, як було ще на початку ХХ століття, а праві), то великої різниці немає. Ось чому з Вашої точки зору як ліберала робота по здоланню контрреволюційної протидії “скверна”, а як соціал-демократа кінця ХХ початку ХХІ століття – комунізм (а, відповідно й соціалізм), що розуміється лише етична, а не науково-практична категорія. Хоча в обох випадках Ви говорите одне: “Стійте, туди не можна, там реальний комунізм!” Що теж саме: “Капіталізму альтернативи немає!”

Ви звинувачуєте більшовиків, але за що? За те, що діяли не за законами ліберальної етики. А як вони могли діяти за такою етикою, коли вони більшовики? Вони керуються пролетарською етикою, етикою знедолених людей, яких нещадно експлуатують і які хочуть звільнитися від експлуатації. Десь в глибині душі ви це розумієте і тому абсолютно правильно стверджуєте, що революція (а вона не буржуазна) була викликана об’єктивними обставинами. Ви навіть майже по-марксистськи розумієте природу соціальної об’єктивності, правда говорите лише про одну форму її прояву, що має місце у наслідок реальної протидії різних соціально-політичних сил. Тобто, соціальна об’єктивність не залежить від однієї сторони, а залежить від характеру протидій різних соціальних сил. А це значить, що більшовики як соціальна сила виникли у наслідок відповідних соціальних умов і вели себе у відповідності до обставин, що створювали для них протидіючі сили. Така дія, зрозуміло, не завжди була абсолютно адекватною (в смислі послідовно пролетарською), але ж Ви не про це, а про те, що більшовики взагалі не мали права діяти як більшовики. Тут в Вас говорить ліберальний радикалізм. Виявляється, можливий і такий, суттю якого є вимога до більшовиків діяти за ліберальними вимогами, а у разі незгоди, не лише звинувачувати їх у неадекватних (з Вашої точки зору) діях, а й протидіяти їм.

Друга форма прояву соціальної об’єктивності має місце тоді, коли соціальні сили, що діють у суспільстві не протидіють, а взаємодіють між собою. Ви скажете: “Так до цього ж закликає і наш Президент, він закликає до соціального партнерства”⁵ і помилитеся. Те партнерство, що пропонує ваш Президент суцільна маніпуляція, що спрямована на те, щоб поставити під контроль його капіталу і капіталу його прибічників опозиційні йому сили.

Щоб форма прояву соціальної об’єктивності у формі соціальної взаємодії усіх соціально-політичних сил мала місце, потрібна диктатура пролетаріату і її підтримка цими силами. Тоді й утворюється ситуація, коли диктатура пролетаріату не направлена на знищення існуючої соціальної структури силовими методами, бо для цього немає історичної необхідності. Тобто, це форма політичного союзу, різноспрямованих політичних сил, що створюється в умовах наявності їхньої соціальної відповідальності, що регулюється відповідним законом, написаним пролетарською владою. Приблизно як це робиться у Китаї.

Наші ж нинішні ліберали, борючись проти диктатури пролетаріату і його природних союзників, випустили у своїх закликах слово пролетарська, а вийшло, що у нас ніби-то була абсолютна диктатура практично самозванців. А Сталін в очах усіх його критиків саме таким і виглядає. Згадаймо використаний Дзюбою епіграф. Проте, за допомогою такої підтасовки імідж ліберала як борця за абсолютну свободу нібито для усіх без виключення створено. А в дійсності це боротьба за свободу самих лібералів та їхніх союзників за виключенням, зрозуміло, пролетарських сил. Знищити ці сили вони вже не можуть, але маючи владу, можуть обмежити їх дії певними умовами і постійною загрозою громадянської війни.

Подібні технологічні підтасовки ми зустрічаємо постійно. Так, наприклад, стверджувалося, що соціалістична власність не мала хазяїна, що нібито виправдовує процедури приватизації, тобто структурування суспільства за принципом власності на засоби виробництва і власності виключно на власні руки. Ідеологема спрацювала і загальнонародна власність зникла. Таке насилля досягнуте зовнішньо ненасильницьким шляхом, а фактично за допомогою насиллям над людським духом за допомогою міфологізації суспільної свідомості.

Боротьба проти абстрактної диктатури, виявилася боротьбою проти конкретної, пролетарської диктатури і стала засобом встановлення диктатури буржуазії. Ідеологи ж, що обґрунтували таку можливість, тому й звуться лібералами, що нібито борються проти диктатури як такої. Бо навіть диктатура пролетаріату для ліберала є диктатурою самозванців над пролетаріатом. Прогалини в такій логіці тут нікого не цікавлять.

Доречи, з сучасної соціал-демократичної точки зору диктатура пролетаріату теж не потрібна. Для соціал-демократа може правити й буржуазія, тільки б вона у якійсь мірі враховувала потреби робітників (у їхній термінології була б соціально відповідальною). Ось чому тільки послідовно комуністичне вирішення проблеми диктатури пролетаріату дає можливість поставити соціальні процеси під контроль робітників, а от те, як себе при цьому буде поводити національна буржуазія залежить мирний чи немирний шлях встановлення цієї диктатури, та ще й доля приватної власності після революції. Не буде супротиву пролетарській диктатурі, не буде необхідності в негайній націоналізації засобів виробництва. У цих умовах робітничий клас не вимушений буде звертатися до зброї.

Диктатура пролетаріату тим і відрізняється, що не є владою капіталу. Це історична форма соціальної влади. Її історичність полягає у тому, що це перехідна форма від політичної до неполітичної організації суспільного життя (в марксистській термінології до відмирання держави і встановлення неполітичних способів управління суспільними процесами.).

Для робітничого класу здійснення диктатури пролетаріату у формі взаємодії з іншими непролетарськими політичними силами досить ризикована форма правління, бо верхівка завжди може перескочити соціальний бар’єр і поміняти свого господаря. Що й сталося під час так званої перебудови. Але можливі різні варіанти контролю за верхівкою.

Коли Дзюба говорить про те, що нехтування законом частково сформоване у більшовиків підпіллям, він створює ще один міф. Підпілля для пролетарських партій – вимушена форма класової боротьби, а сама революційна боротьба пролетаріату не є нехтуванням закону, а є процесом набуття досвіду до створення принципово нової правової системи, яка унеможливила б реставрацію капіталізму після революції. Тим більше, що у пролетаріату не може бути поваги до буржуазних законів, до буржуазного права, яке не надає йому права на створення власної держави. Треба знати, що страйки, наприклад, і подібні їм явища, є способом притягування до соціальної відповідальності, а не кримінальної відповідальності капіталістів, бо буржуазне право є правом капіталістів на експлуатацію пролетарів, усіх трудящих людей. найбільш дієвим у цьому плані спосіб протягування до соціальної відповідальності є загальнонаціональні політичні страйки. А коли вони не спрацьовують, виникає соціальна потреба радикально змінити юридичне законодавство революційним шляхом.

Панівні групи в усій світовій історії здебільше писали закони не для себе, а для тих, над ким панували. Ось чому, скажімо, монарх завжди був поза або над законом.

Буржуазія робить теж саме, але крім того, вона навчилася гасити соціальні напруги тим, що за невелику платню організовує так звані антидемонстрації, антистрайки, групи тиску тощо. Це є ліберальна за своїм соціальним спрямуванням технологія впливу на суспільну свідомість і уникнення від соціальної відповідальності, бо історично страйки, мітинги, демонстрації тощо, були способом притягувати до соціальної відповідальності гнобителів. Іншими словами буржуазія безмежно розширила можливості штрейкбрехерства.

А для чого проводяться так звані екзит пули (опитування при виході з виборчої дільниці)? Говорять, що для демократичного контролю за ходом виборів з боку громадськості, а на справді для контролю ходу виборів з боку влади, йдучи при цьому на все, і навіть на жертви.

Дзюба ставить питання про припустимі жертви. Він підібрав цитати з різних авторів, що так чи інакше говорили про припустимі жертви, а на їхній підставі приходить до висновку, що більшовизм і тероризм – тотожні.

Дзюба для підтвердження свого вислову цитує і Белінського, і Андрєєва, і Мао Цзедуна, крім Сталіна, а тим більше Леніна. Отже, у нього нема лише одного – адекватної інтерпретації на перший погляд тотожних висловів наведених авторів. За ним ідеологи Варшавського повстання, зокрема Окулінський, готові були покласти “багато поляків” і “спустошити Варшаву”, що б через розв’язання третьої світової війни спрямувати капіталістичний світ проти “росіян” і “тоді з руїн повстане оновлена Польща”. Багато загиблих поляків, спустошена Варшава і третя світова війна, з його точки зору, припустимі жертва для досягнення такої мети. Тобто, нехай загине світ, тільки б відродилася Польща, а чи вижив би в такій війні хоча б один поляк і хто б жив після війни в Польщі, про це не думали.

Те ж саме стосується і вислову Мао Цзедуна про можливість пожертвувати половиною людства, щоб інша жила при комунізмі.

То хіба ж радянські комуністи такі методи не засудили (між іншим ще на зорі свого становлення як політичної сили ще у ході критики методів політичної боротьби народництва? То хіба Дзюба не знає, що радянські комуністи нічого такого не тільки ніколи не говорили, але й в думці не мали.

Тепер відносно вислову Белінського “что кровь тысячей в сравнении с унижением и страданием миллионов”. Цей вислів Дзюба ототожнив з попередніми двома і класифікував як радикалістське та терористичне. І знов б’є мимо цілі. Що таке терор?

Латинське слово terror, між іншим, перекладається як залякування, а страху за Радянської влади, як вище стверджував сам Дзюба, не було, то хіба можуть бути більшовизм і тероризм тотожні? Тим більше, що більшовики задовго до Жовтневої революції свідомо відмовилися від використання терористичних методів у політичній боротьбі з капіталом. Вони усвідомили, що терор сприяє більш ефективній боротьбі буржуазії з пролетаріатом, за допомогою не просто залякування, а масових репресій, які слідували навіть після дрібних терористичних актів.

Белінський гуманіст, а не терорист, він нічого такого в думці не має. Він у публіцистичній формі звертає увагу на принижений стан та страждання мільйонів, у спробі позбавитися такого свого стану. А коли люди жертвують собою заради інших людей – вони усю свідому історію людства вважалися героями, а не терористами. Коли ж Дзюба вважає, що Белінський терорист і когось залякує, то кого і хто у такому разі буде жертвувати і чиїми життями?

Дзюба тут діє по класичній схемі переоцінки цінностей і герой у нього стає злодієм, а злодій героєм, уже хоча б тому, що він “жертва” реальних героїчних дій.

Без героїв життя, культура в цілому багато чого втрачає. Герої, як правило, й стають тими особами, навколо яких створюються легенди. Хто хоче вживати замість слова легенда слово міф, то нехай будуть міфи. Політичні герої – це особи, які у ході класової війни здійснили надзвичайні вчинки, які прислужилися відповідному класу у його визвольній боротьбі. Вони перемогли, або допомогли своєму класу перемогти політичних злодіїв.

Іншими словами, слово герой у соціологічній його інтерпретації набуває політичного характеру і, відповідно, реальний герой, може бути героєм лише в очах свого класу, а для протилежного класу він злодій.

Злочин же, у соціологічній інтерпретації цього поняття, запозиченого соціологією моралі з науки етики, означає дію, результат якої інший сприймає як таку, що наносить йому шкоду.

Кому наніс шкоду Сталін під керівництвом якого був побудований соціалізм? Питання риторичне.

Чим вища міра героїзму, тим більше легенд, а то й поетичних творів і творів літератури і мистецтва. Герої ж, це ті люди, що жертвуючи своїми життями, або (у разі коли вони мають моральне, політичне і юридичне право) життями інших людей (полководці, наприклад) спасають мільйони і мільйони від загибелі.

Ось до яких думок приходиш, читаючи Белінського. Терорист збуджувати такі думки не здатний, а коли хтось хоче, щоб такі думки взагалі не виникали, то може він сам терорист? Інакше навіщо представляти гуманіста терористом? Та хіба у Дзюби тільки це, він невимушено підводить до думки про те, що в Росії без терору нічого не відбувається взагалі. Це за природою терористична країна, де навіть гуманісти терористи і не менше. Ось звідкіля беруться так звані націонал-комуністи.

Додамо тут, що політичне право, це право класу на самозахист від своїх ворогів (класових, зокрема), норми якого формулює сам суб’єкт політичних дій у згоді зі своєю політичною культурою. Інституалізується політичне право або в юридичній формі, якщо політична влада належить даному класу (політична влада надає політичне право на створення правової системи), або в системі політичних протидій, одним з яких може бути і терор (як це, зокрема. відбувається в Палестині).

А якщо Дзюба колись і був одним із націонал-комуністів, то саме вони спочатку стали на чолі Руху, а ще раніше готували ідеологію, засновану на ревізії принципу пролетарського інтернаціоналізму як радикальну відмову від класичного марксизму. Націонал-комунізм і буржуазний націоналізм брати-близнюки, що ворогують між собою з приводу дрібниць, залишаючись братами, обстоюючи єдиний політичний принцип, – принцип етнократії. Етнократичний принцип функціонування державної влади у тому і полягає, що в умовах структурування суспільства за етнічною ознакою, представник якої б нації не знаходився при владі, має бути українським націоналістом. За таких умов виникає величезна кількість пристосуванців. При чому більшість з них є значно більшими націоналістами, ніж представники титульної нації.

Між іншим, чи не здаються досить близькими за духом націонал-комунізм та націонал-соціалізм? Відмінність у назві та політичних практиках тут зумовлена лише історичними обставинами, що мали і мають місце, зокрема, в Україні і Німеччині.

Але продовжимо тему героїки.

Герої далекі від прагматизму, а Дзюба чистий прагматик. Його логіка, логіка реформіста. Вона ніколи не призводить до громоголосно декларованого результату, а як технологія впливу на думки людей працює, і, наприклад, відбирає голоси у тих, хто дійсно хоче практичних змін на краще. Тут Дзюба (щоправда, лише на словах) водночас і націонал-комуніст, і ліберал-реформіст, а на справді – радикал-консерватор, якого лякають реальні соціальні зміни. От і виходить, за радянських часів він хотів більш радикальних змін на користь соціальної справедливості, яку, з його точки зору проголосили біль

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані