Пошук
Разместить кнопку на Вашем сайте

Газета «Комуніст»
Сайт Комуністичної партії України

Журнал «Комуніст України»

Газета Криворожской городской организации Компартии Украины

Ленінський Комсомол м.Києва

Газета Всекраинского Союза рабочих «Рабочий класс»

Коммунистическая партия Российской Федерации

Московское городское отделение КПРФ

Санкт-Петербугское городское отделение КПРФ

Сайт газеты ЦК Коммунистической партии Китая «Женьминь Жибао» (на русском языке)
Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”1 Продовження

Продовження.
Попередні частини:
1
2
3
4
5
6

Академік І. Дзюба як нащадок “Пролеткульту”
або Мистецькі практики радянського народу.

Зрозуміло, що висвітлюючи суть сталінського часу, наш опонент не міг обійти такого явища яким був “Пролеткульт”. Але й тут у нього промах вийшов. За однойменною назвою скриваються і організація і процес.

Дзюбу збило скорочене сполучення слів пролетаріат і культура в одному слові, а коли так, то для нього пролеткультівська політика (політика громадської організації під назвою “Пролеткульт”) була і офіційною державною політикою радянської держави. Як же? Раз є пролетарська держава, значить і пролеткультівська політика є державною політикою. А це відверта неправда. Підводить іноді академіків кліпове мислення, а тим більше, коли вони намагаються мислити за аналогіями, відшукуючи спільні формальні ознаки у різних явищ.

На справді ж, ця організація, зі своєю політикою у культурі була дисфункційною по відношенню до радянської суті. Просто митці, об’єднані в ній, шукали спосіб застосування їхнього мистецтва у нових умовах. Але спробували б цю організацію, що очолювалася Олександром Олександровичем Богдановим (Маліновським) заборонити, що б сьогодні говорив Дзюба? Цю організацію неодноразово критикував Ленін, бо вона закликала відмовитися від усього культурного дореволюційного надбання. А от дійсна позиція Сталіна, для якого і Марр і “Пролеткульт” є вульгаризаторами марксизму: “Нет уж, избавьте нас от “марксизма” Н. Я. Марра. Н. Я. Марр действительно хотел быть и старался быть марксистом, но он не сумел стать марксистом. Он был всего лишь упростителем и вульгаризатором марксизма, вроде “пролеткультовцев” или “рапповцов”. (Марксизм и вопросы языкознания. т. 16) А Дзюба з одного боку, хоча й невпевнено, Марра виправдовує, а з іншого – пролеткультівську політику інтерпретує як офіційну радянську політику в культурі.

Богданов, Плетньов, Лебедєв-Полянський – основні ідеологи і теоретики пролеткульту як соціального явища у повоєнні роки. Хоча кожен з них досить цікава особа, були настільки далекі від марксизму, що навіть Дзюба значно ближче до нього. А погляди Богданова, абсолютно ідеалістичні, ще до революції були піддані нищівній критиці Леніним в його “Матеріалізмі та емпіріокритицизмі”, що не завадило самому Богданову за радянських часів стати академіком і засновником “Інституту переливання крові”.

Та чи ми мало знаємо видатних лікарів як нікчемних філософів. Іншими словами, однойменна політика пролеткульту – це не про Радянську владу, а про те, що при ній було не зовсім радянського і про тих людей, що хоча й були виховані в інших умовах, а все ж шукали можливі духовні зв’язки з новим часом. Проте, не знаючи його суті, намагалися створити методи, що не лише не узгоджувалися з цією суттю, а й перетворювали її на щось протилежне. От що значить не бути діалектиком, пане Дзюбо.

Ідеологи пролеткульту висунули ідею про необхідність відмови від усього дореволюційного мистецтва, бо воно, за їх думкою, усе буржуазне, а сюди віднесли навіть О. Пушкіна з Л. Толстим, що змусило Леніна виступити з різкою критикою і аналізом того, від чого дійсно треба відмовитися. І, доречи, ніяких заборон.

Згідно з Леніним з минулого треба брати те, що дасть змогу йти далі і тим зберігати зв’язок часів, зв’язок поколінь у тій мірі, на скільки це можливе. От де діалектична вимога традиційності як принципу побудови нової культури. Зрозуміло тепер, що значили ленінські слова про людський “матеріал”, що дістався більшовикам від минулого? Дзюба про це згадує. Це значить, що зміна соціальної системи миттєво не змінює людей. А нинішні правителі це враховують? Їм подавай миттєву трансформацію, а не здатний, значить “совок”, тобто такий тупий, що не можеш з своїм “собачим серцем” зрозуміти де твоє місце в соціальній структурі капіталізму. А воно в собачій конурі. А наш опонент туди не хоче! Звісно ні, але Булгаков для нього класик. Буржуазний, звісно, та це вже мислення за чорно-білими стандартами, класове, тобто, таке, як його розуміли і ідеологи і класики пролеткульту і з чим боровся не лише Ленін, а й Сталін.

Між іншим в нинішній Росії більше п’ятдесяти відсотків населення вважають роль Сталіна скоріше позитивною, ніж негативною. В Україні подібні дослідження не проводилися, але результати можна передбачити.

А пісні про Сталіна, чудові, як відмічає сам Дзюба. Але це пісні не про Сталіна як особу. А про певний, один з головних радянських символів. Тому вони й чудові. І Дзюба правий, ніде таких пісень не має. Додамо, і не могло і не може бути. Вони писалися саме усупереч пролеткультівської політики в культурі, а у згоді з горьківським принципом соціалістичного реалізму в мистецтві. Коли б Дзюба знав, що в соціології є поняття тіснота соціальних зв’язків (коли географічно можна бути надто далеким, а духовно близьким, або навпаки, можна бути поряд і абсолютно духовно чужим і навіть ворожим), то зрозумів би соціальну природу таких пісень. Згадаймо: “Попереду Дорошенко...”. Давно жив Дорошенко, а він і нині з нами. Як між іншим і Ленін і Сталін.

Заспівайте сьогодні щось подібне про Кучму. Чого смієтеся? Немає таких пісень? А чому? Відповідайте! Можливу відповідь я знаю.

І неправда, що пісні про Сталіна, виникали виключно за партійним замовленням. Подібні замовлення намагався формулювати саме провідники “Пролеткульт” як організації, намагаючись створити виключно пролетарську культуру і пролетарське мистецтво, які за вимогою, не повинні бути пов’язана з минулим. І нічого не вийшло.

Замовте такі пісні сьогодні, скажімо, про того ж першого президента, або ще про кого. Пісня, звісно, буде, але впевнений, вона їм не сподобається свої негативним змістом.

На пісні про Сталіна було замовлення часу, а не партії. Час визначався наявністю близькості влади до абсолютної більшості людей, яких раніше за людей не вважали. Така ситуація виникла вперше в історії людства, тому й хотілося співати. Це пісні-гімни, гімни життю, тому вони піднесені і веселі. В них дух часу, смисл історичного періоду нашого існування, чого замовити просто неможливо, а якщо й можливо, то вийде художня брехня, не мистецтво по суті, а пародія на мистецтво, щось подібне до “Дня народження буржуя” режисера Рогози.

Мистецтво на замовлення не створює піднесеного настрою, бо в ньому немає правди. Мистецтво створює піднесений стан лише тоді, коли відповідає замовленню на художню правду, а не на сам твір.

Ідеологи “Пролеткульту”, усвідомлювали вони це чи ні, якраз і створювали штучну ситуацію (вольовий розрив з минулим), що унеможливлювало створення творів за законами художньої правди.

В соціології музики відомо, що пісні складаються або тоді, коли душа співає, або коли вона плаче. За тональністю вони різні, а за мірою художньої правди тотожні. Їх називають талановитими.

Дух радянської пісні у тому, що співала, а не плакала, сама душа. Політика “Пролеткульту” не могла забезпечити чогось подібного.

Між іншим, хоча нині немає такої громадської організації як “Буржкульт”, але є його ідеологи. Результатом їх діяльності і є маскультура, в межах якої створюються “пісні” для розважання, які нічого не оспівують і тому позбавлені духовності.

Духовна ситуація у радянські часи утворювалася усупереч діяльності “Пролеткульту”, який не так вже й довго проіснував. Одним із смислів цієї духовної ситуації було те, що робочі люди в переважній своїй більшості розуміли природу власної влади. Але в десятиліття існування Радянської влади люди керувалися більше емоціями. Для них часи, коли їх за людей не вважали, пішли у минуле, а коли прийшов час безпосередньо братися за вирішення суспільних справ, вони відчули, що самі до цього не у всьому підготовлені. Звідси й звеличення таких як Сталін, які робили те, що відповідало волі абсолютної більшості населення.

Така ситуація все ж тимчасова. Поступове залучення величезної маси людей у систему соціального управління через різні організації зняло потребу у звеличенні політичних керівників як засобу пролетарської ідентифікації, згуртування і організації мас.

Почався етап оспівування суспільних організацій: партії, комсомолу, піонерії, профспілок тощо. І це нормально.

Старше покоління пам’ятає надзвичайно мелодичні пісні про партію, комсомол і особливо, піонерію. Вони відрізнялися між собою тим, що перші були більш маршового характеру, про комсомол – романтичного, а про піонерію – більш веселі, дитячі пісні. Але усі вони наповнені високим духовним змістом. Була ціла індустрія дитячої культури, розрахованої на дитяче сприйняття і відтворення дітьми. Де вона зараз?

Проте, звеличення і оспівування осіб є завжди і всюди, і має місце там, де особа набуває значення символу.

Усі пісні – данина часу і не більше. Пісні про Сталіна іноді тлумачать як певну міфологію. Це не відбиває їхньої суті, бо вони на стільки ж міфологічні, як і усе пісенне мистецтво і настільки ж сугестивні, як і будь-яке високе мистецтво взагалі. Можна лаяти американські кінострічки з безліччю вбивств і насилля за їхню бездуховність, але не можна не бачити того, що вони є відтворенням суті американського способу життя, розповсюджуваного по світу? Ми тільки зараз побачили високу духовність радянського кіно, порівнявши його з американським. Але ми не повинні не помічати того, що мистецтво теж впливає на життя, творить його, демонструючи моделі можливої поведінки. У нас вже з’явилися подібні до американських стрічки. І що, в них немає сугестії? Згадаймо тільки “Бедную Настю” чи “Не родись красивой”. Будь порядною, ввічливою і старанною і все буде добре. Та чи правда це, чи відповідає дійсності в наші часи? Питання риторичне, бо скільки старанних, порядних і цнотливих в минулому дівчат з України працює зараз у борделях світу і в самій Україні?

Отже, художньо неправдивим мистецтвом є таке, яке створюється для навіювання певних ідей, норм і символів, яким існуюча соціальна реальність не відповідає.

Пролеткультівська політика в мистецтві зводилася до того, щоб мистецтво відтворювало сконструйований ідеологами ідеал чистої пролетарскості (незаплямованої буржуазністю). Така політика просто нехтувала об’єктивно існуючою тенденцією обуржуазнення свідомості робітників під впливом буржуазної культури, буржуазних норм і цінностей. Люди ж живуть не в якомусь пролетарському вакуумі. Отже, така політика є культивуванням досить специфічного різновиду художньої неправди. Чогось подібного вимагає і Дзюба. Подавай йому чистого пролетаря, незаплямованого буржуазністю, і все тут. А те, що він сам цим заплямований і не хоче очиститися по принципу вбий у собі буржуя , не розуміє. А академік! То звідкіля робочій людини про це знати?

Іншими словами, про навіювання можна говорити у тому випадку, коли реально тих чи інших тенденцій просто немає, або проявляються досить слабко, а людям навіюють, що вони мають досить суттєве значення для них. В таких випадках все ж не співають.

Душа просить пісні, коли серце б’ється у ритмі з часом. Коли ж серце б’ється швидше, воно рветься на шматки. Ритм радянського життя, з яким співпадали ритми сердець мільйонів, і був тим духом, що виражався в чудових мелодійних піснях. Чи буде ще коли такий час? Молодь вже не знає реальної духовної пісні, вона чує або щось подібне до “Возлюби господа нашего...”, або “За монетку, за таблеточку, сдали нашу малолеточку.” А українська естрада ще гірша, і мабуть тому, що знаходиться під патронатом всевидящего ока президента та його жінки.

А Дзюба дивується: “Парадокс: атмосфера людського побуту в тому царстві несвободи, була чистішою, ніж у теперішньому царстві “свободи”. То чому він нинішню свободу взяв у лапки? Бо може розуміє, що проблема свободи у кожен час вирішується з урахуванням вимог даного часу? Він це відчуває інтуїтивно, але не може виразити в логіці понять, бо не говорив би про парадокси.

Дзюба критикує недосконалість соціалізму і такий підхід був би абсолютно правомірний, коли б він показував одночасно його принципову відмінність від капіталізму. У результаті його критика немовби підводить читача до висновку про більшу соціальну досконалість капіталізму, який він як і усі критики соціалізму називає просто демократією. Точно як ідеологи “Пролеткульту” – відкидаючи капіталізм, унеможливлювали реальні культурні перетворення на принципах соціалізму.

Коли на дворі диктатура (і випускають як і із пісень слово пролетарська), то її називають тоталітаризмом, а коли у вас буржуазна диктатура (але випускаються обидва слова), то називають її демократією. А можна сказати й так: буржуазна і пролетарська диктатура – різні історичні форми демократії, що відрізняються між собою лише тим, хто представляє у владних органах народ. При капіталізмі народ в органах влади репрезентований висуванцями буржуазії. Тому це лише видимість представництва. При соціалізмі – з самого народу. Тому це й є дійсна народна влада, тобто дійсна демократія, – остання в історії форма політичного правління, за якою поступово наступає комуністичне самоврядування.

Ось чому Дзюба говорить про абстрактну демократію, а не про її конкретний історичний тип, тому й сам не знає, чого хоче. Його демократія ніяк не визначена. Тільки з контексту його статті можна здогадатися, – мова йдеться про буржуазну демократію.

Іншими словами, ніякого парадоксу в дійсності немає. Бо те, що він називає царством несвободи (диктатура пролетаріату) полягало в обмеженні можливостей повернення до капіталізму і підтримувалося абсолютною більшістю. Це й було конкретно-історичне вирішення проблеми свободи для робочого люду, що й визначало дух часу, і що забезпечувалася у тій мірі, якої її можна було досягти саме у той час і у тому світі, в якому ми всі існували. І не було парадоксом наявність великої кількості мислячих людей у той час. Їх готувала система освіти і вони не з’являлися випадково, як хоче сказати Дзюба. І незмирливі, тобто дисиденти, теж не були випадковістю. Парадоксом було, коли їх не було б. Протистояння двох світів завжди позначається на свідомості людей і заставляє робити вибір. Тільки дисиденти, ця мізерна частина населення, відрізняються тим, що зробивши свій вибір, нав’язує його усьому суспільству, а будучи підтриманою світовим капіталом, набуває надзвичайно потужної політичної сили. Тому не вірте, коли говорять, що їх було мало, але вони перевернули світ. За їх плечима стояла уся економічна і, головне, військова міць буржуазного світу, уся буржуазна дипломатія і її спроможності тиску на політику Радянської влади.

Навіть Сталін з таким тиском не у повній мірі впорався, бо, зокрема, випустивши Троцького, зробив його вплив на процеси, що відбувалися в країні ще більш сильними.

Радянська література, як і усе мистецтво відтворювали комуністичний дух, що тільки зароджувався і який дав небачені в світі плоди, а так звані незмирливі люди, як їх називає Дзюба, стояли на шляху поряд з Троцькими і заважали йти далі. Вони й нині заважають. Запитайте, чому вони були незмирливими? Бо вони так і не зрозуміли, що таке реальна свобода і тому інтерпретували її або у відкрито буржуазному дусі, тобто вимоги на право приватної власності, або абстрактно як абсолютну волю, тобто анархію. Вони насолоджувалися красивою радянською за духом піснею і ненавиділи Радянські владу. А чого ви хотіли від класово невизначених маргіналів?

Теоретики диктатури пролетаріату дали чітке і однозначне визначення свободи як усвідомленої необхідності. Скажімо, поки робітник не усвідомить, що він є представником робітничого класу і не усвідомить те, чим він, як робітник, відрізняється від капіталіста, він завжди буде носієм буржуазної, а не пролетарської свідомості і тому ніколи не звільниться від необхідності продавати свою робочу силу за нав’язаним йому ринком праці “власним бажанням”.

Висновок: абстрактне тлумачення свободи без вияснення, як говорив В.І.Ленін, від кого і від чого, для кого і для чого потрібна свобода, завжди буде засобом не лише духовного, а й політичного, економічного і навіть фізичного класового насилля над робітниками.

Марксист тим і відрізняється, що він вирішує проблему звільнення найманої праці і тому стоїть на класовій позиції. Абстрактне розуміння свободи за часів соціалізму так званими дисидентами, таким чином, перетворювалося у свободу боротися проти соціалізму, тобто, за повернення до капіталізму. І коли радянські керівники забули про це, результат не заставив себе чекати довго.

Подивіться скільки нині свободи для робітників займатися політичною діяльністю. Їм навіть заборонили створювати політичні організації по територіально-виробничому принципу, у той час, коли саме по цьому принципу проводиться тотальний тиск буржуазії на робітників. Буржуазія взагалі заборонила б такі організації, та короткі вже руки. Що й є нинішнім капіталістичним духом.

Отже пан Дзюба є прямим нащадком ідеологів “Пролеткульту” з тією поправкою, що живе він в інший час. Обидва вони конструюють абстрактного пролетаря, тільки ті це робили з метою, за їх розумінням, укріплення Радянської влади, а Дзюба – з метою довести, що усе те, що робилося за тих часів не виходило за межі утопії і тому в принципі не було життєздатним.


1 Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані
© Киевский ГК КПУ 2005
Все права защищены. Перепечатка материалов разрешается, только после письменного разрешения автора (e-mail). При перепечатке любого материала с данного сайта видимая ссылка на источник kpu-kiev.org.ua и все имена, ссылки авторов обязательны. За точность изложенных фактов ответственность несет автор.