Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹ Продовження

Продовження.
Попередні частини:
1
2
3
4
5
6
7

Пролетарський інтернаціоналізм у Дзюбиному націоналістичному розумінні.

Будь-яка критика пролетарського інтернаціоналізму є по своїй суті буржуазною, а, з іншого боку, націоналістичною. А з огляду на те, що нації утворюються лише після буржуазних революцій, то націоналізм завжди і всюди є буржуазним утворенням. Щоправда, націоналісти завжди ображаються, коли їх так називають, але ця назва науково обґрунтована.

Надзвичайно цікавим відкриття нинішніх критиків Сталіна сповіщає нам Дзюба, є те, що Сталін, виявляється, був спочатку націоналістом, грузинським, зрозуміло, а потім обрусів і став майже руським націоналістом. Отже виходить, що марксист Сталін, а він таким був з самого початку своєї політичної діяльності (а послідовні марксисти усі без виключення прибічники пролетарського інтернаціоналізму), за Дзюбою, не більше ніж маргінал, – людина, політична свідомість якої побудована на змішуванні пролетарських та буржуазно націоналістичних ідей.

Такі люди реально були, зокрема українські націонал-комуністи. Здається, що до них тяжіє і І. Дзюба. Але Сталін таким ніколи не був.

Але у своїх “доказах” І. Дзюба спирається на “факт” бо починає відповідний розділ з цитування віршів молодого “націоналіста” Сталіна.

Цвети, О Грузия моя!
Пусть мир царит в родном краю!
А вы учебою, друзья,
Прославьте Родину свою!

Пане Дзюбо, де ви тут побачили націоналізм?

Націоналізм – етноцентристська позиція, яка побудована на протиставленнях національних (переважно культурних) ознак, властивих різним націям, де ознаки власної нації розглядаються як еталонні.

Чи Ви просто переписали цей вірш та його інтерпретацію з чиєїсь книжки? Коли ж Ваша воля вважати (ви ж персоналіст!), що Сталін був націоналістом, то нехай буде так. Був, так був, повіримо Дзюбі, це не так вже й принципово, бо і Маркс, і Енгельс теж спочатку не були марксистами і матеріалістами, а були ідеалістами і навіть молодогегельянцями. Важливо, що з них вийшло.

Сталін же ніколи своїх поглядів не міняв.

А тепер знов по суті пролетарського інтернаціоналізму. За Дзюбою так званий інтернаціоналізм радянської людини був нічим іншим, як засобом екстраполяції соціального критицизму назовні, а от “вороги” і критично налаштовані, звертали увагу на внутрішні проблеми. Цікаве і досить незвичне обґрунтування націоналістичної позиції, хоча так її сам Дзюба не називає. За Дзюбою критично мислячих Сталін записав у ворогів і, таким чином, протиставив їхню позицію позиції пролетарського інтернаціоналізму. Це можна вважати своєрідним науковим відкриттям, якими вже не так багате сучасне гуманітарне знання. Ітак, інтернаціоналісту боліла людська кривда скрізь, тільки своєї він не помічав, а душа “ворога” (читай націоналіста) боліла тільки за свою кривду.

Назвемо все своїми іменами. Логіка націоналіста схожа з логікою того хуторянина, який живе по принципу не те погано, що в мене корова здохла, а те, що у сусіда жива. Для нього кривда не його горе, а відсутність горя у сусіда. За цією ж логікою інтернаціоналізм радянської людини дещо зворотне. Вона живе за принципом не те погано, що у мене погано, а те, що у сусіда гірше або у мене добре бо у сусіда гірше.

Націоналісту як історично обмеженій людині ніколи не зрозуміти, що пролетарський інтернаціоналізм як елемент пролетарської свідомості означає розуміння того факту, що перемога над капіталізмом, навіть в одній країні, можлива лише за підтримки світового пролетарського руху.

Але про все по порядку.

По-перше, в марксизмі ніколи не говорили про інтернаціоналізм у абстрактній формі, бо буржуазії теж властива своя форма інтернаціоналізму. Буржуазія усіх країн завжди єднається з іноземною (які б суперечності їх не роз’єднували) у випадках, коли вона неспроможна сама впоратися з зростанням сили робітничого руху. Тому інтернаціоналізм радянської людини був конкретно-історичним проявом пролетарського інтернаціоналізму, спрямованим на боротьбу з буржуазією у всьому світі і підтримку такої боротьби, де б вона не відбувалася. А хіба буржуазія не робить теж саме?

Мовою прагматика це могло б звучати так – підтримка боротьби проти буржуазії будь-де є способом захисту себе від наступу буржуазії, бо вона завжди починає наступати там, де відчуває слабкість. Як на фронті.

Чому ж націоналізм за марксистським визначенням є буржуазним і тому ворожим пролетарському інтернаціоналістському духу, хоча й не всі пролетарі можуть бути проникнуті цим духом? Ворожість тут не є лише політичним терміном, а відображує стан взаємної відчуженості різних соціальних сил між собою, а своє відчуження від Радянської влади Дзюба демонструє весь час, хоча й не радіє з того, що сталося з нею.

Націоналізм є буржуазним перш за все тому, що усі націоналістичні гасла прикривають собою наявність в суспільстві взаємо відчужених класів. В націоналізмі головним є поняття нація. Його не цікавить, що кожна нація розколота на дві ворожі класові сили з проміжними прошарками. Буржуазія взагалі згадує про національну свідомість та національну гідність коли їй загрожує поразка від іноземної буржуазії або національного робітничого класу. Ми не будемо тут вести розмову про час становлення націй, що відбулося лише в кінці вісімнадцятого і дев’ятнадцятому столітті, бо наш доморощений націоналіст почне стверджувати, що українська нація взагалі є праматір’ю усіх народів.

По-друге, націоналізм завжди і всюди є досить сильним засобом роз’єднання робітників за національною ознакою і встановлення контролю з боку буржуазії за їхніми національними загонами. Буржуазія в межах відповідних націй, у таких випадках, діє за принципом досить діалектичним. Тобто, вона націоналістична лише по відношенню до робітників, представників інших національностей, а інтернаціоналістична по відношенню до буржуазії цих же національностей. Що ми нині й маємо. Міжбуржуазні націоналістичні конфліктні сплески бувають лише тоді, коли відбувається поділ сфер впливу між ними, за які ллється кров робітників (у широкому смислі цього слова найманої робочої сили).

Буржуазна сутність націоналізму виявляється й тоді, коли буржуазні ідеологи нападають на пролетарський інтернаціоналізм, глузуючи з нього з тим, що б унеможливити для робітників усвідомлення їхнього реального місця в соціальній структурі.

Коли ж в націоналізмі і є щось позитивне, то зводиться до однієї ситуації, а саме до тієї, коли в країні робітничий рух ще слабкий, а країна знаходиться під іноземним гнітом, то національний рух є способом звільнення від цієї форми гноблення.

Для робітників інтернаціоналізм має не лише політичне, а перш за все, практичне і культурне значення. Через нього вони усвідомлюють своє місце в соціальній структурі і стають свідомими борцями з капіталізмом. Через нього вони усвідомлюють свою соціальну спорідненість з робітниками інших національностей і підсилюють силу впливу на власну національну буржуазію шляхом підтримки з боку робітників інших національностей. Усвідомлення даного факту дає можливість міжнаціонального об’єднання робітників і тим самим значно підсилює їхню політичну силу.

Пролетарський інтернаціоналізм, таким чином, допомагає долати вікову міжнаціональну ворожнечу і створює нове моральне середовище, засноване на взаємній повазі до національних традицій, культури в цілому. Інтернаціоналістська політика функціонує не за прагматичними законами, властивими конкурентним відносинам і утвердженню права сильного, а за моральним законом. Інтернаціоналіст завжди на боці слабкого, допомагає йому отримати перемогу в нелегкій боротьбі з власним капіталістом. Це політика, яка здійснюється за імперативом, що був відомий ще в стародавньому Китаї і став основою морально-теоретично концепції І. Канта “Поводься з іншими так, як ти хочеш що б вони поводилися з тобою”. Це принцип духовного злету, що спонукає, за Кантом же, дивитися в небо (не в релігійному смислі слова, а в смислі безмежжя світу), і спостерігати себе на його фоні.

Націоналізм, як і релігія, на відміну від пролетарського інтернаціоналізму, примушує дивитися тільки під ноги. Подивіться, як з ікони, що намальована за законами зворотної перспективи, всебачаче око Христа слідкує за вами: “Чи не нагрішив... перед церквою, владою й хазяїном?” І вас пронизує страх, навіть, коли ви нічого не робили, бо вам здається, що ікона жива, у той час, коли це тільки оптичний обман.

Так і націоналізм, закликаючи до національної гідності, звертаючись до однієї нації, фактично створює ситуацію ворожнечі між націями, хоча може націоналіст-романтик сам того і не хоче. Порівняймо результати нинішньої націоналістичної політики з Радянською інтернаціоналістською. За радянських часів в Україні українською мовою книжок друкувалося від сімдесят до вісімдесят відсотків, а останні російською та іноземними, то зараз українською друкується менше двадцяти (дані прозвучали нещодавно на засіданні Верховної ради, що аналізувала ситуацію у друкарській сфері). Правда, знаходяться такі діячи культури, для яких подібна статистика малозначима і тому вони стверджують, що є книжки, яких не читають. Але це не правда, бо читацький бум в Україні припадає саме на радянські роки.

Пролетарський інтернаціоналізм вивів друк за сферу конкуренції, а економічна конкуренція (не будемо звертати уваги навіть на політичний аспект проблеми) в сфері друку виливається в те, що одна мова однозначно програє, а значить програє і політично. От вам практичний результат політичної дії українського націоналізму для українського народу, в чому теж виявляється буржуазний характер самого націоналізму. Друк в умовах конкуренції призводить до того, що українська книжка ніколи не виграє в цій боротьбі з російською. Тут прибуток – ознака духовності, а кількість продаж – міра економічного розвитку і персонального успіху капіталіста. Коли ввести конкуренцію в цій сфері в межі українських політичних кордонів за допомогою відповідних політичних рішень, можна забезпечити українській книжці певні переваги. А який буде з цього кінцевий результат? Національний (вибачте, націоналістичний) ізоляціонізм і духовний занепад.

Інтернаціоналіст не нехтує національним, а діє по принципу поваги до національної гідності. Його не треба закликати до цього. А націоналіста треба. Тому інтернаціоналістська ідеологія спрямована не на інтернаціоналістів, а на тих, хто ними ще не став. А щодо побутових сплесків націоналізму за часів соціалізму, то вони були не такі вже й значні, та й не треба зводити їх до характерних для соціалізму рис. Це залишки від капіталізму, що теж підтверджує буржуазний характер націоналізму. Залишки націоналістичного духу були тим духом, що заважали соціалістичному розвитку кожної нації. Відмовившись від пролетарського інтернаціоналізму ми самі зумовили цілу низку міжнаціональних конфліктів, деякі з них переростають у війни. Націоналісти нас закликали до національної гідності, а привели під цим гаслом до міжнародної зневаги, а ще гірше, до зневаги самих себе.

А тепер подивимося, чому, як говорить Дзюба, радянські люди вважали своє життя кращим і заможнішим, ніж життя трудящих у капіталістичних країнах. Дзюбу такий факт дратує, бо він мабуть відносить себе до “ворогів” та критично налаштованих, що думали інакше, тобто не так, як “совки”. Інакомислячі завжди виборюють для себе право на інакомислення, не зважаючи на те, що це за мислення та за якою логікою воно здійснюється. Їм просто свободу подавай, а залежність, а то й рабство від невігластва у такому розумінні свободи для них не аргумент.

Наші люди не знають, що в США діє потужний дослідницький Інститут бідності. Та не подумайте, що його співпрацівники вивчають можливості здолання бідності у Сполучених Штатах, де вона для досить великої кількості людей є реалією повсякденного життя (по деяких даних до 36 мільйонів; при чому в офіційну статистику ніколи не потрапляють ті 12 мільйонів людей, яких відносять до нелегальних мігрантів). Цей Інститут вивчає поведінку бідних людей, але, ще раз наголошую, не з тим, щоб здолати бідність, а з тим, щоб контролювати поведінку бідних, на скільки це може бути здійсненим, з метою запобігти їхніх зазіхань на багатство багатих. Так от, сама наявність такого інституту свідчить про значні проблеми з бідністю у найбагатшій країні світу. Зверніть увагу, здолати бідність як соціальне явище при державному бюджеті більше як два з половиною трильйони доларів не складає проблеми. Бідність і безробіття функціональні для капіталізму, тому вони й існують. Не буде бідності і безробіття – не буде і капіталізму.

Практичне вирішення проблеми бідності (а з нею і безробіття) означає досягнення таких структурних соціальних змін, у результаті яких капіталізм як соціально-економічна система зникає. Політика по відтворенню поділу людей на бідних і багатих, з певним прошарком людей, що відносяться до середнього класу, є буржуазна політика. Ось чому коли різні так звані соціалісти ніби-то борються з бідністю – вони діють як опортуністи.

Бідність як соціальний стан тієї групи людей, яка живе за межею офіційно встановленого прожиткового мінімуму, і як соціальне явище – спосіб контролю за соціальною поведінкою усіх без виключення соціальних груп у суспільстві, структурованому на бідних і багатих. Тому соціалізм, це ще й свобода від бідності.

За результатами досліджень вчені згаданого інституту дійшли висновку, що існує об’єктивна і суб’єктивна бідність, як і об’єктивне так і суб’єктивне багатство. Наприклад, німецькі мільйонери вважають себе бідними порівняно з американськими, хоча за об’єктивними показниками вони відносяться до багатих людей у своїй країні. Це різновид суб’єктивної бідності. Коли ж я знаю, що може споживаю менше і не так якісно, як дехто, але при цьому моє життя якісно інше за критеріями людяності, я вважаю, що я більш заможний. Радянські люди не знали про американські дослідження. Але вони знали, що живуть краще, ніж значна кількість людей в США. І це не було результатом дії ідеології, як не є результатом дії ідеології суб’єктивна бідність німецьких мільйонерів. Це було результатом життєвого досвіду. Ідеологія спрацювала у часи так званої перебудови, коли усі без виключення ЗМК почали нас переконувати, що ми бідні і тим, сформували наявність суб’єктивної бідності, а паралельно десятками ешелонів на день через кожен пропускний пункт на радянських кордонах вивозили за кордон “негідні” товари радянського виробництва, штучно створюючи економічну кризу.

За короткий час, не без допомоги націоналістів, ліберально налаштовані інтелектуали досягли небачених результатів, витіснивши з соціальної пам’яті результати життєвого досвіду і замінивши їх негативними образами свого ж недалекого минулого. Трансформація життєвого досвіду й призвела до тієї культурної катастрофи, у якій ми зараз знаходимося, а її наслідки ідеологи буржуазії намагаються списати на рахунок Радянської влади та, відповідно, далекої сталінщини.

Як бачимо, наукове знання про бідність (зрозуміло, що воно не зводиться тільки до висвітлених тут положень), нам не було відоме, а будучи перетвореним на технологію впливу, визначило характер соціальних змін на нашому соціально-культурному просторі. Ми не будемо тут вживати Дзюбиного слова “вороги”, тільки позитивне “нові друзі народу”, захотіли, що б ми вважали себе суб’єктивно бідними, хоча за рівнем споживання, тобто за об’єктивними показниками, ми не так вже й відставали від так званих розвинутих країн, а у дечому переважали. Крім того, ми споживали натуральну, а не сурогатну (генетично не модифіковану і екологічно чисту) їжу, і носили одяг переважно з натуральної сировини. Для “розвинутих” країн таке було недосяжним. А коли вітчизняна інтелігенція перебудувалася, вона почала виконувати роль агента впливу і переконувати нас, що наш об’єктивний стан по рівню життя чисто суб’єктивний, тобто не відповідає дійсності і тому наше багатство – ілюзорне. А в цілому ми утопісти і совки. Вони не говорили при цьому про абсолютну неправомірність зводити багатство тільки до речової складової. Вони не говорили про соціальний вимір багатства, у якому нам у світі рівних не було. Вони просто говорили про соціальну захищеність безробітних у США, наприклад, і “абсолютну” незахищеність абстрактної людини в умовах абстрактно інтерпретованої диктатури у нас.

Тут є один аспект, про який треба знати усім. Одним з головних завдань так званого соціального захисту є завдання про захист бідних від багатих в умовах капіталістичного держави. Капіталісти давно помітили, коли вони будуть по відношенню до своїх робітників відноситися по законах конкуренції – робітників як соціального типу просто не стане. Не виживуть. І дійшли висновку про необхідність державного регулювання у сфері конкурентного розподілу національного багатства, тобто захищати робітників від самих себе. Тому не дивно, що цим “захистом” займаються висуванці самих багатих. Один з аспектів такого “захисту” є ідеологічне його забезпечення, здійснюване з метою прикриття дійсного людожерливого змісту такої політики і практики.

У нас же, у період первісного накопичення капіталу, відкрито і нагло проводиться політика захисту “ефективного виробника”. Від кого? Відповідь на це питання дає знання про природу пролетарської диктатури, спорідненої з пролетарським інтернаціоналізмом. Пролетарська диктатура і є політика соціального захисту усього без виключення населення від повернення капіталізму, від можливого наступу капіталу. Диктатура пролетаріату це захист людей найманої праці від конкуренції з капіталом, у якій вони не можуть вижити. А коли так, то можна говорити про радикальну помилку радянських керівників, що передчасно заявили про те, що історично диктатура пролетаріату себе вичерпала. От ми й знов потрапили під капіталістичні жорнова.

Подібні тонкощі для “суб’єктивного погляду” Дзюби, як національно свідомого інтелігента значення не мають. Суб’єктивний погляд полягає в праві нехтувати об’єктивними процесами.

Індивідуалізм як дух капіталізму не передбачає необхідності знання об’єктивного, бо воно абсолютно не вписується в індивідуальний досвід індивідуаліста. І хоча в духовній культурі інтелігенції завжди були потяги до персоналізму, нині вони стали визначальними у інтелігентській інтерпретації усього існуючого. От дійсна соціальна причина нинішнього об’єктивізму, що своєї тенденційністю абсолютно відірвався від необхідності об’єктивно-наукового розуміння соціальних процесів і тим перетворює науку в ідеологію не кращого ґатунку. Потяг до об’єктивності – ознака совка, а Дзюба ж все-таки академік. Йому можна і поекспериментувати, ставши на об’єктивістсько-персоналістські позиції.

Але чому ж тоді така невпевненість відчувається у всій його статті? Та саме взнаки об’єктивізму, а не об’єктивності його поглядів. І це показово. Відкритий наступ на Сталіна і сталінізм не виправдався, але гранично негативно вплинув на соціальні процеси. Поступово приходить усвідомлення необхідності наукового аналізу того, що було за сталінських часів. Ось чому Дзюбин об’єктивізм хоча й незначний, але крок у необхідному напрямку. До яких висновків прийдуть вчені при такому аналізі, важко сказати, але ясно одне, багато сучасних міфів відпаде, а поки їх все таки ще з’являється чимало. Головними серед цих міфів були міфи, що створювалися у ході “порівнянь” рівнів життя на заході і у нас.

Причому, радянські люди знали реальний, об’єктивний стан у сфері повсякденності між нашим і американським рівнями життя, бо результати порівняльного аналізу постійно звучали у ЗМІ, і справедливо вважали, що ми живемо краще, Американці такої інформації не мали. Ми знали, у чому відстаємо, а у чому випереджаємо, ми знали причини відставання, але перебудовна сугестія спрацювала і значна кількість наших людей перетворилася з романтиків в обивателів, а в результаті встановився режим контрольованої охлократії. Причини цього ми тут аналізувати не можемо, але це факт. І як би то не було, на теренах бувшого Радянського Союзу тепер порушена не тільки міжнаціональна єдність, а розколоті за багатьма ознаками усі титульні нації, і перш за все українська.

Про що це свідчить? Тут Дзюба взагалі здивується. Нинішнє розшарування суспільств за національною ознакою і націоналістична гра на цьому розшаруванні, що й привела до національних розколів, свідчить про те, що фундаментальна марксистська формула про наявність двох націй у кожній окремій нації – науково встановлений факт. Цей розкол може виявлятися не в адекватній формі, наприклад, в формі регіонального розколу. Але це інша справа. Це по перше, а по-друге, дійсна історична особливість розвитку національних культур за Радянських часів полягала у єдності їхньої національної форми та соціалістичного змісту, що для Дзюби не інакше як ущербне. Тоді ми його спитаємо, а чи нинішні “національно свідомі” поводирі не намагаються створити щось зворотне: націоналістичну за формою та капіталістичну за змістом культуру. Та вони при цьому забули, що США їх підтримувала до моменту розвалу СРСР, а в принципі ніякий націоналізм місцевого ґатунку, крім власного, вони не переносять. Таким чином, націоналістичної культури у нас не буде ніколи, а от капіталістична, причому у формі периферійного капіталізму у “центрі Европи”, вже формується. І вона дійсно ущербна, бо в ній практично не залишається національної гідності. Подивіться як поводять себе наші політики у спілкуванні з американськими.

Дзюба глузує над тим положенням, що коли розмова йшлася про радянський народ як нову історичну спільність людей, то одверті русифікатори розглядали його як нову етнічність, а потаємні або обережні симпатики національностей, не маючи можливості прямо заперечувати офіційну формулу “радянський народ”, натомість обстоювали неетнічний, політичний зміст цього поняття. Диво і все. То хіба потаємне не стає явним, коли офіційно визнано етничний, а потаємні симпатики заперечують – ні, політичний. Дзюба навіть не помічає, що заперечення відбувається тут у першу чергу з політичною ж метою, для реалізації якої немає значення чи етнічна, чи не етнічна природа радянського народу. Головне для націоналіста – боротьба з пролетарським інтернаціоналізмом і Радянською владою і під гаслами національного відродження, фактично реставрувати капіталізм. Може націонал-комуністи капіталізму так і не хотіли, тоді їх ідеал ще більше утопічний.

Дзюба не діалектик і тому йому просто незрозуміло, що коли б дійсно народи, що населяли Радянський Союз, ставали основою формування нового етносу, – радянського народу, – це було б результатом саме інтернаціоналістичної політики, а не русифікаторства, бо і сам російський народ переходив би у нову історичну етнічну якість. Почитаємо визнаних етнологів, Л. Гумільова, наприклад, і побачимо, що ніякої утопії тут немає, бо історія знає приклади так званих суперетносів, що утворювалися на підставі спільних для різних народів форм життя і на основі різних антропологічних типів людей.

А хіба нації утворювалися виключно з етнічно ідентичних племен. В світі не існує жодної такої нації і це реальність. Виключати таку можливість можна лише на підставі націоналізму, граничною межею якого є расизм і фашизм. Навіщо далеко ходити за прикладами?

Класичним таким прикладом формування нації не лише з різних в етнічному плані народів, а навіть з представників різних рас є американський народ, формування якого можна вважати ще не завершеним. Він складався, між іншим, не в умовах інтернаціоналістичної політики американської буржуазної держави. В результаті формується нація, а в кожного є зброя, що досить часто стріляє. До сьогоднішнього дня не рідкі прояви міжнаціональної ворожнечі і того ж расизму та відвертого фашизму навіть на рівні федеральних органів влади. Нічого подібного в СРСР не було, а єдиний народ складався.

Правда, політична та економічна інтеграція або дезинтеграція не завжди співпадає з етногенезом, але як би то не було, треба завжди зважувати на те, що стійкі політичні та економічні зв’язки, як правило, призводять до значних етнічних зрушень.

Нинішня глобальна інтеграція принципово відрізняється від інтегративних процесів, що мали місце за радянських часів. Тут капітал править бал, а він інтересів людей не питає. Інтернаціоналістська ж політика тим і відрізняється, що побудована на добровільному виборі народів, які у формі спільного життя збагачують свої культури спільними для них рисами. Етнічні зрушення у бік інтеграції за таких умов – є результатом духовної спорідненості, а не насильницької політики. Політика ж, зрозуміло, має тут місце, але вона відповідає змісту цієї духовної спорідненості народів. Інакше політиків просто б скинули. Нинішня європейська інтеграція, коли вона буде продовжуватися досить довго, з неодмінністю призведе і до етнічних зрушень у Європі. Подивіться на німців, серед яких два мільйони лише турків. Серед німців нині повно чорнявих людей, яких ще не було до війни. А емігранти, набуваючи права громадянства, записуються в повнокровних німців і не протестують проти цього.

І все ж при капіталізмі відбувається гостра боротьба між природною та насильницькою міжетнічною інтеграцією, а перемагає як правило друга. При соціалізмі домінувала перша, бо будучи вільною від влади капіталу, давала можливість виробляти спільні правила для всіх і у всіх сферах суспільного життя. Що, хоча й повільно, відбувалося.

А щодо спільної мови, то Дзюба таємно думає, що якби обрали українську як мову спілкування, замість російської, і ніяких розмов не було б. Були б, та ще й які. Російська мова стала визнаною мовою спілкування у радянському Союзі не по волі вождів, а тому, що вольове обрання вождями будь-якої іншої мови призвело б до страшенних наслідків. Російську знала абсолютна більшість людей, що й спрощувало їхнє спілкування. Обрання іншої мови значно б ускладнило це спілкування і тому не було прийнятне нікому. Та для Дзюби це не аргумент. Російська мова, – значить русифікація. І все тут.

Не тільки цитатами треба доводити свою правоту, а аналізом реального життя.

І все ж, показово те, що Дзюба не радіє з розвалу СРСР. Що б це значило? А це значить, що помірковані інтелігенти з національно свідомих вже не можуть заперечувати факту міжнаціональної інтеграції у світі. Але явно чи неявно визнаючи абсолютну неприйнятність для української культури тих процесів, що називаються глобалістськими, бо в них український інтерес не присутній, вони не можуть визнати й того факту, що Україна без союзу з Росією залишається сам на сам з світовим капіталом, в конкуренції з яким їй не вижити. Тому вони продовжують критикувати Радянські часи за те, що цей інтерес обмежувався, не аналізуючи того, що інтеграції іншої не буває. А от обмеження і нехтування – речі принципово різні. Та критикуючи недоліки радянського часу в Україні б’ють по самій Україні з таким ефектом, що практично дезорієнтували український народ і тим позбавили будь-якого цілеспрямованого і раціонального прояву його волі. Як і американці в Іраку, переслідують “гуманітарну” мету, а досягають її за допомогою граду “томагавків”, що сиплять на голови тих, кого “звільняють” від тоталітаризму і диктатури, яку спровокували самі ж, паралельно руйнуючі унікальні пам’ятки найбільш стародавньої історії у світі. Коли це не злочин, то що ж тоді злочин?

Продовження буде

¹ Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.
² Ленин В.И. Очередные задачи советской власти. – ПСС, т. 36, с. 199.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані