Соціалістичні ідеї, ініціативи ...

Л.Костенко: ВРАЖЕННЯ ТИПОВОГО СОВКА ВІД СТАТТІ ІВАНА ДЗЮБИ “Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.”¹ Продовження

Продовження.
Попередні частини:
1
2
3

Дисиденти: вільнодумці чи агенти капіталу?

Нині відома суть плану, розробленого Аленом Даллесом для розвалу СРСР: “Мы будем всячески поддерживать так называемых творцов, которые станут насаждать и вдалбливать в человеческое сознание культ секса, насилия, садизма и предательства – словом, всякой безнравственности. Честность и порядочность станут осмеиваться и никому не станут нужны, превратятся в пережиток прошлого. Хамство и наглость, ложь и обман, пьянство и наркомания, животный страх друг перед другом и беззастенчивость, предательство, национализм, вражду народов – все это мы будем ловко и незаметно культивировать. И лишь немногие будут догадываться или понимать, что происходит... ⁹

Це тактика, перевірена неодноразово в СРСР, Югославії, Афганістані, зараз перевіряється її дієвість у Іраку...

І. Дзюба, звісно, не культивує культ сексу, насилля, садизм і наркоманію тощо. Він представник національної української досить цнотливої культури. Але він дисидент і тому навіть не помітив, що став союзником відповідних ділків у їх боротьбі з Радянською владою, бо мітить у Сталіна, а вціляє саме у неї. Роль вразливих куль виконують його “приватні” ненаукові судження. Подібними судженнями рясніють висловлювання значної кількості “освічених” людей про реальне життя при соціалізмі, засновані не на аналізі самого життя, а на певних ідеальних уявленнях про нього. Цікаво, що саме за це вони критикують марксизм, називаючи його утопічною точкою зору, у той час коли самі базуються виключно на утопічних уявленнях про реальне життя. Утопічний метод в марксизмі називається ще ідеологічним методом (Ф. Енгельс). Марксизм же формує свої уявлення про життя на аналізі самого життя і тільки тоді робить висновок про можливі шляхи соціального розвитку. Ось чому у Дзюби відсутнє хоча б одне прогнозне судження, коли не брати до уваги “прогноз” про довге життя сталінізму. Тут і прогнозувати не треба, бо й так ясно.

Він критикує сталінську епоху, а те, що нас чекає в умовах відсутності диктатури пролетаріату, він пояснити неспроможний. Нас же чекає суцільне вимирання, поглиблення культурної деградації, низка формально локальних, глобальних за своїми наслідками воєн (типу Югославської) тощо. Був би Радянський Союз нічого цього не було б, хоча сценаріїв соціальних змін було б значно більше. Воєн, щоправда, ми б не уникли, бо в світі поки все ж панує капітал і конкуренція капіталів, але їх було б менше і вони були б дійсно локальні, з максимально обмеженими можливостями впливати на світ в цілому.

І не треба приписувати марксизму того, чого в ньому немає, а Сталіну того, чого йому не було властиве. Він був послідовним марксистом, і досить таки не догматиком, а тим більше ревізіоністом. А Дзюба немовби вболіваючи за марксизм, знаходить у Сталіна саме ревізіонізм.

Дзюба здивувався, коли б взнав, що в західній не публічній соціології люди, що обстоюють позиції капіталу в світі і шукають аргументи на його користь називаються агентами впливу. Таке поняття серед лібералів чомусь вважається з розряду витівок КДБ. Маркс, доречи, тих, хто діє під наглядом і у інтересах капіталу називав агентами капіталу. Теоретики, політики і діячі культури стають агентами капіталу, виступаючи проти пролетаріату, його політики і його союзників. Дзюба усім своїм дисидентським життям був підготовлений психологічно до виконання такої ролі, а коли в соціальну структуру українського суспільства були задані функції трансформації радянської системи, отут ці люди й вийшли на світ божий, хоча ніяк не можуть збагнути, що те, чого вони хочуть, ніколи не буде, бо функції в соціальну систему задають хоча й через них, але не вони, а представники крупного капіталу і результат, що має бути, передбачений не ними.

У відкритій же соціології функціонує поняття агенти соціалізації. Згадаймо скільки разів нам “пояснювали”, що ми не цивілізовані. Це й робили агенти соціалізації, вибачте, впливу. Термін совок з їхнього лексикону (про що нижче). От так. Тому, коли розмова йдеться про свідомі вчинки і ви вважаєте, що ваші вчинки саме й є свідомими, а ви сам ангелоподібний, подивіться за спину, а чи за нею не стоїть диявол, і чи не шепоче вам щось на вухо? А вам здається, що у вас крила.

Модерне суспільство відрізняється від традиційного тим, перш за все, що воно абсолютно кероване, конструюється за заданими схемами і параметрами. Тут навіть конфлікти виникають для того, щоб випустити пар, бо ці конфлікти теж контрольовані.

За радянських часів, коли дисиденти провокували конфлікти з владою, вони тим самим виконували соціальні дисфункції – роль, спрямовану на дискредитацію влади робочого люду. Борючись з так званим тоталітарним суспільством, вони, тим самим, готували підґрунтя для реставрації реального буржуазного тоталітаризму, про яке говорять як про виключно ніби-то демократичне.

Ілюзію демократії за капіталізму створює у більшій мірі образ так званого постмодерного суспільства. Західні керівники у певній мірі усвідомили утопічність їхніх думок про можливість нескінченої керованої трансформації суспільств і пристосування його до потреб капіталу. Тоді вони трошки здали назад і почали враховувати й традиційний момент у суспільному житті. Вони не відмовляються від модернізації, але для її здійснення спочатку трансформують традиції. Наплив до нас безлічі протестантських течій і їхніх проповідників з тої ж пісні про трансформацію, а здійснюється вона методом ненасильницького насилля, тобто “демократично”. Гуманістів типу Дзюби не цікавить здійснюване ними духовне насилля. Тому коли вам щось болить за цих умов, то це не побита спина, а тільки душа. А коли болить душа, то важко визначити дійсну причину такої болі. Ви говорите людям, що вам болить, а вони думають, що ви божевільний? От і Сталіна підвели під божевілля. В українській мові це слово досить показове: коли ти вільний від бога, значить втратив розум. Не дурно придумано! А точніше, це й є профанація духовності за допомогою релігії.

У пана Дзюби дійсно болить душа і це видно. Бо коли б вона не боліла, то й не треба було б писати так багато. Тільки шукає він причини цієї болі не там і не так, як це треба було б робити.

Між іншим, одним з найбільш значних дисидентів за радянські часи був не Д. Сахаров, а Л. Троцький, боротьба якого зі Сталіним і придуманим ним сталінізмом з приводу троцькістської теорії перманентної революції, стала ідеологічною основою усієї нинішньої антирадянщини і антикомунізму. Сталінізм по своїй суті, як це вважав Троцький, сукупність ідей, спрямованих проти троцькістського варіанту перманентної революції. Тому треба добре знати смисл цієї теорії і зайняти чітку позицію стосовно неї. А позиція Дзюби, який говорить про боротьбу між Троцьким і Сталіним досить невизначена. Він ні то за Сталіна, ні то за Троцького, ні то проти них обох, а от смислу троцькістської теорії перманентної революції не знає. Він тільки знає, що вона неперервна і все.

Дану теорію ще Ленін і ще до революції піддав нищівній критиці. Відомо, що перманентна, значить безперервна, а от що вона постійна і ніколи не закінчується, про це не говорять. Таким чином, після революції для Троцького вона продовжувалася, а для Сталіна завершилася, що інтерпретувалася як зрада. Щоправда, продовженням Жовтневої революції для Сталіна була перемога соціалізму в СРСР, а для Троїцького, ця перемога – зрада світової революції. Троцькісти й діяли відповідним чином. Вони навіть закликали до війни з СРСР. Одна з перших практичних акцій троцькістів – зрив Брестського договору з Німеччиною відповідно з гаслом “ні війни – ні миру”, що, за їх думкою, підштовхне німецьких пролетарів до революції. А що вийшло?

Згідно з даною теорією революція не припиняється навіть після перемоги революції. А для її здійснення троцькісти й утворили так звану ліву опозицію під керівництвом самого Троцького з метою підштовхувати радянський уряд до практичного “загострення” класової боротьби. За своїм смислом, це була суцільна провокація, при чому настільки тонка, що не піддатися на неї часто було просто неможливо. Є підстави вважати, що дії Троцького й спровокували Сталіна визнати, що при соціалізмі з роками класова боротьба загострюється, бо троцькісти її не припиняли ніколи. А Дзюба звинувачує Сталіна за критику позиції Троцького, бо йому неприйнятна сталінська боротьба з троцькізмом. Вона йому неприйнятна, правда, не тому, що спрямована на нейтралізацію троцькізму, а тому, що проводилася Сталіним і під його керівництвом, і тому, що була взагалі боротьба. Яка може бути боротьба, коли ворогів немає, а коли і є, то вони придумані самим Сталіним, з метою закріплення своєї влади. От і всі аргументи.

Сталін, звісно, далеко не ангел, та він і не претендував на таку роль. То коли хочете показати, що він не ангел, то не наводьте “факти”, а доводьте, що це дійсно факти. В науці давно відомо, що приклади фактами не є поки вони не пояснені як факти в межах певної теорії. А усі “факти” типу справи лікарів тощо є лише емоції поки не опубліковані документи, які або підтвердять диявольську природу особи Сталіна, або викриють причини того, чому взагалі ця справа мала місце, бо в науці треба виходити не з аналізу окремих дій, а з аналізу взаємодій певних соціальних суб’єктів. Справа була, процеси були, а що і які сили за цим стояли в дійсності поки ніхто не показав. Може саме тому, що комусь це не вигідно? Одні звинувачення та емоції. Наукових досліджень немає, а публіцисти-ліберали та подібні їм переносять з тексту в текст “доведені факти”.

Відносно ж перманентної революції є й інший, мало відомий факт. Саме поняття безперервна (непрерывная) революція вперше використано ще у праці “Звернення ЦК до Союзу комуністів”, де ведеться розмова по те, що революція повинна продовжуватися до перемоги пролетаріату, “допоки всі більше чи менше імущі класи не будуть відсторонені від панування”¹⁰. Потім в роботі “До єврейського питання” К. Маркс підводить до думки про можливість переродження революції. Перманентна революція, таким чином, може бути в контрреволюцію, наприклад, шляхом догматизації, нетворчого використання положень, що мають місце у основоположників марксизму. Саме на подібні наслідки, що могли випливати з праць Троцького вказували і Ленін, і Сталін. І тому треба вивчати троцькізм та праці самого Троцького з метою дослідження методів, застосованих ним для переродження революції. Як Троцький нехтував селянством як союзником пролетаріату, як він вимагав продовження революції навіть шляхом втрати Радянської влади тощо.

Троцькістам донині вдається паразитувати на класичному марксизмі і так званій боротьбі зі Сталіним та придуманим ними сталінізмом.

Усвідомлюють усе це послідовники Троцького чи ні, справа інша. Але вони завжди виконували не конструктивну, а деструктивну роль в світовому робітничому і комуністичному русі. А нащадків у дідуся Троцького, як ми побачили в часи перебудови, ще залишилося не мало. Троцькісти постійно вкидали в суспільну думку ідею про класового ворога, що затаївся і діє скрито. А коли так, то якою повинна була поведінка людей, а особливо керівників? Класовий ворог був і підстави для такої ідеї були, а коли таку ідею добре експлуатувати, то можна підштовхувати державні органи до неадекватних дій. У боротьбі за владу, як показує і наша новітня історія, усі засоби підходять.

Доля Троцького відома, але мало відомі практичні наслідки його політичної діяльності, куди, не знімаючи відповідальності зі Сталіна, можна віднести не тільки 37 рік. Троцького не стало, але ж троцькізм та троцькісти залишалися, провокуючи тотальну підозру. А були ж не тільки троцькісти. Троцькісти відрізнялися лише тим, що за ними була добре розроблена демагогічна система “аргументів”, що претендує на самостійну ніби-то творчо розроблену марксистську теорію. теорія, дійсний смисл якої досі так ніхто і не висвітлив.

Що ж стосується пана Дзюби, та його відношення до Сталіна, то не треба, не знаючи “суті”, говорити про те, що він говорить ніби-то по суті, а виходить зовсім інша, абсолютно протилежна реальності суть. Це логіка дій будь-якого агента впливу в лавах пролетаріату

Дії агентів впливу, якими стали нині дуже багато вітчизняних інтелектуалів і призвели до нинішніх процесів. Їх, правда, не треба плутати з агентами ЦРУ.

Агент впливу це соціальна роль індивіда, групи, а то й інституту, який виконує функції, суть яких сам не завжди усвідомлює. Абсолютна більшість дисидентів за радянських часів були такими, хоча не сумніваюся в тому, що їх керівниками або радниками, надихачами тощо були підготовлені спеціалісти, не виключено що у відповідних установах ЦРУ.

У нашій соціології те, як стають агентами впливу, їхня дійсна роль в суспільстві практично не вивчена. Коли, наприклад, інститут освіти орієнтується на підручники, підготовлені для використання в іншій культурі, він починає виконувати роль агенту впливу.

І не треба думати, що роль агентів впливу зводиться лише до руйнування СРСР. Вона глобальна, бо за їхньою допомогою вирішуються на місцевому рівні глобалістські завдання. Інший приклад. Пише той чи інший доктор історичних наук підручник з історії СРСР через власне її сприйняття, а не через аналіз об’єктивних процесів у їхньому причинному зв’язку, потім починає через систему освіти реалізовувати політику, що не знаходиться у причинному ж зв’язку з цією культурою. Може він робить таке з найкращих побажань, але відсутність об’єктивності і тривале використання такого підручника готує підґрунтя не для розвитку культури, а для її трансформації в іншу. А у нас трансформація культури стала національною політикою, бо комусь захотілося з українських совків зробити американців. В Росії з російських совків роблять американців і так по всьому світу.

Український націоналіст, не зважаючи на те, що совок все ж таки український, намагаючись трансформувати його у “нову людину”, підіграє трасформаторам і тим робить все по формуванню з совків трансформерів, здатних кочувати по світу. Не багато пройшло часу, а результати вражаючі.

Без трансформерів глобальної американізації не досягти, а вона без воєн, як бачимо не буває. З розпадом Радянського Союзу наступила епоха нового переділу світу, а вона не може відбутися не воєнним шляхом, а так як одна війна не вирішить таке складне завдання, то можна сказати, що наступила епоха перманентної війни, що за формою буде носити завжди локальний характер, а вирішувати глобальні завдання. Тому дійсно світова пожежа ще попереду, а підпалюють одночасно у багатьох місцях. Зрозуміло, що так далеко пан Дзюба не дивиться. Але він скоріш за все розуміє, хоча й не говорить про це відкрито, що у складі СРСР Україна була світовою державою, а нині перетворилася у периферійну, що здійснює свою “самостійність” лише методом обмеженої але перманентної конфронтації з Росією, за допомогою якої вона й нагадує своїм громадянам, що вона взагалі ще держава, тобто, що вона ще не вмерла. Прикро, але так і є. Ця обставина Дзюбу дратує, а душа болить. Чи дійсно доведуть до війни з Росією?

Декілька слів треба сказати про словник, яким користується пан Дзюба, описуючи сталінські часи.

Продовження буде

¹ Іван Дзюба. Пастка. Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят без Сталіна.: Дзеркало тижня. № 8-9 (434), 8 - 14 березня 2003 р.
Даний матеріал був підготований у березні 2003 року через два тижня після виходу відповідного номера газети і не з вини автора не був надрукований. Автор вважає, що не має права вносити в текст будь-яких принципових поправок окрім двох-трьох уточнень у посиланнях.
⁹ Газета Факты, среда, 21 октября, 1998 г.
¹⁰ Цитуеться по рос. вид. “Маркс, К., Энгельс Ф. Обращение ЦК к Союзу коммунистов. – Маркс К., Энгельс Ф. Сочинення. II изд., т. 7, с. 261.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані