Партійне життя

Виступ Голови Комітету ВРУ у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів П.С.Цибенка (13 лютого 2007 року)

Шановні колеги! Шановні громадяни України!

Порядок денний сьогоднішнього дня уряду вперше акцентує увагу не лише на соціальних, але і на моральних і правових аспектах захисту ветеранів війни.

Комітет виходив в того, що у суспільстві, на жаль, є чимало прикладів, коли шановні ветерани, духовна еліта Вітчизни, кинуті напризволяще. Після оприлюднення порядку денного сьогоднішнього засідання, до комітету надійшло майже 500 звернень. Ми висловлюємо щиру вдячність авторам звернень за пропозиції, якими ми скористалися. Ми вдячні також редакціям газети „Голос України”, „Київський вісник”, „Ветеран України”, „Комуніст” за публікацію відповідних матеріалів.

У доповіді міністра та відповіді на запитання розкрита діяльність уряду по реалізації законодавчих положень щодо соціального, морально-правового захисту ветеранів війни. І справді, робиться ніби-то не мало. Удосконалюється законодавча база, хоч і повільно, але підвищуються розміри прожиткового мінімуму, пенсій та інших соціальних виплат. У багатьох населених пунктах ветерани на ділі відчувають підтримку і увагу.

Все це добре, але є ще одна правда. Суть її в тому, що усі ці мізерні надбавки не перекривають стрімкого, обвального зростання цін і тарифів на продукти харчування, ліки, житлово-комунальні послуги тощо, що багато положень законів виконуються не в повному обсязі, фактично, ігноруються посадовими особами.

Група ветеранів колишніх працівників Харківського заводу імені Малишева пишуть: „Ми вийшли на пенсію до 2000 року, думали, що наші заслуги вплинуть на розмір пенсії і, вплинули. Маючи трудовий стаж 50 років одержуємо, аж по 400 гривень, а це 13 гривень 33 копійки на день. На ці гроші потрібно поїсти, купити ліки, заплатити за квартиру, одягтися і взутися, скажіть, як це можна зробити?” Вважаю, що для усунення цієї несправедливості уряд невідкладно має подати до Верховної Ради пропозиції щодо внесення необхідних змін до законодавчих актів та своїх постанов.

Якщо введені норми будуть діяти і надалі, то різниця у розмірах отримуваних пенсій ще більше зростатиме і диспропорція знову переросте в чергову прірву у пенсійному забезпеченні. Якщо ми прагнемо до цивілізації, то маємо змінити ставлення до людей поважного віку, як це робиться в багатьох країнах світу.

У ряді країн у День ветерана проводяться різноманітні заходи на державному рівні. На всіх будинках, де живуть ветерани, вивішуються державні прапори, а у нас у День ветерана керівники держави інколи навіть забувають поздоровити їх. Більшість засобів масової інформації також замовчують цю подію.

Гострою залишається проблема санаторно-курортного лікування, забезпечення ветеранів ліками. За невикористані путівки виплачуються лише 150-200 гривень. Хоча середня вартість путівки на порядок вища.

Порушуються права ветеранів щодо безкоштовного проїзду громадським транспортом, надання пільгових місць у маршрутних таксі.

Інваліди війни незадовільно забезпечуються спецавтотранспортном. В черзі на отримання автомобілів їх понад 47 тисяч чоловік. Нам треба відмовитися від практики, коли щорічно Законом про державний бюджет вносяться норми, які обмежують соціальні права ветеранів, суперечать Конституції.

Необхідно збільшити прожитковий мінімум для осіб, які тратили працездатність, розробити реалістичну програму повернення ветеранам їх заощадженням у найближчі 3-4 роки.

Наші шановні ветерани принижені не тільки матеріально, але й морально їм боляче, що впродовж 15 останніх років за рецептами заморських консультантів цілеспрямовано переписується історія України, творцями якої є ветерани війни і праці, спотворюється героїзм воїнів і трудівників тилу в роки війни.

У шкільних і вузівських підручниках, академічних виданнях і художніх творах, в засобах масової інформації усі 70 років радянського періоду подаються, як період тоталітаризму і диктатури, суцільних репресій, гулагів, голодоморів, тощо. Щоб переконатися в цьому, достатньо ознайомитися з передноворічними публікаціями в газетах „Дзеркало Тижня” і „День” відомого фальсифікатора, заступника директора Інституту історії Станіслава Кульчинського.

Група ветеранів війни міста Києва у своєму зверненні пишуть: ”На урочистих зборах, присвячених Дню Збройних Сил України і Президент, і міністр оборони закликали військовослужбовців наслідувати і при умножати традиції українських козаків, Січових стрільців, учасників національно визнаних змагань і жодного слова про традиції ветеранів війни, які перемогли гітлерівський фашизм, врятували свою батьківщину і країни Європи від поневолення. Ми сприйняли це, як особисту образу!”.

Для нового тлумачення, а фактично переписування новітньої історії, створено Інститут національної пам’яті з особливим статусом, різноманітні комісії, ради, департаменти.

Дивно, але факт: Секретаріат Президента хоче розмістити цей інститут по вулиці Лепській, 16-А, виселивши звідти Організацію ветеранів України і Український фонд культури. Влада Києва заходилася виселяти з центра міста Організацію ветеранів міста.

Уряд Юрія Єханурова, перед виходом у відставку, в терміновому порядку вирішив уточнити (в лапках), концепцію Книги пам’яті України, змінив склад редакційної колегії, вивівши звідти ветеранів-фронтовиків.

Не виконуються постанови Верховної Ради України про спорудження у місті Києві пам’ятника великому синові українського народу, тричі Герою Радянського Союзу Кожедубу Івану Микитовичу і створення на території державного музею-заповідника „Битва за Київ у 1943 році”, меморіального комплексу „Ратне Поле” нібито через відсутність коштів. Більше того, ділки бізнесу разом з місцевою владою намагається захопити 4 гектари землі, які входять у зону музею-заповідника.

У той же час, Президент України доручив спорудити в місті Києві пам’ятник колишньому громадянину Сполучених Штатів Америки, історику Джеймсу Мейзу, який запропонував назвати голод 30-тих років голодомором і геноцидом. На це кошти знайшли.

У відкритому листі до Президента України відомий вчений, академік Петро Толочко пише: „Незалежно від того, з якої нагоди збирається шановне українське панство, воно завжди обговорює одні й ті ж теми: „Реабілітацію воїнів УПА”; „Голодомор”; „Статус української мови”. При чому супроводжується це прокльонами минулого”. Зауважу, що з позицією Петра Толочка солідарні не лише 119 представників наукової і художньої інтелігенції, направивши своє звернення гаранту Конституції, але і мільйони громадян України. У зверненнях висловлюється також вимога, не споруджувати у Парку Слави міста Києва меморіальний комплекс жертвам голодомору 1932-1933 років, а виділити для цього інше місце.

У багатьох населених пунктах чимало військових кладовищ, могил, меморіальних комплексів та інших споруд і об’єктів знаходять у занедбаному стані. Є непоодинокі факти, коли політичні і кримінальні вандали руйнують пам’ятники війни та символи радянського періоду. Міська влада міста Житомира у минулому році вирішила погасити Вічний вогонь біля пам’ятника Воїнам визволителям. У місті Рівному демонтовано пам’ятник легендарному розвіднику, герою Радянського Союзу Миколі Кузнєцову, а замість нього поставлено пам’ятний знак воякам ОУН УПА. На Івано-Франківщині закривається музей Партизанської слави у місті Яремча. Факти цинізму і кощунства, неповага до народної пам’яті мають місце у більшості обласних центрів Західної України, окремих населених пунктах Київської, Одеської областей. Триває компанію по перейменуванню вулиць.

На жаль, правоохоронні органи роблять вигляд, що нічого цього не помічають, не вживають ніяких заходів до злочинців як це передбачено законодавством. Хочеться спитати у членів уряду: „Допоки це триватиме?”

На закінчення виступу хочу звернутися до всіх, хто нас слухає, хто читатиме прийняту постанову, давайте зробимо все можливе для забезпечення, справді, заслуженого відпочинку ветеранів, підтримаємо їх і словом, і ділом. Адже люди старшого покоління, ветерани війни, праці та військової служби, їх справи і заслуги – це жива історія, фундамент нашої держави і його не можна руйнувати.

Американський Президент Франклін Рузвельт у 1945 році сказав: „О Господи, якби я міг ходити, то дійшов би до тих святих місць: Ленінграда, Сталінграда, Севастополя, Москви і Києва, став на коліна і поцілував би цю святу землю”. Ось якої честі удостоєні мужні захисники нашої Вітчизна визволителі Європи від гітлерівського фашизму. Ми живемо сьогодні тому, що вони перемогли у 1945 році. Пам’ятаймо про це.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані