Публіцистика

Ю.Соломатін (народний депутат України 3-го та 4-го скликань, співпрацівник Мінчорнобиля України в 1991–98 рр.): Чорнобиль-2006: Рожеві антирадянські міфи та чорні незалежні реалії

Як на мене, то Чорнобиль нічому ще нас не навчив, хіба, що окрім фахівців, від яких щось іноді до публіки доходить. І це після гігантської самовідданої роботи, проведеної там! Нечисленні ж здобуті громадянські ясності … сусідствують із брехнею і нерозбірливістю, переплітаються з ними і тонуть в якомусь “галасі”.

Зокрема й тому, що суть справи вже названа, перехоплена в анти назві. Все це я з деяким очманінням чув на телебаченні і в газетах, читав по свіжих слідах…

Удавка на думку і на дію, які шукають себе, вже накинута. Й що? Тисячі недоправд зчіпляються, скільцюються і ніколи вже не вийдуть правдою на Світ Божий.

Мераб Мамардашвілі (1930 - 1990),
всесвітньо відомий грузинський філософ,
із інтерв‘ю 1990 року.

Відбулася чергова, вже 20 -річниця з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Сама ЧАЕС “урочисто” закрита 15 грудня 2000 року. Це проголошено як свідчення доброї волі України до розлучення з минулим. Хоча декому з самого початку більш нагадувало ритуальний танок дикуна над переможеним ворогом, у якого з груді підступне вирвано серце. Тем більш зараз, коли Європа практично залишила Україну напризволяще з цією проблемою.

Якщо спочатку панувала відома думка про те, що відбулася величезна аварія, яку все ж такі радянське суспільство і величезна держава СРСР здатні приборкати, то після 1991 року вона поступово змінилася більш жорсткою оцінкою: аварія на ЧАЕС - це подія планетарного масштабу, тобто - КАТАСТРОФА. Зокрема, Україна стала єдиною серед постраждалих унаслідок аварії на ЧАЕС держав, у якій це визначення спеціально внесено до статті 16 Конституції.

Саме тому наша громадськість і тем більш державні мужі вважають, що світове співтовариство має бути більш широко залучено до її (катастрофи) подолання. Але внески з його боку занадто малі та щороку зменшуються. Чому? Чи не тому саме, що світове співтовариство не гірше за нас, українців, на своєму власному досвіді знає усю правду про дійсні масштаби Чорнобиля? Тем більш після неоднозначних результатів Чорнобильського Форуму, якій відбувся у Відні в вересні 2005 року, та міжнародної науково –практичної конференції “ 20 років по тому”, яка відбулася 25-26 квітня 2006 року в Києві?

Питання надзвичайне актуальне!

1.Чорнобиль-2006:
змагання революції знань і контрреволюції неуцтва?

Один із законів теорії інформації стверджує, що кількість нової інформації, яку здатна сприйняти (зрозуміти, засвоїти) людина, прямо залежить від того, скільки ця людина знала в момент отримання нових звісток. Якщо апріорних знань в людини досить, тоді виникає розуміння і відповідно інтерес до новини, робиться її адекватна оцінка. У протилежному випадку нова інформація падає як зерно на непідготовлений грунт і не проростає в ньому, а замість нового доброго зерна виростають більш пристосовані до надзвичайних умов існування бур’яни та чортополохи.

Це положення вкрай важливе не лише для пересічної людини, а насамперед для журналістів та політиків, які іноді відважно вдаються до чорнобильської тематики.

В нідерландського художника Пітера Брейгеля Старшого є картина – притча «Сліпі» (1528), яка знаходиться в одному з музеїв Наполю. Ланцюжок жалюгідних, обірваних, брудних жебраків рухається, піднявши до гори сліпі очі і тримаючись один за одного. Першим велично крокує до близької прірви також сліпий поводир. Я навіть бачу його знайоме обличчя..

Наші чорнобильські неофіти в журналістиці і політиці в своїй більшості нагадують мені цих сліпих жебраків. А поводирем в свій час для них стали і до цього часу є відомі, але безвідповідальні письменники і публіцисти. Більшість з них не тільки недостатньо освічені (ця біда виправна), але вони не знають і не хочуть знати про своє неуцтво. Про войовниче неуцтво, яким вони навіть пишаються один перед одним і яке, що року тиражоване в українських ЗМІ, перетворюється в національний чорнобильський мазохізм, якій вже засвоєний майже на соціально – генетичному рівні. Це вже не тільки біда, це вже катастрофа свідомості усієї нації.

В мене є всі підстави вважати, що погляди широкого загалу громадян щодо масштабів аварії є штучно спотвореними, вони занадто повільно змінюються і майже не наближаються до істини. Вона, ця істина, знов і знов віддаляється від нас, як славнозвісний обрій по мірі наближення до нього… Бо в кожній українській хаті існує своя правда про Чорнобиль (… - точніше, по влучному визначенню Мераба Мамардашвілі, своя недоправда). Це пов’язане з тим, що в чорнобильській проблематиці панує контрреволюція неуцтва, свого роду нас прославляючий оман, коли напрями вирішення проблеми визначає хто завгодно крім фахівців.

Про нас, українців, говорять: "Два українця - три гетьмани...". До цього слід додати: " Й п’ять думок про наслідки Чорнобиля!". Саме тому в цьому питанні “маємо те що маємо”.

2.Як народжувалися вітчизняні недоправди про Чорнобиль?

Тому, щоб неупереджено відшукати саме цю бажану чорнобильську правду, було б доцільне, на мою думку, повернутися до тих обставин, в яких складалися і приймалися в лютому 1991 року Концепція радіаційного захисту і пакет законів, пов‘язаних з чорнобильською трагедією.

Нагадаємо шановному читачеві, що до 1990 року у всьому світі та у СРСР радіаційна безпека професіоналів и населення базувалися на всесвітньо відомої Публікації № 29 МКРЗ ( 1977 року ) та у якій основні дозові ліміти для населення складали 5 мЗв ( 0,5 бер) за рік, що складало так звану 35-берну концепцію ( 0,5 бер за 70 років життя) не перевищення додаткового аварійного опромінення. И лише в 1990 році МКРЗ ( Міжнародна комісія радіаційного захисту ), увага – вже 4 роки після аварії на ЧАЄС!, випустила Публікацію № 60 , в якій було запропоновано різко зменшити основні додаткові аварійні дозові ліміти - для персоналу в 2,5 рази и для населення- в 5 разів. Саме звідси “є пощла” загально відома “більш гумана” 7-берна концепція ( не перебільшення додаткових аварійних доз для населення в 1 мЗв ( 0,1 бер)/рік, тобто 7 берів за 70 років життя. Слід привернути увагу до того, що до цього часу замовчується великими чорнобильськими “профі”, а саме – Публікація № 60 створювалася і була опублікована в принципово нових умовах, які виникли після чорнобильської аварії. Вісь тягар щодо реалізації новіх, багатократно збільшених основних дозових лімітов як для персонала, так і, головним чином, для населення, лягала на “імперію зла” – тоталітарній СРСР, якій відчайдушне практично наодинці боровся з наслідками аварії на ЧАЕС на підставі існуючих вимог Публікації № 26 МКРЗ ( 1977 року), сформульованих у вигляді так званої 35-берпної концепції ( додаткова аварійна доза для населення не повинна перевищувати 5 мЗв ( 0,5 бер) за рік, тобто на рівні дози за рахунок природного і техногенно- підсиленного радіаційного фону. Хоча в Україні у зв’язку з спеціфічнми радіо геохімічними умовами він майже в два разі більш, ніж в середньому в світі!

В мене ще в 1990-91 роках склалося враження, що МКРЗ вільно або невільно “ підставила” СРСР під Дамоклів міч Публікації № 60. Я дуже добре пам’ятаю грандіозну хвилю навколо наукових публікацій, яка прокотилася в пресі СРСР, і, зокрема, УРСР, - проти “пануючої в СРСР ганебної і анти людяної 35-берної концепції”, яка закінчилася на Першому ( .. і , до речі, останньому) Всесоюзному зїзді радіобіологів “ПЕРЕМОГОЮ” лише в кілька голосів з півтисячі присутніх організовано наступаючих неофітов 7-берників над неорганізовано відступаючими 35-берниками. Так перемогла “більш гуманна 7-берна концепція”, а вітчизняна наука “освятила” застосування в чорнобильському законодавстві замісто “ганебної і анти людяної” 35-берної вже “більш гуманої” 7 – берної концепції.

Вже на лютневій (1991р.) сесії Верховної Ради УРСР за пропозицією групи наших вітчизняних вчених першою в СРСР була прийнята як більш гуманна, по визначенню її авторів, 7-берна концепція радіаційного захисту населення. В підгрунті 7-берної концепції були використані новітні вимоги світової радіологічної науки, які містилися в незабаром тоді опублікованої, але на тої час ніким ще не впровадженої Публікації № 60 МКРЗ (Міжнародної комісії радіаційного захисту). Так ми повстали “попереду планети усієї”.

Прийнята тоді Верховною Радою України Концепція передбачала і передбачає, що “величина дози додаткового опромінення, пов‘язаного з Чорнобильською катастрофою, не повинна перевищувати 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік і 70 мЗв (7 берів) за 70 років життя понад дозу, яку одержувало населення у до аварійний період в конкретних природних умовах”.

Але яка ж була доза опромінення до Чорнобильської катастрофи від всіх природних і техногенне підсилених джерел випромінювання, як ця концепція, так і Публікація № 60 МКРЗ чомусь не згадували. Можливо тому, що для вчених та фахівців це були звичні відомості, але не для широких кіл громадськості і тем більш для пересічного громадянинові. Відкриємо цю суттєву утаємничену деталь: за рахунок природного фону і техногенне підсилених джерел випромінювання пересічний громадянин України отримував, отримує зараз і буде отримувати в майбутньому в середньому 35 берів за 70 років життя, тобто 0,5 берів за рік, в тому числі 70% за рахунок природного радіоактивного газу радону в повітрі житлових приміщень.

Таким чином, вітчизняна наука в 1991 році мовчки погодилася з тим, що пересічний українець в середньому за 70 років свого життя має отримати в цілому дозу до 42 бер, в тому числі за рахунок додаткового аварійного чорнобильського опромінення не більш 7 берів, тобто не більш 20% від до аварійної дози.

Саме на 7 –берній концепції додаткового опромінення і повинен був бути розробленим пакет чорнобильських законів. Варто підкреслити, що сучасна теорія і практика радіаційного захисту побудована на фундаментальному висновку радіобіології і радіаційної медицини про те, що вирішальним чинником і мірою неприйнятного впливу опромінювання людини є саме доза –незалежно від її походження.

3.Проблема зонування радіоактивно забруднених територій.

Вимоги зонування радіоактивно забруднених територій саме за дозовим критерієм (перебільшення додаткової дози опромінення) були враховані при створенні чорнобильських законів лише частково – тільки для третьої (від 1 до 5 мЗв/рік) і другої зони (більш 5 мЗв/рік). Саме виключно за дозовим критерієм за даними дозиметричної паспортизації в червні 1991 році були визначені і виділені третя і друга зони.

А з так званою 4-і зоною посиленого радіоекологічного контролю у законодавців і практиків радіаційного захисту вийшов великий конфуз. Зараз, новому поколінню законодавців взагалі не зрозуміло, як вона виникла в законах, бо саме за дозовим критерієм (менш 1 мЗв/рік) з самого початку вона була і є поза межами зазначеної концепції! Взагалі вона не мала підстав для вжиття назви “зона”, це була лише прилегла до зони територія! Але чомусь назвали жахливим словом “ЗОНА” зо всіма наслідками з цього.

Питання визначення нижньої межі четвертої зони за дозовим критерієм взагалі не розглядалося, а вимушено і тимчасово було визначене в чорнобильських законах паліативним шляхом за допоміжним так званим 90% показником щільності забруднення грунтів радіоцезієм. До чого це нарешті призвело?

4. Не можна, але якщо дуже хочеться, то...

У зв‘язку з викладеним є нагальна потреба більш грунтовно проаналізувати суперечливу ситуацію, що склалася в чорнобильському законодавстві навколо існування в Україні феномену 4-ї зони посиленого радіоекологічного контролю.

По – перше, якщо подивимося в Закон вже на осучаснене (в редакції від 01.07.92 р.) визначення 4-ї зони, то за дозовим критерієм, виключно яким визначається міра можливої втрати здоров’я, до неї мають бути віднесені території і розташовані на них населені пункти, де додаткова доза опромінення складає від 0,05 до 0.1 бер (0,5 мЗв до 1,0 мЗв) за рік!

 Тобто, для 4-ї зони, всупереч вимогам 7-берної концепції з 1992 року мають діяти вимоги де-факто 3,5-берної концепції (0,05 бер х 70 років життя = 3.5 бер)! Такого не має в жодній країні світу! І це є лише перша недоправда про більш гуманну 7-берну концепцію і про 4-ту зону.

Таким чином, по великому рахунку, народження й існування 4-ї зон - це суто український радіологічний феномен із 100% політичним забарвленням.

До речі, коли наші вітчизняні законодавці прийняли в січні 1998 року Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань”, то в ньому було підтверджено дію 7-берної концепції радіаційного захисту людини, тобто не перебільшення додаткової дози за рахунок аварійного опромінення в 1 мЗв за рік. Але … - це лише на випадок майбутніх радіаційних аварій! Разом з тим визначено, що дія цього Закону не торкається захисту від впливу Чорнобиля, там продовжується дія тих містечкових недоправд, про які йдеться у цій статті.

По – друге, цього (впровадження в липні 1992 року де-факто 3,5-берної концепції) в лютому 1991 року, коли нашими чорнобильськими законодавцями приймалася перша редакція законів, сталося за мало! Патріотично налаштовані законодавці вольовим шляхом абсолютно штучно ( ...але за погодженням НКРЗ) визначили нижню межу 4-ї зони за так званим 90% показником щільності забруднення грунтів радіоцезієм ( цезієм 137 + цезієм – 134), який відповідає вимогам вже 1–берної концепції ( 3% додаткова доза від доаварійного рівню)!

Звернемо також увагу на те, що у всьому світі використовується для розмежування зон радіоактивного забруднення як основний саме дозовий критерій, лише іноді, як допоміжний показник для попереднього зонування - середнє значення щільності забруднення грунтів, яке приблизно в два рази менш по абсолютній величині в порівнянні з українським радіологічним “винаходом” - 90% показником. Тобто 90% показнику 1 Кі/кв.км радіоцезію відповідає середнє значення 0,5 Кі/кв.км!

Так саме й у цій справі (аварійного зонування) ми повстали “попереду планети усій!”. І це є друга недоправда про 4-ту зону.

По – трете, за неписаними в будь –яких документах вказівками 90%–показник визначався не по щільності забруднення грунтів цезієм –137 (період напіврозпаду близько 30 років), а по радіоцезію, тобто сумі радіонуклідів цезію – (134 +137). На момент складання переліків населених пунктів, віднесених до 4–ї зони, відносна частка цезію –134 (період напіврозпаду близько 3 років) складала, в порівнянні з аналогічним показником по цезію – 137 близько 10%. Цезій –134 практично вже закінчив своє існування, але штучно використаний його додаток діє до цього часу! І це є третя недоправда про 4-ту зону.

По – четверте, й цього сталося замало для “патріотів” Чорнобиля! До 4-ї зони була залучена за так званим соціально - економічним фактором значна кількість територій і населених пунктів за умови, якщо в межах території сільради за 90-% показником є хоча б один населений пункт, то всі інші (… бо вони начебто так саме дихають тим самим радіоактивним пилом і п’ють ту саму радіоактивно забруднену воду) також вважаються постраждалими і підпадають під відповідний статус. І це є четверта недоправда про 4-ту зону. За такою “патріотичною” логікою слід було зробити наступний крок: залучати до 4 – ї зони всі населені пункти району, якщо в ньому є хоча б одна сільрада (або навіть один населений пункт), яка має радіологічні показники для віднесення до зони. А потім так саме – всі райони області! А потім всі прикордонні області в цілому – по всій Україні! Чому до цього не додумалися, зараз важко сказати, але до цього йшли могутньою ходою.

Були й такі населенні пункти (наприклад, курортне місто Ірпінь Київської області), які взагалі незрозуміле за яких обставин потрапили до 4–ї зони. Злі язики стверджують, що виключно завдяки тому, що в цьому місті мешкає величезна купа зацікавлених чиновників усіх гілок влади.

Велика кількість курортних містечок хочуть вийти з “зони”, бо існуюче законодавство забороняє в цій “зоні” використовувати за призначенням санаторно – курортні заклади, але не можуть... Бо “зона”! Дуже добре відомо також, як під час складання переліків населених пунктів в Держкомчорнобилі України біля дверей високих начальників стояли черги дуже патріотично налаштованих дядьків з багатьох “ демократичних” регіонів України з проханням внести “їх населені пункти” до зони радіоактивного забруднення.

Саме за цими штучно сконструйованими умовами (чотирьох кратною недоправдою), всупереч існуючої вітчизняної Концепції та двом іншим ключовим статтям власноруч створених чорнобильських законів в 1991 р. визначалася нижня межа 4-ї зони і складалися відповідні переліки населених пунктів. Сучасні науково-обрунтовані дані засвідчують, що навіть замісто 7-берної концепції в Україні за перелічених обставин фактично було застосовано 0,1 берну концепцію!

Про ці дві згадані статті законів читачеві, який дійсно зацікавиться зазначеною проблематикою, слід окремо нагадати.

В статті 1 Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” йдеться про визначення територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. До таких належать “території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно –кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності”(кінець цитати).

Саме це положення повторюється і в статті 3 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, в якій йдеться про умови проживання і трудової діяльності населення без обмежень за радіаційним фактором. Цитуємо: ”Умовою проживання і трудової діяльності населення без обмежень за радіаційним фактором є одержання додаткової за рахунок забруднення території радіоактивними ізотопами дози, яка не перевищує 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік ”.

Саме тут повстає сакраментальне запитання, як і чому тоді виникла 4–та зона, яка вся знаходиться поза рівнем 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і визначена всупереч усесвітньо визнаної 7–берної концепції?

Не шукайте якогось наукового обгрунтування в цій “історії”, бо його ніколи не існувало, а було, схоже, лише хизування своєю волею і передчуття необмеженої “нашої” влади за принципом “що хочу, те й ворочу”!

Саме за цих умов в 1991 року були визначені такі масштаби аварії: 1) площа радіоактивно забруднених територій з щільністю забруднення грунтів радіоцезієм понад 1 Кі / кв.км за 90%-показником складає 50,5 тис. кв.км. (… треба було б визначати за дозовим критерієм), 2) на яких розташовано 2217 населених пунктів (крім зони відчуження) і 3) в яких проживає 2,4 млн. чоловік населення.

Саме ці дані визначені відомою Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 23 липня 1991 р. № 106 “Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи” та “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи".

В тому числі, вся поза концептуальна, чотирикратно спотворена 4-та зона складає площу 22,5 тис. кв.км, на якої розташований 1291 населений пункт з чисельністю населення 1,732 млн. чоловік. Ось такий невеличкій радіологічний "вибрик" припустили в лютому - липні 1991 року наші самовпевнені, але патріотично налаштовані державні мужі.

Саме це лише одна з утаємничених і багатьма улюблена, але багатократно перекручена чорнобильська недоправда про 4-ту зону та масштаби аварії!

Допитливий читач можете покласти абсолютно влучне запитання: “А де при цьому була наша вітчизняна наука? Нарешті, де була і до цього часу є наша, з такими труднощами створена Національна Комісія радіаційного захисту України Верховної Ради України (НКРЗУ) на чолі з відомим академіком, яка повинна дбати про науково виважену політику держави з питань радіаційного захисту населення? Відповідь на це запитання заслуговує на окреме оповідання.

Так будувалася піраміда Чорнобиль-МММ. Воістину: “Хотіли як краще, а трапилося як завжди!” Зрозуміло, що все це супроводжувалося дуже патріотичним галасом громадськості і всіх гілок влади. Бо ж “винуватці” і могутній нафтодоларовий бюджет були в Москві, а не в Києві!

5.Як Донецьк і Київ “обличчям” не підійшли до 4-ї зони.

Якби за цими вітчизняними “показниками” наших радіологічних винахідників продовжували визначати 4-ту зону і в 1992 році, тобто вже після припинення в грудні 1991 року існування Союзу РСР та його нафтодоларового бюджету, - то вже в незалежної України та за її власний бюджет до 4-ї начебто зони за формальною ознакою повинні були б потрапити ще м. Київ (2 млн. жителів) і значна частина території Донецької області (за даними Атласу забруднення Європи радіоцезієм - площа з середнім рівнем забруднення більш 0,5 Кі/кв.км радіоцезію близько 7 тисяч кв.км, в тому числі понад 1 Кі/кв.км - близько 1 тисячі кв.км), включаючи такі промислові шахтарські центри як Макіївка, Харцизьк, Єнакієве, Стаханов, Комунарськ, Дебальцеве, Торез, Донецьк та інші.

Дехто, можливо, пам’ятає дебати навколо належності або не належності до 4-ї зони м. Києва. Для багатьох було і залишається до цього часу не зрозумілим: як так сталося, що всі населенні пункти навколо Києва у 4-ї зоні, а він - НІ? Вже тоді було ясно, що наші чорнобильські “патріоти” розігналися занадто аж для нафтогазового бюджету СРСР, а для бюджету незалежної України це взагалі був відвертий зашморг на шиї! Визнати це публічно як тоді, так і зараз ніхто ні поспішав і до цього часу ні поспішає. А світова спільнота мудро вважає: це ваша національна справа вирішити, чи треба ганятися до останнього атома радіоцезію та до “зеленої галявини”? Якщо бажання є, то лише за власний кошт!

Так штучно сконструйований тягар відповідальності за вирішення всіх чорнобильських проблем залишився на спадок незалежної Україні, але без радянських нафтодоларів. Саме тому законодавці за поданням НКРЗ (Національної комісії радіаційного захисту) України 1 липня 1992 року тихо дали “STOP” використанню 90% показника для визначення нижньої межи 4-ї зони, тобто скасували його дію.

Але скасування цього ”винаходу” торкнулося вже лише Києва і Донецької області, яки були на черзі до вступу до 4-ї зони! Так Києву і Донецьку сказали “зась!”, але дія 90% –показника для тих 12 областей, перед усім демократично і патріотично налаштованих , які вже встигли “в’їхати “ у 4-ту зону, була залишена! Ось таке в нас було і залишається національне поняття соціальної справедливості!

Так виникла й існує до цього часу ця унікальна ситуація, коли м. Київ і Донецька область при однакових рівнях забруднення фактично підгодовують відрахуванням до чорнобильського фонду деякі регіони, які встигли в 1991 році за радянських часів “в’їхати” до 4-ї зони.

6. Порівняємо наші “винаходи” з чорнобильським досвідом Європи

До речи, як би цивілізована Європа застосувала такі чорнобильські “винаходи”, яки склалися в нас, то, як свідчить презентований в Україні в грудні 1998 року “Атлас забруднення Європи радіоцезієм” (…до речі, надісланий тоді в друкованому вигляді, а зараз він вже є в електронному виді на СD - до всіх провідних бібліотек України,), значні частини Австрії, Швеції, Норвегії, Фінляндії повинні були б потрапити до так званої 4-ї зони!

Наприклад, в Норвегії - 7 тис. кв.км / 2% від загальної території, Австрії - 11 тис.кв.км / 13%, в Фінляндії -19 тис.кв.км / 6%, Швеції - 24 тис.кв.км / 5%. Разом у чотирьох європейських державах - 61 тис.кв.км, тобто більш, ніж в Україні в цілому! Але ж ніяких тобі “зон” в Європі не було і не має!

До речи, в Україні, за даними згаданого Атласу, радіоактивно забруднені території з відповідною середньою щільністю забруднення грунтів від 1 до 5 Кі / кв.км складають 38 тис.кв.км, тобто 6% від загальної території.

Що ж, в Європі таких “розумних” в радіаційному захисту, як в нас, і власне нашого винаходу – 4-ї зони не має, бо всі “розумні” зібралися переважно в Україні і готові з нашого радіаційного тину повчати не лише колишню “імперію” і “злочинну” МАГАТЕ, але взагалі вісь світ!

Один з відомих народних депутатів України в липні 1992 року на сесії Верховної Ради України щиро пояснював український феномен 4-ї зони тим, що начебто в лютому 1991 року його законодавці - “патріоти” Чорнобиля розраховували на тодішній могутній нафтогазовий бюджет Союзу РСР, якій ще існував. В демократично-екологічних колах панувала думка “візьмемо гроші в Москві!”. Саме там і саме в цьому витоки нашої особливої, національно-свідомої “чорнобильської недоправди”! Якщо “імперія“ спричинила нам це лихо, так нехай зараз і назавжди відшкодовує - до останнього атому, до “зеленої галявини”! А для вирішення цього суперзавдання всі засоби були добрі. Тільки ж ніхто не враховував, що “імперія” разом з її величезним бюджетом так раптово і швидко піде в історію, а начебто патріотична чорнобильська бюджетна удавка вже залишиться на шиї рідної неньки -України. Воістину, розраховували, як краще, а сталося як завжди!

7. Правда про 4-ту зону в Україні небажана та нікому не потрібна

Дуже цікаво, що місцева влада (обласні Ради) і народні депутати від радіоактивно забруднених територій перегляд меж зон і переліків населених пунктів завжди розуміли і досі розуміють лише в бік їх розширення і збільшення! І ніяк інакше!

У багатьох склалося таке враження, що начебто така ситуація повинна продовжуватися вічно, навіть до 3000 року! Хоча, наприклад, в Білорусі і Росії, тем більш в цивілізованої Європі ці питання вирішуються зовсім інакше. До речі, в Бєларусі в вересні 2002 року із “ зони” було виведене 146 населених пунктів, в яких проживає близько 100 тисяч населення. В Росії за наполяганням Президента РФ головний “надзвичайник” С.Шойгу затіяв перевірку правильності видачі посвідчень ліквідаторам та виявив близько 60 тисяч “липових” ліквідаторів. Але в нас, українців, своя чорнобильська правда! Чужі, сусідні держави, тим більш "злочинне" МАГАТЕ, та їх відношення до Чорнобилю нам не указ! Ми - самі з чорнобильськими вусами!

Можливо дехто пам‘ятає, який почався всеукраїнський похід населення і народних депутатів за відміну сумнозвісної Постанови Кабінету Міністрів України від 29 серпня 1994 року № 600, в якій Кабінетом Міністрів України (прем’єр К.Масик) була зроблена невдала спроба хоча трошки відкоригувати за дозовим критерієм 4-зону. Формальною підставою для її скасування народними депутатами було визнано відсутність відповідних подань з боку кількох обласних Рад народних депутатів. Постанова № 600 була дружно визнана “ганебною", бо вона передбачала скорочення 4-ї зони посиленого радіоекологічного контролю майже вдвічі: по кількості населених пунктів - з 1288 до 650, тобто на 50%, а по чисельності населення - з 1745401 до 510560 осіб, тобто на 70%.

А скільки коштує, з формального боку, державі ось такий радіологічний “вибрик” зараз? Підраховано, якщо загальні витрати на пільги і компенсації на одну постраждалу особу категорії 4 (у цінах 2002 року) складали в середньому 1,36 тис.грн. / рік, то неважко підрахувати, що "додаткове" утримання в 4-ї зоні 1109793 осіб на “ повну котушку” на протязі року складало 1510525 тис. грн., тобто заокруглене 1,5 млрд. грн., а в цілому утримання 4-ї зони коштує навколо 2 млрд. грн. Правда, з наголосом на те, що “держава неспроможна”, фінансування виконання чорнобильських законів здійснюється із року в рік стійке лише на 25%. Драна чорнобильська бюджетна ковдра розтягується “на всіх”, що призводить до того, що страждають найбільш обділені і ображені. Наприклад, зараз чорнобильська будівельна програма в чорнобильському бюджеті фінансується лише на кілька % від потреби, тому інваліди –чорнобильці і добровільні переселенці мають чекати десятиріччями до надходження їх черги на отримання житла, а останній в черзі отримає його при такому стані фінансування всього лише ....через 100 років !

Багато хто пам'ятає, як під шаленим опором народних обранців від забруднених територій і чорнобильської громадськості дія Постанови № 600 була призупинена, що триває аж до цього часу! Воістину:” Якщо не можна, але дуже хочеться, то тоді все ж такі можна!” Фактично наша законодавча та представницька влада встановили негласний мораторій на будь-який перегляд меж зон радіоактивно забруднених територій і відповідних переліків населених пунктів, що можна коротко охарактеризувати так: “Хай будуть вічними чорнобильські зони! Хто не з нами, той проти нас!”.

Зрозуміло, що вся ця відчайдушна боротьба йде не за чорнобильців, а за чорнобильські гроші, які перерозподіляються між регіонами і певними прошарками населення. І “чорнобильськими” адміністративними кланами, які мають відношення до цього перерозподілу і зацікавлені в збережені існуючого стану речей. Не зважаючи на те, що за минулі 17 років основні радіонукліди (цезий–137 і стронцій–90), які створюють дозу, вже на чверть розпалися (в обох період напіврозпаду близько 30 років), а довічна додаткова чорнобильська доза населенням вже отримана на 80%, - 4-та зона продовжує свою непереможну ходу на теренах незалежної української держави.

8. Голодомор, ГУЛАГ, Чорнобиль. Що далі?

Так чи не здається читачеві, що на протязі 1986-2002 рр. певна частина чорнобильських “патріотів” у Верховної Раді України, обласних та інших Радах підіймала галас в дійсності не про “захист генофонду” українського народу, а, дбала, перш за все, про свої старанно приховані аж до рівня Конституції України містечкові політиканські і меркантильні інтереси?

Саме тому виникає, по великому рахунку, запитання до тодішніх та сучасних парламентських чорнобильських “патріотів”: “Про що підіймаємо галас, братове?”.

Так чи не є на часі вже запросити когось конкретно до відповідальності за некомпетентність, яка призвела до багаторічного штучного насаджування клейма чорнобильського прокаженого значної частині населення, тобто за знущання над власним народом заради досягнення своїх політиканських і меркантильних інтересів?

Визнання правди щодо чорнобильської Концепції, законів і 4-ї зони має бути , перед усім, узгодженим на найвищому державному рівні політичним рішенням усіх гілок влади. Чи готові до нього органи законодавчої і виконавчої влади, громадськість? Кінцевої відповіді до цього часу на це запитання не маємо … З викладеного виходить, що скоріше - ні…! Висновок такий: в кожній владній хаті, в залежності від політичних і прагматичних уподобань, - своя улюблена чорнобильська недоправда.

Ми до цього часу аж ніяк не можемо второпати і сприйняти, що Чорнобиль-2006 - це перед усім, як стверджує все більш і більш науковців, є штучно створена концептуальна катастрофа громадської свідомості. Бо ми готові і надалі ще багато років посипати голову чорнобильським попілом, розкидати прокльони на адресу “системи”, яка спричинила нам це лихо, плакатися на паперті ООН тощо.

Зовні це свого роду такий собі український чорнобильський мазохізм. Якщо це відбувалося, коли валяли КПРС і СРСР, так то мені більш-менш зрозуміло. Чорнобиль-86 був одним з провідних, вдало використаних інформаційне - психологічних знарядь поруч з голодомором-33 і ГУЛАГОМ, - по звинуваченню й ідеологічному руйнуванню “тоталітарної системи”.

Так, начебто тоталітарну радянську і соціалістичну ”система”, яку в 1986-1991 роках треба було "демократично" демонтувати, вже зруйновано, але штучно створений та вдало використаний жахливий образ Чорнобиля продовжує свою чорну справу вже по руйнуванню незалежної України. Воістину: “Цілили в СРСР – влучили в неньку Україну!”

"По справах Твоїх познаю Тебе …". З такими дикунськими поглядами, яки склалися в нас з питань радіаційного захисту, нам місця в Європі, до якій ми намагаємося “увійти” зо всіх сил, - просто не має, нас такими там не зрозуміють і не сприймуть!

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані