ЖИТТЯ, ЩО ПЛИНУЛО У ВИРІЙ…

Не підіймається перо вивести у заголовку це поодиноке й сумне слово «некролог»…. Втім, 5 червня пішов з життя, не дочекавшись трьох тижнів до свого 81-річчя, журналіст з більш як 40-річним стажем, А. Г. Підлужний…

Антон Григорович Підлужний розпочав свій професійний шлях з „Робітничої газети”. Своє коріння має на Житомирщині, неподалік витоків тихого Ірпеня, де народився в хліборобській сім’ї. Доросле життя почав із ремісничого училища при Київському заводі верстатів-автоматів. Потім – служба в армії, знову Київ, завод, вечірня школа. Певно, тяжіння до літературного слова привело його до Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова у Львові, де він опанував спеціальність – журналіст.

У житті, як на довгій ниві… Прийшлося скуштувати всякого хліба: у робітничому середовищі, серед молоді, у видавництві „Техніка”, у Держккомвидаві УРСР, у республіканських структурах культурно-освітньої мережі профспілок України. Та головне: на все свідоме життя побратався з журналістикою, 1964 року ставши членом її Спілки.

Антон Григорович мав статус ветерана війни та статус ветерана праці. Був нагороджений медалями “Ветеран праці”, «В память 500-летия Киева», грамотою Президії Верховної Ради УРСР. З 2003 року займав відповідальну посаду Голови Комітету секції літераторів – ветеранів війни і праці при Раді Київської міської організації ветеранів.

Багато друкувався у періодичній пресі. Його творчість була знана читачам популярних часописів – “Вітчизна”, “Київ”, “Ранок”, “Україна”, “Жінка”, “Барвінок”. На вірші Антона Підлужного було створено чимало пісень. Серед них: “Скільки весен було”, “Журавлі”, “Непокірливі очі твої”, “Ти мені приснилась”. У 1996 році вийшла друком його перша збірка поезій “Терези”.

Під керівництвом Антона Григоровича побачили світ чотири випуски Альманаху „Пам’ять серця», які стали помітною подією у середовищі ветеранів та широкої громадськості. Особливої уваги заслуговує остання книга Альманаху, присвячена 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, де зібрані спогади та розповіді безпосередніх учасників військових подій.

Значним попитом користується остання книга А. Г. Підлужного “Витоки: поезії, оповідання, публіцистика” (К.: Фенікс, 2007), яка стала творчим доробком певного відрізку життя її автора. За влучними рядками поезій і прозових творів – щирі почуття його прихильності до довкілля, яке радує і втішає своєю довершеністю і красою, дає натхнення в творчості. Перегортаючи сторінки, дізнаєшся, що тішило автора, що непокоїло і збурювало, до яких джерел вертався він в одвічному прагненні гармонізувати буття й небуття, добро і зло, любов та ненависть, мило¬сердя й жорстокість, вірність і зраду. Крізь вир «шаленого часу» він немовби прокладав свій незримий поетичний місток до людських сердець.

Твори Антона Підлужного не позбавлені життєвих турбот. Багато з них присвячено людям праці. Письменник визначав своє відношення до усього, що відбувається у світі; міркував про соціальний та моральний обов’язок людини перед суспільством, виховував почуття відповідальності. Його поетичне кредо – людина безсмертна, якщо залишила після себе добрі справи, якщо не відступила перед злом, жила не тільки для себе.

Літературна майстерність Антона Підлужного поєднувалася з глибиною його життєвих спостережень, заснованих на творчій зрілості, художній переконливості, обізнаності з законами червоного письменства. В цьому й полягає основна причина того, що твори вдавалися, що вони естетичні й мудрі.

Творчість Антона Підлужного напряму звернена до читача. Вона закликає душу бриніти сонячними променями, проливатися теплими краплями дощу, звиватися свіжим подихом вітру, тремтіти вічним потягом любові.

Без Антона Підлужного трошки побіднішав світ. Не стало людини, яка вирізнялася безмежною душевною щирістю та добротою; яка дуже любила життя і не дозволяла собі проводити його в порожній бездіяльності.

Мабуть, люди народжуються для того, щоб пройти по землі свій життєвий шлях та залишити слід. В кожного є можливість зробити щось значне, працею прикрасити рідну землю, зігріти навколишніх теплотою душі, надати нужденному допомогу. Проте, чи всі реалізують цю можливість? Часто буває: завершився життєвий шлях, а сказати про людину нема чого – пішла безслідно. Або прожив, як пилосос: „Все мені! Мені!”. Такий піде, і винувато подумаєш: „Ну, й біс з ним”. Та це – зовсім не про нашого небіжчика…

Антон Підлужний був не просто енергійною, працелюбною та творчою людиною. Він був ще й надзвичайно щирим та турботливим, а це головне – жити не для себе, а для тих, хто поруч. Він був справжнім організатором, вожаком, особистістю в самому високому сенсі цього слова, несприйнятливим до пристосовництва або фальші. Поруч з ним завжди гуртувалися люді, він був душею будь-якої компанії, вмів заохотити, надати дружню підтримку. Біля нього одна добра справа перетворювалась на дві, чотири... Він був як промінець в нашому не завжди райдужному світі.

Він був багатогранною людиною, і кожен, хто його знав, тепло згадуватиме зустрічі з ним. Мені пощастило: я знала його теж. Тож намагатимуся нести в навколишній світ все, чому він своїм прикладом вчив. Саме у такий спосіб довго ще буде жити пам’ять про нього. Дійсно, світла пам’ять.

Його дух, незважаючи на тяжку хворобу, був сильним та загартованим, і тому він завершив свій життєвий шлях спокійно, з гідністю людини, що виконала своє земне призначення. Більш того, розумна доля продовжує його земне існування, явивши втілення в його дітях та онуках.

Можна багато чого ще додати. Втім, хай його літературні твори розкажуть, які саме “витоки” життєвих істин являв їх автор, що пішов у безсмертя.

За дорученням голови Ради Київської міської організації ветеранів М. Є. Мартинова, заступника голови Ради Київської міської організації ветеранів Т. Д. Шевченка, голови Комітету секції літераторів-ветеранів війни і праці Ради Київської міської організації ветеранів Г. Г. Доценко та за позовом власного серця –

Леся ТУРОВСКАЯ

Фото Сергія Сарани.

На фото: автор цієї статті та Антон Підлужний зі своєю книгою «Витоки» біля редакції улюбленої газети «Київський вісник».