Партійна преса та видання

Є.Ф.Безродний, д.і.н., професор: «СТРАШНИЙ ДОКУМЕНТ» (г. "Комуніст Києва", №7 вересень 2005р.)

Так назвав професор Євген Онацький лист Володимира Винниченка «Антантівсько-українська комедія», яку він виявив на сторінках італійського комуністичного часопису «Аванті» від 23 травня 1920 року і переклав на українську мову. І лише 31 січня 1985 року він був надрукований в англійській газеті «Українська думка». Нагадаємо читачеві, що В.Винниченко - один з керівних діячів дрібнобуржуазної Центральної Ради. З часу утворення його уряду - Генерального Секретаріату - його голова... Відомо, що політика Центральної Ради, до якої він був теж причетний, була зрадою українського народу. Тому саме Винниченко став одним з організаторів повстанської Директорії, входив до її лівого крила з орієнтацією на Радянську владу і більшовиків. Після захоплення Директорією Києва, Винниченко і його прихильники не змогли утримати владу в своїх руках. На початку 1919 року Винниченко порвав з Директорією і виїхав за кордон. На початку 1920 року він у Відні створив «Закордонну групу українських комуністів», яка проводила агітаційну роботу серед українських військовополонених та інтернованих петлюрівських військ. Винниченко встановлює зв`язки з польськими, угорськими та австрійськими комуністами і навіть мріє про утворення «маленького комуністичного «Інтернаціоналу».

Цінність надрукованого в «Аванті» листа полягає в тому, що Винниченко розбиває вщент діячів Української Народної Республіки, як ворогів українського народу. Автор подає майже в повному вигляді текст листа Винниченка:

«Товаришам комуністам і соціалістам- революціонерам Західної Європи та Америки! Товариші! У різних країнах Європи та Америки перебувають тепер представники т.зв. «уряду Української Народної Республіки» (званого також просто»урядом Петлюри») в ролі послів, місій тощо. Ці представники говорять урядам там, де вони перебувають, від імені українського народу і як представники єдиного легального уряду України. У такій ролі вони вступають у переговори з урядами, партіями, приватними особами, укладають договори, перебирають зобов`язання іменем робітничих мас України.

Як колишній голова найвищої влади Української народної Директорії, вважаю своїм обовязком проголосити: 1. Форма української держави, яку ці люди претендують представляти і яка називається «Українська Народна Республіка», більше не існує. Ані метра території не належить цій формі держави. Дійсна форма теперішньої держави українських робітників і селян - це Соціалістична Республіка Рад України.

2. Ці люди, що претендують бути «урядом Української Народної Республіки», не мають на це ніякого права, і тому можуть бути визначені як узурпатори та ошуканці. Вища влада, до якої належала Директорія, був Трудовий Конгрес України. Але Директорія своєю декларацією Антанті 3 лютого 1919 року ліквідувала Трудовий Конгрес і тим самим позбавила себе єдиної легальної бази. Від лютого 1919 року Директорія Української Народної Республіки та уряд її не тільки узурпатори влади, ні перед ким не відповідальні; це- групка безвідповідальних людей, які брутальною силою перебрали на себе право розпоряджатися матеріальними та моральними засобами української держави. Поки в руках цієї групи людей знаходилися маленька частина території і маленьке військо, вони, хоч і незаконно, могли називати себе фактичним урядом цього шматка української території. Але якщо тепер цей «уряд» не має ані метра території, ані відділу вояків, якщо цей «уряд» не спирається на жодну партію, що мала б якусь вагу, якщо він складається з групи людей, розкиданих по різних країнах Європи, які називають себе «членами Директорії» або «міністрами», то він не має найменшої тіні будь-якого права називатися урядом.

3. Єдиний дійсний уряд України- це уряд робітників та селян України, який посідає 7/8 української території і який підтримує робітнича і селянська демократія України; він відповідає перед найвищим вибраним органом України - з`їздом Рад робітничих і селянських депутатів.

4.З огляду на все вище зазначене, всі договори та зобовязання, зроблені від імені т.зв. «уряду Української Народної Республіки» після лютого 1919 року, не мають жодної правової вартості, й український трудовий народ не перебирає за них жодної відповідальності.

Представники «уряду Української Народної Республіки» вже від року домагаються від уряду Антанти визнання української держави. Щоб домогтися цього визнання, вони підтримували більше року контрреволюцію імперіалізму Антанти в Східній Європі й обіцяли поборювати в майбутньому соціалістичну революцію. Ця ганебна служба досі не принесла їм бажаних наслідків. Імперіалізм зважає лише на власні інтереси і поступається тільки перед силою. Обіцянки з боку імперіалістичних урядів не мають жодної вартості, якщо контрагент не досить сильний, щоб примусити дотримувати обіцянки та визнання. Досвід, який мала Україна з потугами Антанти, служить очевидним доказом вищезгаданого 4 січня 1918, коли я, як голова уряду Української Народної Республіки, прийняв офіційних представників Франції та Англії п.п.Табуї та Багге, які в офіційній декларації проголосили, від імені своїх урядів, визнання України. Але як тільки інтерес, який викликав визнання України, як незалежної держави, з боку Франції та Англії зник, сил уряду, з яким вони контактували більше не існувало, зникло й визнання України незалежною державою. Всі ноти, всі акти та декларації Франції й Англії стали безвартісними шматками паперу.

Українські робітничі маси не потребують праці цих людей, ніким не уповноважених і ні перед ким не відповідальних. Вони доб`ються визнання прав держави робітників і селян України своєю власною силою, хоче чи не хоче того світовий імперіалізм.

Крім того, представники «уряду Української Народної Республіки» виставляють себе перед громадською думкою Європи й Америки, як оборонці пригніченої української нації. Під проводом визволення української нації ці люди намагаються знищити радянський режим на Україні, задушити за допомогою антантівського імперіалізму соціалістичну революцію і знову передати владу буржуазній демократії. Це - свідомий злочин супроти української нації й велика помилка. Бо найкращою й найповнішою гарантією визволення й можливості спільного розвитку пригнічених націй, а зокрема, націй типу України, є саме світова соціалістична революція з її знищенням капіталістичного ладу, як головної причини всякого гноблення, а тому числі і гноблення національного. Лише світова соціалістична революція і знищення імперіалізму, лише федерація соціалістичних республік світу зможуть забезпечити всім гнобленим народам їх вільний та нічим не обмежений розвиток. Кожен, хто належить до гнобленої нації, хто б він не був, коли він справді щиро хоче визволення своєї нації як такої, повинен стати активним й послідовним визнавцем світового комуністичного режиму.

Нарешті,представники «уряду Української Народної Республіки» проголошують себе ворогами соціалістичної революції, радянського режиму, диктатури пролетаріату і комунізму, видають себе за оборонців демократії, демократичних свободи і вільного виявлення волі народу. Я був з самого початку української революції й відродження Української держави на чолі всіх трьох демократичних і навіть «соціалістичних» урядів України. На підставі мого особистого досвіду можу категорично твердити, що цієї т.зв. «демократії» ніколи не було ні під яким з цих урядів. В оточенні капіталістичного вона служить лише підпертям і захистом для капіталізму. Не існує ніякої свободи для тих класів, що не представлені через свої партії в уряді. Вони не мають жодної можливості виявити справжню волю. Так званий демократичний режим, будучи класовою владою, є тільки режимом капіталістичного класу. І тому кожний соціаліст, коли він входить у т.зв. «демократичний»уряд в коаліцію з буржуазними партіями, незважаючи на свою найвищу волю - залишатися демократом і соціалістом, мусить стати слугою буржуазії й ворога робітничого класу. Навіть т.зв. «соціалістичні» уряди (які, наприклад, існували на Україні й існують тепер у деяких країнах Європи), якщо не ставлять собі єдину ціль, поборювати безнастанно, рішуче і невблаганно капіталістичний режим, якщо не ставлять перед собою як головне завдання знищити всю бюрократичну машину буржуазної держави і підмінювати остаточно підмурки капіталістичної держави, а говорять,натомність, про повільну розбудову шляхом реформ, компромісів і погоджень з буржуазією, - навіть вони, як я це знаю з досвіду з тих соціалістичних урядів, в яких я брав участь, неминуче і фатально приводять такою тактикою до опортунізму, до здачі всіх позицій, справді соціалістичних, до більших чи менших поступок буржуазії, до фактичного підпертя капіталістичного режиму.

З того виходить, як неминучий наслідок такої тактики, боротьба проти робітничого класу з боку тих класів чи навіть тих партій, що їх ті «соціалісти» мали б представляти в уряді. Тому свою поставу вони виправдовують «загальними інтересами нації» або високим «патріотично- демократичними» мотивами. Але це або самообдурювання, або просто брехня:насправді ж завжди добровільно чи недобровільно - оборона підмуровок капіталізму. Наслідком цієї «соціалістичної» політики є ферментація загального гніву робітничих мас, які зрештою, у відповідні моменти повстають і проганяють від влади тих соціалістів, як це і сталося з «демократичним» й «соціалістичним» урядом Української Народної Республіки.

Для кожного справжнього й послідовного соціаліста існує тільки одна демократія - трудова демократія; тільки один уряд - уряд робітників і селян; тільки одна (переходова) форма влади - радянська; тільки один шлях, що веде до цієї влади - диктатура пролетаріату. Тільки такий соціаліст і його партія можуть називатися справді соціалістичними, беручи участь в уряді. І тільки з об`єднаними силами цих соціалістів - і таке об`єднання вже довершене в III Інтернаціоналі- може бути переможною силою світового капіталізму, це головна перешкода можливої демократії.

Отже, ані з погляду правового, ані з точки погляду фактичної, аналіз погляду інтересів робітничих мас ці люди, що називають себе «урядом Української Народної Республіки», не мають ніякого права називатися представниками українського народу і діяти його іменем. Уряди держав, що на їх території ці люди перебувають, знають це дуже добре, але «демократичні» і навіть «соціалістичні» уряди Європи та Америки не вимагають від цих людей ні правових, ні фактичних доказів їх права бути «представниками». Вони вбачають у них оборонців буржуазного режиму, вірних слуг контрреволюції, яких, як висловився один буржуазний міністр, можна використати в боротьбі проти «більшовизму».

З огляду на все вищесказане, звертаючись від імені й за дорученням закордонної групи Української Комуністичної партії і як її член до партійних товаришів в Європі й Америці з палким закликом - паралізувати всіма засобами шкідливу як для соціального, так і національного визволення українського трудового народу діяльність вищезгаданих осіб, що називають себе міністрами, послами, членами Директорії й агентами уряду Української Народної Республіки....

З комуністичним привітом, В.Винниченко, екс- президент кабінету міністрів перших двох урядів Української Народної Республіки. Перший голова Директорії Української Народної Республіки, член Закордонної групи Української Комуністичної партії»

Надрукований лист В.Винниченка за кордоном був сприйнятий як наклеп на Українську Народну Республіку. А мюнхенська газета «Шлях перемоги» назвала Винниченка зрадником.

На наш погляд, лист Винниченка свідчить, що автор в цілому правильно трактує причини поразки Центральної Ради і Директорії і схвально ставиться до діяльності більшовиків.

Гадаємо, що «страшний документ» Винниченка відкриє очі нинішнім українським «демократам» і соціалістам, які дуже захоплюються історією УНР.

Є.Ф.Безродний, д.і.н., професор.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані