Актуальне в пресі

К.С.Самойлик: ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ (г.“Освіта України” №17-18 від 6 березня 2007 року.)

Інтерв’ю Голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Самойлик Катерини Семенівни газетам “Голос України”, “Освіта України”, “Рабочая газета” та журналу “Професійно-технічна освіта”

Чи охоче сьогоднішня молодь здобуває професію робітника, чи задовольняє промисловість кваліфікація кадрів, де влаштовуються молоді спеціалісти, чи справляється з підготовкою професійно-технічна освіта? З такими питаннями кореспендент газети “Освіта України” Марія Корюненко звернулася до Голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Катерині Самойлик

Катерино Семенівно! Комітет Верховної Ради України, який Ви очолюєте, займається багатьма складовими науки і освіти. Але сьогодні ми хотіли б поговорити з Вами про підготовку кваліфікованих робітників. Наскільки, на Ваш погляд, важливою є професійно-технічна освіта в умовах становлення ринкової економіки в нашій державі?

Професійно-технічна освіта щільно інтегрована в економіку. З усіх освітянських ланок вона найбільше пов’язана з матеріальним виробництвом і випускники професійно-технічних навчальних закладів одразу беруть участь у виробничих відносинах. Зрозуміло, чим більше висококваліфікованих, якісно підготовлених робітників в країні, тим швидше розвивається її економіка.

На жаль, не всі це розуміють. Професійно-технічну освіту в Україні продовжують розглядати лише як проблему освітньої галузі. А її, на наш погляд, потрібно розглядати як один з головних чинників, що забезпечують відродження економіки та національну безпеку держави.

На сьогодні, за даними Мінпраці, середній вік працюючих в сфері матеріального виробництва дорівнює 55 рокам. До того ж частка робітників високої кваліфікації серед них дуже мала – до 10%, тоді як у США-43%, ФРН – 56%. При цьому робітники в Україні проходять перепідготовку чи підвищення кваліфікації в середньому 1 раз на 13-15 років, в розвинутих країнах – 1 раз на 3-5 років. Звідси низька якість продукції, неконкурентоздатність на світовому ринку.

Сучасна економіка, яку ще називають “економікою знань”, висуває високі вимоги до рівня кваліфікації і компетентності кожного працівника. Світова практика, як відзначає в своїх дослідженнях доктор економічних наук, професор Віра Куценко, свідчить про те, що найбільш стійкою є економіка тих країн, де спостерігається невпинне збільшення кількості високоосвічених і висококваліфікованих робітників. Тому не дивним є те, що у країнах з соціально-орієнтованою економікою постійно подовжується тривалість навчання дорослого населення. Скажімо, за останню чверть століття в Італії вона зросла з 5,5 до 13,5 років; в Японії – з 9,2 до 16,1; у Франції – з 9,8 до 17,2. Можна стверджувати про те, що формування економіки, яка базується на знаннях, потребує випереджувального розвитку освіти, зокрема професійно-технічної.

Економіка України в останні 3-4 роки дедалі більше потребує робочої сили, яка здатна швидко адаптуватись до змін на ринку праці та вимог роботодавців. Такі кадри передусім мають готуватися в системі професійно-технічної освіти.

Чи готова система професійно-технічної освіти України гідно відповісти на сучасні виклики? Що взагалі являє собою сьогодні профтехосвіта?

Професійно-технічна освіта України ще залишається потужною системою, хоча за останні 15 років відбулося скорочення мережі майже на 300 державних навчальних закладів ПТО. Суттєво за цей час скоротився і контингент учнів: з 647 тисяч у 1992 році до 450 тисяч у 2006 році. На сьогодні функціонує 930 професійно-технічних навчальних закладів, які підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Серед них 170 вищих професійних училищ, 24 центри професійно-технічної освіти, 497 професійних ліцеїв та 239 професійно-технічних училищ. Крім того працюють понад 1500 навчальних закладів першого атестаційного рівня недержавної форми власності.

В Україні запроваджена триступенева професійна освіта. Кожний ступінь навчання визначається теоретичною та практичною завершеністю і супроводжується присвоєнням випускникам ПТНЗ відповідної кваліфікації. До того ж, профтехосвіта в нашій державі не є тупиковою. Випускники навчальних закладів системи ПТО мають можливість як працювати за обраною професією, так і продовжити навчання у вищих навчальних закладах.

Наскільки влаштовує роботодавців рівень підготовки робітників в професійно-технічних навчальних закладах? Як працевлаштовуються молоді робітники? Чи є збалансованим в Україні ринок праці з пропозицією освітніх послуг навчальними закладами?

Дослідження сучасних науковців свідчать про те, що двоє із трьох роботодавців вважають рівень підготовки кваліфікованих робітників у державних професійно-технічних навчальних закладах низьким і таким, що не відповідає потребам виробництва. Їх не задовольняє не лише якість підготовки, а також і рівень кваліфікації. Приміром, підприємства машинобудування потребують робітників з професій металообробки 5-го – 6-го розрядів, а не 3-го, як це у масовому порядку робиться у професійно-технічних училищах. Забезпечити такий рівень підготовки можуть лише вищі професійні училища та центри професійно-технічної освіти. Логічним здається і надалі розвивати ці типи навчальних закладів.

Крім того, роботодавці нарікають на те, що профтехосвіта здійснює підготовку кадрів без врахування вимог ринку праці. Переважна більшість учнів ПТНЗ опановують професії сфери послуг, тоді як збільшилась потреба у виробничих професіях, зокрема токаря, фрезерувальника, слюсаря-інструментальника, ливарника тощо. Це свідчить про відсутність механізму взаємодії між ринком освітніх послуг та ринком праці. Але звинувачувати в усьому лише профтехосвіту, як це намагаються робити роботодавці, було б некоректним.

Справа в тому, що згідно з чинним законодавством державне замовлення на підготовку робітничих кадрів формується Міністерством економіки України разом з Міністерством праці та соціальної політики України і Міністерством освіти і науки України, іншими державними замовниками виходячи з реальних потреб держави у робітниках певних професій з урахуванням регіональних ринків праці. Але механізму, який би регулював відносини між соціальними партнерами, в нашій державі немає. Чи може Мінекономіки зараз визначити, скільки кваліфікованих робітників, за якими професіями і яким рівнем кваліфікації потрібно на найближчий рік, не кажучи вже про віддалену перспективу, та ще й по регіонах держави? Мабуть, що запитання залишиться без відповіді. Бо в Україні до цього часу не розроблено науково обґрунтованого прогнозу розвитку ринку праці з урахуванням тенденцій розвитку економіки. Звідси перекоси у формуванні трудових ресурсів держави, їх професійній підготовці. За даними Державної служби зайнятості у професійно-технічних навчальних закладах зараз готують у 3,5 рази менше кадрів з розрахунку на 10 тисяч населення, ніж у вищих навчальних закладах, тоді як ринок праці на 80 відсотків зацікавлений в робітничих професіях і менш ніж на 20 відсотків – у фахівцях з дипломами ВНЗ І-ІІ та ІІІ-ІУ рівнів акредитації. При цьому слід відзначити як позитивний фактор, що у 2006 році працевлаштування за професією випускників навчальних закладів профтехосвіти в середньому по Україні склало 85 відсотків. Це досить високий показник.

А чи мають право підприємства самостійно здійснювати підготовку робітничих кадрів? І чи повинні замовники кадрів сплачувати за їх підготовку у державних навчальних закладах?

Щодо права підприємств та організацій самостійно здійснювати підготовку робітничих кадрів, то законодавство передбачає таку можливість. Для цього потрібно в установленому порядку пройти процедуру ліцензування. І багато підприємств успішно цим займаються, створюючи гідну конкуренцію державним закладам профтехосвіти.

Стосовно другої частини запитання можна сказати наступне. В Україні немає закону чи іншого нормативного акту, які б регулювали питання розрахунків підприємств з навчальними закладами за підготовку робітничих кадрів. Між тим, відомо, що кожний товар має свою вартість, у тому числі і такий, як кваліфіковані кадри, що підготовлені за державні кошти. З цього випливає і висновок: в ринкових умовах за все треба платити. Але для цього потрібні чіткі правила гри, які мають базуватись на взаємному інтересі та відповідальності.

Спроба розв’язати означену проблему вже робилась. Проте в основу її вирішення були покладені адміністративні принципи, що не дало і не дає сьогодні очікуваних результатів.

Зокрема, стаття 29 Закону України ”Про професійно-технічну освіту” зобов’язує підприємства, установи, організації незалежно від форм власності надавати учням, слухачам професійно-технічних навчальних закладів оплачувані робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання чи виробничої практики. Більше того, замовники підготовки кваліфікованих робітників зобов’язані відповідно до укладених угод перераховувати кошти на зміцнення навчально-виробничої бази, безоплатно передавати для навчальних цілей професійно-технічним навчальним закладам приміщення, споруди, обладнання, техніку, інструменти, матеріали, енергоносії, науково-технічну інформацію, нові технології виробництва тощо.

За цими ж принципами був створений і затверджений постановою Кабінету Міністрів України Порядок надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики.

При цьому для роботодавців не передбачалось жодних гарантій стосовно кількості і якості підготовки робітничих кадрів за їх замовленням, а також ефективного використання вкладених ними фінансових і матеріальних ресурсів. В результаті замість очікуваних інвестицій у багатьох випадах отримали додаткову напругу у взаємовідносинах між потенційними соціальними партнерами. Саме тому роботодавці, центральні органи виконавчої влади, які опікуються питаннями економіки, не поспішають включатися у вирішення проблем профтехосвіти. Про таке у народі кажуть: не так сталося, як бажалося.

Потрібно терміново розробляти та впроваджувати правові та економічні механізми стимулювання роботодавців і інвесторів до участі у розвитку закладів профтехосвіти та відновленні трудових ресурсів держави. Перші кроки у цьому напрямку на законодавчому рівні були зроблені у 2004 році, коли Верховна Рада України прийняла ряд законів, які спрямовані на те, щоб зацікавити виробничників займатися профтехосвітою. Це Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (у сфері вищої освіти)”, котрим визначено, що кошти, які спрямовуються підприємством на підготовку кадрів та створення необхідної навчально-матеріальної бази, включаються до валових витрат підприємства, а також Закон України “Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю”. На жаль, дія останнього призупинена Законом України “Про державний бюджет України на 2007 рік”. Саме тому надзвичайно актуальною на сьогоднішній день представляється підготовка такого законопроекту, який би не фрагментарно, а системно, з урахуванням реалій ринкової економіки врегульовував взаємовідносини підприємств з навчальними закладами.

Можливостей стати кваліфікованим робітником достатньо. Чому ж випускники шкіл не демонструють, м’яко кажучи, особливого бажання оволодіти робітничою професією?

Відповідь на це запитання слід шукати в іншій площині. Справа не в тому, що випускники шкіл, як ви кажете, “не демонструють” особливого бажання навчатись у професійно-технічних навчальних закладах. До речі, у 2006 році на перший курс за державним замовленням до навчальних закладів профтехосвіти в Україні прийнято понад 200 тисяч випускників шкіл. Змінились часи. Змінилась психологія молодої людини. Її не влаштовує абстрактна освіта, що не прив’язана до ринку праці і здатна задовольнити потреби особистості лише у освіті як такій, але при цьому не може забезпечити фінансового достатку людини. У більшості своїй молодь сьогодні намагається обрати те, що дасть їй гарантоване робоче місце, гарні умови праці і високу заробітну плату. У випускників шкіл і, значною мірою, їхніх батьків, немає бажання пов’язувати майбутнє не стільки з навчальним закладом, скільки саме з виробництвом, яке не може задовольнити їх запити. Статистичні дані Державної служби зайнятості свідчать про те, що безробіття в Україні становить близько 7 відсотків. При цьому в країні налічується понад 2 мільйони вакансій, з яких майже 59 відсотків – це професії їз заробітною платою до 500 гривень, і лише 5 відсотків – із заробітною платою понад 1000 гривень. На таку зарплату хіба можна прожити? І тут ми знову змушені говорити про економічні категорії, а не освітні. Не може економіка країни успішно розвиватись, якщо її конкурентоспроможність базується на дешевих товарах, у тому числі на дешевій робочий силі. І в цьому плані я погоджуюсь з думкою заступника директора з наукової роботи Інституту демографії і соціальних досліджень Національної академії наук України Елли Лібанової, яка наголошує на необхідності переходу в Україні до моделі конкурентоспроможності, що базується на високоякісних товарах. Це змусить роботодавців впроваджувати новітні виробничі технології, високоякісні матеріали, вкладати кошти в професійний розвиток персоналу і достойно оплачувати його працю. При такому підході, запевняю вас, молодь буде більш активно йти у виробничу сферу, опановувати робітничі професії і працювати в різних секторах економіки України, а не шукати кращої долі за кордоном.

Для успішного розвитку будь-якої справи важливо своєчасно визначити “вузькі місця”. Які проблеми, на Ваш погляд, заважають профтехосвіті рухатись вперед?

До того, що вже було сказано, можна додати ще декілька факторів, які стримують, а в багатьох випадках і унеможливлюють розвиток професійно-технічної освіти в Україні.

Перше. Модернізація системи ПТО неможлива без сучасної матеріально-технічної бази, яка значною мірою забезпечує якість підготовки кваліфікованих робітників. Сьогодні ж доводиться констатувати, що навчальна база у переважній більшості ПТНЗ перебуває в украй незадовільному стані. В останні 15 років майже не здійснювався, крім комп’ютеризації, процес відтворення основних фондів. Припинилось будівництво об’єктів профтехосвіти. Обладнання та навчальна техніка на 80 відсотків морально і фізично застаріли, або взагалі вийшли з ладу. Очікувати, що цю проблему загальнодержавного значення навчальні заклади вирішать власними силами, - це свідоме доведення професійно-технічної освіти до повного колапсу. Вважаю, що одним з першочергових завдань Уряду має стати глибоке вивчення реального стану справ та обговорення на засіданні Кабінету Міністрів України проблем профтехосвіти з виходом на затвердження цільової комплексної Державної програми розвитку професійно-технічної освіти України хоча б на найближчі 5 років з визначенням джерел і обсягів фінансування як з державного, так і з місцевих бюджетів всіх рівнів, залученням фінансових та матеріальних ресурсів замовників робітничих кадрів.

Друге. Терміново потребують законодавчого врегулювання питання налагодження взаємовідносин між закладами профтехосвіти і органами виконавчої влади на місцях, розробки чіткого механізму багатоканального та різнорівневого фінансування професійно-технічних навчальних закладів, створення нової методики розрахунків вартості підготовки кваліфікованих робітників з урахуванням складності, наукоємності та матеріалоємності професій. На сьогодні обласні державні адміністрації, посилаючись на те, що ПТНЗ перебувають у підпорядкуванні центральних органів влади, продовжують дотримуватись політики спостерігання за такою важливою ланкою як профтехосвіта, хоча мають бути найбільш зацікавленою стороною, оскільки йдеться власне про розвиток їх конкретних регіонів. Перш за все це стосується модернізації матеріально-технічної бази та забезпечення життєдіяльності ПТНЗ. Зараз, навіть при тому, що чинне законодавство дозволяє спрямовувати на потреби професійно-технічних навчальних закладів кошти з бюджетів різних рівнів, органи місцевої влади у більшості своїй цього не роблять, чекаючи мізерних видатків з держбюджету.

Третє. Неможливо досягти якісної підготовки робітничих кадрів без оновлення змісту професійно-технічної освіти. Цей напрямок має стати пріоритетним в діяльності Міністерства освіти і науки України та створеного ним рік тому Інституту інноваційних технологій і змісту освіти.

Без сумніву, позитивним є той факт, що співробітники інституту з перших днів його існування спрямували зусилля на науково-методичний супровід, організацію розробки, апробації і впровадження Державних стандартів професійно-технічної освіти з конкретних професій. Радує, що зараз на різних стадіях роботи опрацьовуються вже 213 стандартів, з яких 65 у 2006 році затверджені колегією Міносвіти. На жаль, затверджені стандарти до цього часу не надруковані внаслідок відсутності фінансування. Не фінансується також і робота творчих груп з числа практичних працівників профтехосвіти, які займаються їх розробкою та апробацією, що суттєво знижує мотивацію фахівців та негативно позначається на якості роботи.

Доречним при цьому буде нагадати державним посадовцям фінансово-економічного блоку Уряду висновок міжнародних експертів на ІІ Міжнародному конгресі ЮНЕСКО по технічній і професійній освіті: "Якщо держава втратить провідні позиції у визначенні політики, координації, фінансуванні й розробці стандартів, то створення і подальше функціонування системи технічної і професійної освіти протягом усього життя залишиться недосяжною метою”.

Оновлення змісту професійної освіти потребує відповідного оновлення дидактичного забезпечення. Це питання також залишається проблемним. Протягом останніх 10 років взагалі не видавалась науково-методична література для ПТНЗ. Не відповідають потребам темпи і обсяги видання навчальної літератури. Приміром, у 2004 році видано лише 14 найменувань підручників для навчальних закладів ПТО, у 2005 і 2006 роках – по 19 найменувань. З 239 професій за останні 10 років взагалі не було видано жодного підручника. Якщо у професійно-технічних навчальних закладах України здійснюється підготовка робітників з 500 професій, то можна зробити висновок про те, що для оновлення підручників з усіх професії знадобиться щонайменше 25 років. Це при тому, що на сьогодні загальна забезпеченість навчальних закладів профтехосвіти підручниками із загальнотехнічних і спеціальних дисциплін складає близько 70 відсотків. А з ряду професій машинобудування, металообробки, приладобудування, видобувної промисловості, транспорту і зв’язку вона не перевищує 30 відсотків.

Серед чинників, які негативно впливають на стан забезпечення учнів професійно-технічних навчальних закладів сучасною навчальною літературою, основним залишається залишкове фінансування. У 2006 році загальні бюджетні витрати на видання підручників і посібників для навчальних закладів всієї системи освіти склали близько 119 млн. грн., з яких на видання підручників для ПТНЗ спрямовано всього 3.836 тис. грн., тобто, лише 3,2 відсотки від загальної суми. На жаль, така тенденція зберігається і у 2007 році: із 120 млн. грн. для профтехосвіти планується виділити 3,4 млн. грн. (2,8 %).

Про випереджувальну професійно-технічну освіту при таких тенденціях не може бути і мови. І не лише з огляду на брак фінансування. Ні науковці, ні управлінці досі не визначились, якою має бути профтехосвіта в Україні через 10-15-20 років. Не розроблена методологія прогнозування розвитку ПТО. Відсутні концептуальні засади розбудови нової економіки професійно-технічної освіти. Немає наукового обґрунтування інтегрування профтехосвіти в європейський освітній простір в рамках Копенгагенського процесу. Ці і багато інших питань ми адресуємо сьогодні Інституту професійно-технічної освіти Академії педагогічних наук України та сподіваємось, що період його становлення скоро успішно завершиться і з’являться перші вагомі результати.

Чи можете Ви більш детально зупинитись на проблемах професійно-технічних навчальних закладів сільськогосподарського профілю?

Крім загальних проблем, які характерні для всіх навчальних закладів профтехосвіти, сільськогосподарські ПТНЗ мають ще свої специфічні складнощі. До речи, в Україні функціонує 265 таких начальних закладів, які мають до того ж ще 60 тисяч гектарів орної землі та близько 10 тисяч одиниць сільськогосподарської техніки. Все це величезне господарство утримується у більшості своїй неймовірними зусиллями педагогічних колективів і керівників професійних ліцеїв і училищ. Бо з державного бюджету кошти на нову техніку, ремонт тієї, що є, запчастини, паливно-мастильні матеріали, насіння, добрива, гербіциди тощо в останні 15 років майже не виділялись. До того ж ПТНЗ перебувають в нерівних умовах з сільськогосподарськими підприємствами в частині отримання кредитів і різних дотацій.

Комітет з питань науки і освіти, враховуючи реальну ситуацію, вніс на розгляд Верховної Ради України законопроект, яким передбачається більш чітке врегулювання питань щодо звільнення навчальних закладів від оподаткування виробництва (вирощування), переробки, збуту сільськогосподарської і тваринницької продукції, виконання робіт та надання платних послуг. Крім того, законопроект містить положення стосовно впровадження механізму кредитування ПТНЗ для придбання обладнання, устаткування, транспортних засобів та іншої техніки вітчизняного виробництва з частковим відшкодуванням державою їх вартості, відновлення пільги з оподаткування навчального транспорту. Нещодавно ми також внесли Уряду пропозиції стосовно включення до відповідної постанови Кабінету Міністрів України навчальних господарств професійно-технічних навчальних закладів сільськогосподарського профілю, як таких, що мають право на дотацію при вирощуванні продукції рослинництва.

Насамкінець. Що б Ви, Катерино Семенівно, хотіли побажати профтехосвітянам і тим, від кого залежить вирішення багатьох їх проблем?

Слід відверто сказати про те, що не так просто в нашому суспільстві вирішуються сьогодні навіть самі прості питання. Не завжди підтримуються як владними структурами, так і політичними силами, здавалося б, очевидні речі. Але не слід приховувати і те, що значна частка працівників закладів профтехосвіти також не усвідомила потреби у якісних змінах ПТО і своєї відповідальності за їх здійснення.

Хотілось би всім побажати мудрості, витримки і скорішого поєднання зусиль у розбудові нової профтехосвіти, в становленні стабільної, конкурентоздатної, соціально-орієнтованої економіки в державі, у наближенні дня, коли кожна людина може сказати: “Я гордий і щасливий, що живу в Україні”.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані