|
|
Публіцистика
|
Анатолій ШИШ: АНАТОМІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Чимало керівників держави, нардепів, політичних діячів, провладних вчених, ігноруючи класовий підхід при визначенні понять "націоналізм", "фашизм", тлумачать їх як кому заманеться. Так, високопосадовці справедливий народний протест проти режиму Кучми назвали фашизмом. Сенсаційно тлумачить поняття "фашизм" Дмитро Шуркало в газеті "Зеркало недели" (1999, 13.03, № 10). В статті "Фашизм: ідеологія чи стиль?" він зазначає: "Фашизм - це перш за все стиль, а не ідеологія, фашизм - це культ, традиція, спроба повернутись до загублених цінностей. Фашизм - це відновлений ідеал добровільного рицарства".
Екс-президент Л. Кучма заявляв у Львові, що він націоналіст, якщо націоналізм означає "відродження української державності". На думку екс-спікера І. Плюща, яку він озвучив по національному радіо 19 червня 2001 р., "націоналізм - позитивне явище. Спочатку треба виховати націоналіста, а потім робити з нього інтернаціоналіста". Вчені-кон'юнктурщики ототожнюють націоналізм з патріотизмом.
Якщо І. Плющ вважає, що націоналізм може бути ідеологічною основою інтернаціоналізму, то відомий пропагандист "гуманістичного націоналізму" професор Львівського національного університету ім. І. Франка Василь Лізанчук твердить: "Високий дух націоналізму випливає із справжнього патріотизму, щирий патріотизм живиться гуманістичним націоналізмом" ("Літературна Україна", 24 серпня 2006 р.).
Ось таке безглузде, політично неграмотне розмаїття дефініцій, коли світу загрожує небезпека нового фашизму. У Берліні на засіданні Європейського Форуму Миру була одноголосно прийнята резолюція "Новий фашизм (неофашизм) - смертельна небезпека для сучасної цивілізації людства". У резолюції наголошено, що людство зіткнулося з реальним відродженням фашизму з центром у США, котрі прагнуть до безроздільного світового панування ("Комуніст", 16 серпня 2006 р.).
Відродження неофашизму в Україні почалося з перших днів її незалежності. "Добравшись до влади, - підкреслено в Маніфесті Антифашистського Форуму України, - націоналістичні прибічники олігархічного капіталу захопили контроль над внутрішньою та зовнішньою політикою держави. Неофашизм в Україні став реальністю. Переорієнтація політики сучасної України під мірки неофашизму набирає все більш відчутного характеру" ("Комуніст України", № 1, 2006 р., с. 5).
Підтвердженням цього висновку є привітання президента В. Ющенка XVII Великому Збору ОУН (мельниківців). Глава держави не тільки не засуджує прагнення націоналістів сіяти ворожнечу до Російської Федерації, а навпаки, відкриває широко двері для антипатріотичної діяльності націоналістів, заявивши, що в Україні "настає ера українських націоналістів" ("Комуніст", 6 вересня 2006 р.).
Звичайний фашизм, або націоналісти про націоналізм
Фашизм - жорстока, відкрита терористична диктатура шовіністичної імперіалістичної буржуазії. Фашизм пропагує псевдонаукову, людиноненависницьку, расистську теорію про зверхність "вищих рас" над "нижчими расами і народами". Фашизм - це агресія, війна, насилля для встановлення "нового порядку". Фашизм - це антипод патріотизму, демократії, загальнолюдських цінностей, моралі. Перш ніж показати український націоналізм в розрізі, підкреслимо, які його теоретичні постулати співпадають з фашистською ідеологією, наведемо загальні визначення понять "націоналізм" і "фашизм" самими "вождями" українського націоналізму. (Йдеться про Д. Донцова, С. Бандеру, Я. Стецько, С. Ленкавського, . Шептицького, Я. Оршана.) Наш найновіший націоналізм, наголошував один з його речників А. Андрієвський, не є наслідком зусиль українського розуму, а швидше це модне захоплення європейськими зразками, а саме - італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. Грунт для такого захоплення підготував Донцов ("Нація в поході", 1939 р., № 8, с. 4). В статті "Чи ми фашисти?" Дмитро Донцов писав: "Політичний і морально-психологічний дух, яким дихають українські націоналісти, безперечно є фашизмом" ("Вісник", 1935, кн. 4, с. 915).
С. Бандера: "Цінові націоналістичні рухи носять різну назву в різних краях: в Італії - фашизм, в Німеччині - гітлеризм, у нас - український націоналізм" ("Ідея і Чин. Вишкіл українського націоналіста", 1940 р.). За словами С. Ленкавського, для нас "цікаві і варті уваги сукини сини - категорія людей, здатна на все ... ми таки фашисти" ("Студія", № 1, 1948 р.).
Про абсолютну тотожність націоналізму та фашизму підтверджує газета "Наш клич": "Під ім'ям українського націоналізму ми привикли розуміти певну суть - це суспільно-політичний рух, який існує сьогодні у всьому світі. В одній країні він проявляється як фашизм, в іншій як гітлеризм, а в нас - просто націоналізм" ("Наш клич", 1933, 9 липня).
Ставлячи крапку над "і", один з керівників ОУН Я. Оршан в книжці "Доба націоналізму" стверджує: "Український націоналізм оперує терміном "націоналізм" в тому розумінні, як націоналізм німецький та італійський термінами націонал-соціалізм та фашизм. Націоналізми: фашизм, націонал-соціалізм, український націоналізм - це різні національні вияви одного духу" ("Доба націоналізму", Париж, 1938, с. 28-29). "Наше завдання, - заявляв один з активістів ОУН Є. Онацький, - поширення фашистської ідеології". Зумисне наведені цитати націоналістів для того, щоб уникнути будь-якої упередженості, а також розвіяти скептицизм тих, хто сумнівається в реальності цих дефініцій.
Націоналізм, фашизм і національна ідея
Усвідомлюючи глибоку відразу українського народу до антигуманного націоналізму, сучасні керівники ОУН на Великому Зборі ОУН, що відбувся в 2000 році, проголосили націоналістичний світогляд таким, "що є наскрізь етичний, високоморальний, який відповідає на найважливіші питання існування світу, нації, людини і суспільства" ("Визвольний шлях", січень 2001 р., с. 8). Зміст цієї ідеології, підкреслює "Визвольний шлях", викладений в працях М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, П. Полтави (П. Федун), С. Бандери, Я. Стецько, С. Ленкавського, Я. Оршана, Є. Онацького та інших.
Отже, Д. Донцов і Ко, за логікою націоналістів, створили "наскрізь етичну, високоморальну" фашистську ідеологію. Тлумачення і пропаганду цієї ідеології знаходимо на шпальтах численної західноукраїнської праворадикальної преси в перші роки незалежної України. Відверта провокаційна агресивна пропаганда сучасних неофашистів викликала занепокоєння навіть серед лідерів бандерівської ОУН за кордоном М. Лебедя, Д. Ребета та інших тим, що подібна відвертість (йдеться, зокрема, про "українську імперію", "завоювання світу") націоналістичної преси заважає Україні посісти належне місце в числі цивілізованих країн світу ("Прикарпатська правда", 11 квітня 2002 р.).
Щоб надати привабливості націоналістичній ідеології, сучасні її речники взяли на ідеологічне озброєння "трансформовану національну ідею". В 1999 році вперше часопис "Напрям" (№ 5, с. 28) вказав на необхідність "трансформування національної ідеї". Суть цієї трансформації спрямована на заміну непопулярного слова "націоналізм" на більш сприйнятливе поняття - "національна ідея". Передусім зауважимо, про яку національну ідею може бути мова, коли в пролетаря і буржуа немає єдиної держави. В Україні практично закінчився процес реставрації капіталізму в його найбільш огидній формі.
Який же зміст вкладають адепти націоналізму в поняття "національна ідея"? Відповідь на питання дає дискусія, що відбулася у лютому 2002 року за "круглим столом" на тему: "Український націоналізм вчора, сьогодні, завтра", організований центром українознавства Київського національного університету імені Т. Шевченка. Характерно, що обговорювалась не "національна ідея вчора, сьогодні, завтра", а якраз націоналізм.
М. Плав'юк, голова проводу ОУН, прозоро натякнув, що "у XXI сторіччі питання націоналізму будуть дещо іншими...". С. Жижко (КУН) підкреслив: "Націоналізм закликаний відроджувати і розвивати націю. Для цього потрібна цілісна державна концепція, побудована на національній ідеї". Голова сучасного проводу ОУН А. Гайдамаха в статті "Не ремствувати на пітьму" ("Дзеркало тижня", № 7, 23.03.2002 р.) стверджує: "Для нас ясний і зрозумілий понятійний ряд: національна ідея - націоналізм (як ідеологія і рух) - національна держава". А ось красномовне свідчення рухівця Г. Удовенка, який кілька років тому при отриманні грошової премії (100 тисяч гривень) в номінації "Людина року" заявив, що в Україні нема буржуазії, а є роботодавці, що забезпечують робочі місця. Стурбований несприйняттям народом ідеології і політики націоналізму, Г. Удовенко без всяких філософських реверансів прямо заявив: "Державною ідеологією у нас повинна стати українська національна ідея. Нехай це не буде називатись націоналізмом - ми зобов'язані враховувати менталітет, він міняється. Але дуже повільно".
Отже, автори цих дефініцій ніякої різниці між поняттями "національна ідея" і "націоналізм" не вбачають. Ясно, що під ширмою "національної ідеї" українські неофашисти прагнуть нав'язати націоналізм як державну ідеологію.
Націоналізм і расизм
Які характерні прикмети націоналістичного світогляду? Навіть буржуазні філософи вказують на такі притаманні націоналістичній ідеології риси: расизм, агресивність, шовінізм, антипатріотизм. Так, американський професор Б. Шейфер зазначає: "Доктрина стверджує, що дана нація є або повинна бути панівною... серед інших націй, і повинна вчиняти з цією метою агресивні дії". "Підставою деякої популярності, - писав російський філософ В. Соловйов, - якою ще користується націоналізм, є помилкове його сплутування з патріотизмом".
Рельєфно виражений расизм є невід'ємною складовою українського націоналізму. Для його обґрунтування використовуються фальсифіковані погляди різних галузей науки: природознавства (біологія, антропологія), гуманітарних (філософія, історія, психологія). В. Целевич в книжці "Народ, нація, держава" писав: "Українці щодо будови тіла є одною з найгарніших пород людей в Європі" (Львів, 1934, с. 20). Продовження цієї антинаукової версії читаємо у "Великій історії від найдавніших часів до 1923 року" (Львів, 1935, с. 12): "Ніщо так красномовно не свідчить про відмінність українців від росіян і білорусів - з одного боку, і поляків - з другого боку, як їх расові ознаки".
В зв'язку з цим прихильники расизму просторікували про розумову і моральну перевагу українців, проживаючих на Далекому Сході і в інших районах, над місцевим населенням. "Літературна Україна" не шкодує газетної площі для затятих русофобів. Якийсь полковник у відставці без всякого наукового аналізу втокмачує: ні антропологічної, ні лінгвістичної, ні історичної, ні культурологічної, ніякої спорідненості між українським і московсько-суздальським народом нема (24 серпня 2006 р.). Антинаукові расистські концепції ідеологів українського націоналізму спираються, зокрема, на висновки антрополога, археолога і історика Ф. Вовка (свої публікації російською мовою підписував - Волков). За його словами, українці - абсолютно чиста раса, яка не має домішків інших рас, в "основі українського племені не може бути сполуки двох різних між собою рас" (Ф. Волков, "Антропологические особенности народа. Украинский народ в его прошлом и настоящем", Петроград, 1916, с. 446).
Українські расисти, антропологи неправомірно ототожнюють поняття раси з поняттям народ, нація. Нація, вчить марксизм-ленінізм, не расова, тобто не біологічна, а історично утворена вища спільність людей. Псевдонаукова ідея про фізичні й розумові переваги українців глибоко ворожа українському народу, вона завжди служила ідеологічною зброєю в руках класових ворогів в боротьбі проти дружби братських слов'янських народів. Про це з цинічною відвертістю пишуть адепти націоналізму. За словами В. Целевича, український народ відрізняється поведінкою, характером, мисленням від всіх націй і "перш за все від російського народу" ("Народ, нація, держава", с. 20). Нижче всякої критики є клерикально-націоналістична версія про те, що "фізіологічне родство по крові є головною основою національної належності" ("Альманах українських богословів", Львів, 1923, с. 35). Звідси заперечення змішаних шлюбів. Різні групи крові не є і не можуть бути характерною ознакою рас. Вчені установили, що носіями другої групи крові є більшість населення планети. В книжці "Нація" сучасна письменниця Марія Матіос підкреслила, що кров не має національності ("Літературна Україна", 20 липня 2006 р.).
Расистська ідея про те, що шлюби між представниками різних рас дають неповноцінне в розумовому і фізичному відношенні потомство, не відповідає дійсності. Історія людства знає такий добре відомий процес, як змішання рас (метисація). Протягом віків і тисячоліть проходила метисація і ніякої деградації, тобто погіршення людей, не спостерігалось. Просторікування про чисту расу є спробою націоналістів посіяти ненависть до інших народів.
Наука довела, що фізичний і розумовий розвиток людей визначається не другорядними біологічними факторами, а соціально-економічними умовами. Комітет антропологів, психологів і соціологів ЮНЕСКО в 1950 році опублікував спеціальну декларацію, в якій підкреслив належність всіх сучасних людей до одного виду, походження їх від одного предка. В 1951 році група антропологів та генетиків при цій же організації оприлюднила декларацію, у якій наголошено, що змішування рас не загрожує виродженню людства.
З расизму випливає "елітарна теорія", згідно з якою керувати суспільством повинна політична еліта, провідна "інтелектуальна верства", яка веде за собою "інертний", "пасивний" народ. Ідеологи націоналізму шукають докази на підтвердження "елітарної теорії", зокрема, у тих расистів, котрі твердять, що в Україні "дворянство" і "нижче населення" утворюють два антропологічні типи, з яких перший відрізняється більшим розміром голови ("Политическая антропология", 1905, с. 262-263).
Продовження подібних антигуманних ідей ми знаходимо в ідеології націоналістів. В статті "Українська проблема в світлі біології" М. Дзеровича - голови партії "Католицький союз", митрополита А. Шептицького - вождя клерикальної партії в Галичині (Ленинский сборник, XXX, с. 4) робиться посилання на так званий "розвитковий закон", згідно з яким "сила нації" спирається на взірцеву католицьку сім'ю, з якої виходили нібито не тільки "талановиті одиниці", а й виринали і міцнішали великі роди, у руках яких лежав увесь еволюційний розвиток народу. Мовляв, у націях, де схрещувались між собою "високовартісні індивідуальності", а також роди, творилася "еліта високого проводу", у якої вже "в крові за правилами спадковості лежало творче і позитивне наставлення до потреб нації та власної держави, і тим росла сила нації до непереборної висоти" (Державний історичний архів у м. Львові, ф. 201, оп. 1а, спр. 3179, арк. 34).
Доктор філософських наук Є. Головаха в газеті "День" пропонує в спеціальних елітарних школах виховувати майбутні інтелектуальні кадри, яким буде забезпечена елітарна робота. Мовляв, елітарний шлюб при схрещуванні дає інтелектуальних нащадків, інтелектуальні діти знову отримують елітарну освіту і т.д. Подібна система освіти, заснована на селекції людей, цинічна, антигуманна і антидемократична.
Виникає закономірне питання. Чому у виборчих списках буржуазних партій, крім Компартії, серед кандидатів до Верховної Ради України немає представників робітничого класу, селян? Значить, керувати суспільством, на думку націоналістів, можуть лише "високовартісні індивідуми", інтелектуальна політична еліта, олігархи, а не "маленькі українці", люди з "нижчого населення", з електорату, з біомаси. "Україною повинна керувати українська еліта!", - категорично вимагає газета "Високий Замок". "Представники національних меншин, зрусифіковані українці, російські шовіністи, - продовжує газета, - будувати українську незалежну державу не можуть, не хочуть, не вміють" ("Високий Замок", 1993, 16 вересня).
П'ятнадцятирічна практика розбудови незалежної України показала неспроможність влади забезпечити розвиток економіки, культури, зупинити падіння рівня життя більшості громадян. "Друга сесія Верховної Ради України п'ятого скликання, - стверджує Перший секретар ЦК КПУ Петро Миколайович Симоненко, - розпочала роботу в умовах, коли внаслідок незадовільної діяльності попередніх урядів та хибної політики "помаранчевої" президентської команди суспільно-економічна ситуація в країні набула ознак системної кризи" ("Комуніст", 8 вересня 2006 р.). За роки незалежності від голоду, хвороб померло 11 мільйонів осіб, близько 7 мільйонів українців виїхали за кордон на заробітки. Питається: так хто ж "не може, не хоче, не вміє" керувати суспільно-політичним життям країни?
Агресія, шовінізм, насилля — невід'ємні риси націоналізму
Неперевершеним глашатаєм агресії, насилля був все той же Донцов. Його людиноненависницькі ідеї реанімуються й нині. Донцов менторськи твердить, нібито суспільство, як і природа, не знає рівності, в світі існують сильні, здібні та слабі, нездібні. Між ними відбувається жорстока боротьба. Всякий, хто хоче вижити, мусить уміти "кусатись". В природі, мовляв, кожен володіє, силою віднімає щось у другого, так повинно бути і в суспільстві ("Націоналізм", Львів, 1926, с. 171, 205). Заперечуючи можливість миру між народами, Донцов з маніакальною упертістю силкується доказати, що суспільний прогрес обумовлений боротьбою, війною, зокрема, війною сильних проти слабих, війною безкомпромісною, фанатичною, жорстокою. Виходячи з цих шовіністичних настанов, автор "нової" географічної карти України В. Кубійович передбачав, що її кордони повинні розповсюдитися "за Варшаву і Москву, під Ленінград і за Тбілісі". Політика націоналістів по захвату радянських територій передбачала знищення мільйонів людей.
Нехтуючи християнською мораллю, газета митрополита А. Шептицького "Мета" (17.04.1932 р.) орієнтувала націоналістів на знищення мільйонів людей: "Український націоналізм мусить бути приготовлений на всякі засоби боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (знищення), хоч би жертвою мільйонів людських фізичних екзистенцій (істот)". Ця страхітлива вимога святоюрських отців греко-католицької церкви була логічним продовженням божевільної ідеї, записаної в одній з "програм" оунівських монстрів, аби "40 мільйонів українців вирубали в день 80 мільйонів росіян". Українські "правнуки погані" були байдужі і до долі українського народу. Фашист Р. Шухевич говорив, що "наша влада буде страшна", і пропонував знищити половину населення України - 20 мільйонів осіб, які підтримують Радянську владу.
Варто нагадати про прагнення галицької політичної верхівки самовіддано боротися за встановлення "нового порядку" в Європі під керівництвом фюрера. Але Гітлер розігнав "уряд" Я. Стецька і зажадав від націоналістів "відмовиться від ідеї українського уряду, проголошеного 30 червня". С. Бандера, щоб якось врятувати своє реноме і не перетворитись в політичного трупа, відмовився анулювати "Акт 30 червня". Але залишався вірним фюреру.
Внести ясність в складній ситуації, в якій опинилися націоналісти, взявся А. Шептицький. В грудні 1941 р. він пише статтю "Праця над розбудовою рідної хати". В період тимчасової окупації радянської землі він ще раз чітко сформулював позицію уніатської церкви і націоналістів про долю української нації. Позиція глави церкви не суперечила планам німецько-фашистських загарбників знищити суверенітет Української держави, позбавити народ економічних, політичних, національних прав, перетворити його у рабів. Як же він тлумачить поняття "рідної хати"? Перед нами замітки з рукопису статті з Львівського архіву. Шептицький свідомо уникає таких загальноприйнятих термінів, як "батьківщина", "українська держава", "нація", "державна організація", "державні границі", "суверенітет". В кількох місцях він закреслив вищезгадані слова і замінив їх надуманими, беззмістовними поняттями "всенаціональна хата", "суспільно-християнські обставини", "національний організм" (ДІА у м. Львові, ф. 201, оп. 4б, спр. 2654, арк. 1).
А. Шептицький піклується про те, щоб якнайбільше людей усвідомили необхідність солідарності з окупаційним режимом, лише в такому разі можна розраховувати на утримання певної спільності людей, з якої у майбутньому можливо витвориться "національний організм" (там же, арк. 2). "Ясно як на долоні, - підкреслює митрополит, - що "Рідна хата" (було українська держава - авт.) не повстане до тих пір, поки не буде ще більшої політичної єдності серед "українських самостійників", а також "релігійної єдності всього народу" (там же, арк. 16). На думку Шептицького, необхідно багато часу і досвіду, щоб вирішити питання, яка форма правління найбільш відповідає українському народу (там же, арк. 4).
У зв'язку з цим, робить далі висновок глава церкви, те, чим повинна бути "всенаціональна хата" (було - національна держава - авт.), може бути тільки ідеалом, який лише частково народ може здійснити в далекому майбутньому, за умови, коли "провідна влада", тобто фашистський режим, який є від Бога, буде в пошані українців (там же, арк. 1). Сучасні біографи митрополита А. Шептицького насмілилися цю статтю назвати "патріотичною". Український народ рішуче виступав проти капітулянтської ідеології клерикалів і націоналістів, його симпатії були на боці геніального І. Франка, який ще на початку XX століття обстоював ідею незалежності, державності України, закликав український люд боротися заради "матері", "рідної хати", "для власної хати, щоб ґаздою, не слугою перед світом стати". Мрії поета реально здійснилися лише в результаті історичної перемоги Великого Жовтня в 1917 році.
Загроза нової світової термоядерної війни у XXI столітті як ніколи загострилася. Яке ставлення до цієї вкрай актуальної проблеми українських неофашистів? Як свідчить націоналістична періодика, націоналістична диктатура в основу зовнішньої політики покладе шовінізм. "Можливо, не завадило б хоч трохи шовінізму українського, щоб вороги відчули, що і у нас є зуби" ("Нескорена нація", 1993, № 3).
Сучасні українські неофашисти вимагають, як робив Гітлер у Німеччині, звільнити Україну від плебейства, для чого необхідно для створення сильної національної держави прискорити процес формування "національної еліти під керівництвом сильної особи, встановити на деякий період націоналістичну диктатуру" ("Напрям", 1991, № 6, с. 5).
Завдання націоналістичної диктатури - "…зробити Україну для українців. Москалі, жиди, поляки - на нашій землі меншість... не повинні бути в парламенті України" ("Нескорена нація", 1992, № 1). Добитися, вимагає "Поклик сумління" (1992, № 23), щоб вища державна влада була в руках справжніх "українських патріотів".
Для успішної діяльності "націоналістичної диктатури" "Напрям" рекомендує націоналістичній еліті об'єднатись в "орден кращих людей", який складатиметься з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинен мати напіввійськовий характер. "Це повинен бути своєрідний націоналістичний Орден, про який писав Донцов" ("Напрям", 1999, № 5, с. 28).
Подібні просторікування націоналістичних ЗМІ є ніщо інше, як психологічна підготовка людей до сприйняття такого глави держави (президента), про якого писала 10 липня 1941 року "Самостійна Україна". За словами бандерівської газети Адольф Гітлер, Муссоліні, генерал Франко є "основою сили народу", а Степан Бандера такий "вождь" українського народу, як Гітлер німецького, а тому українцям слід "виконувати все те, що він прикаже". Йдеться про побудову в Україні фашистської держави.
Першочерговим завданням націоналістичної диктатури на чолі "сильної особи" є формування образу ворога, що допоможе звільнити її від внутрішньо-українських проблем. За словами часопису "Напрям" (1991, 2, с. 17), внутрішньої єдності нації значно легше досягти, "маючи яскравий образ ворога". Ігноруючи історичну спільність слов'янських народів, роль взаєморозуміння між братерськими українським і російським народами, зокрема, в економічній сфері, вони "ворога" вбачають в Росії. Таким чином, ненависть народних мас до режиму "націоналістичної диктатури" на чолі з "сильною особою" спрямовується назовні. Нагадаємо панам націоналістам біблійну мудрість: якою міркою міряєте, такою вам відміряють. Неофашисти нагромаджують один на другий абсурдні міфи про "російську загрозу українській незалежності", залякують, нібито "російський ведмідь ось-ось кинеться, щоб вирвати печінку нашої нації, розірвати її горлянку" ("Нескорена нація", 1992, № 2).
Невмирущий перевертень В. Яворівський на шпальтах "Літературної України" вирішив підтвердити ганебну вигадку неофашистів про загрозу "російського ведмедя розірвати "горлянку" українській нації" і уточнив: "...цупкі кремлівські п'ястуки лягають на українську горлянку". Тільки такий дезінформатор може в семи словах двічі збрехати: про загрозу Кремля Україні і про "п'ястуки". Архаїчне галицьке слово "п'ястук" означає "кулак", а не пальці.
Націоналістичні русофоби істерично волають про смертельну загрозу північного сусіда Україні, а тому, мовляв, треба "ліквідувати Росію, сприяти розпаду не тільки імперії, а власне Росії" ("Напрям", 1991, № 9, с. 8). Тільки нелюди можуть говорити: "Найліпший москаль - це мертвий москаль" ("Високий Замок", 1993, № 16).
Влада націоналістам потрібна, судячи з висловлювань праворадикальної періодики для того, щоб поглибше закопати "гуманізм", "ненасилля" і всю Декларацію з прав людини, проголошену ООН ("Напрям", 1991, № 9, с. 19). Про демократію і мови не може бути, адже "демократія і націоналізм - це дві протилежні ідеології, що виключають одна одну" ("Голос нації", 1994, 4 січня). А ті, хто виступає за демократію, - зрадники.
"Заклики до демократії, - попереджає "Замкова гора" (1991, № 18), - є нині нічим іншим, як антиукраїнською діяльністю". Проклинаючи демократів, націоналістичні провокатори ще й ображають їх, називаючи "недомірками", "недолюдьми" ("Нескорена нація", 1991, № 4). Обурення викликає заява львівського письменника Р. Іванчука, який прибулих з Донецька до Києва протестантів проти режиму Л. Кучми назвав "черню" ("Літературна Україна", 20 липня 2006 р.). Виходить, що учасники протестних акцій з Заходу - "патріоти", а зі Сходу - "чернь". Шовіністичні глобальні наміри сучасних українських неофашистів не мають меж. "Удосконалюючи" географічну карту Кубійовича, вони планують захистити українців на Кубані, в Башкирії, Тюмені, Азербайджані. А коли ворог буде знищений, слід приступити до здійснення старої ідеї ОУН: зробити Україну "фундаментом імперії нового типу", у якій, нарешті, реалізується головне гасло українських націоналістів - Соборність, як крок до величнішої мети - України, як центра усього слов'янства, як глашатая панславізму ("Голос нації", 1993, № 7).
Маніакальні плани розперезаних неофашистських писак на цьому не закінчуються, вони зазіхають на ... світове панування!!! "Наша мета, - повідомляє газета, - завоювання світу і встановлення нового українського порядку" ("Голос нації", 1992, № 13-14). "Українська нація вимагає держави, - продовжує уточнювати часопис "Напрям" (1991, 7, с. 18), - яка б впливала на політику усього світу, яка б не пристосовувалась до умов інших, а сама диктувала умови світові, керувала б ним, направляла у русло своїх інтересів, панувала й наказувала; держави, яка змогла б забезпечити для розвитку нації достатній життєвий простір".
Наслідуючи приклад неофашизму з центром у США, який у сучасній геополітичній обстановці прагне до світового панування, націоналістичні невігласи також марять про "встановлення нового українського порядку у світі". Подібні божевільні ідеї українських неофашистів можна кваліфікувати не інакше, як політична шизофренія.
Патріотизм — антипод націоналізму
Патріот - людина, яка самовіддано любить свою Батьківщину. В.І. Ленін наголошував, що патріотизм - одне з найбільш глибоких почуттів, закріплених віками і тисячоліттями відокремлених батьківщин. Справжній патріотизм тісно зв'язаний з інтернаціоналізмом, тобто повагою до інших народів. Буржуазія, яка завжди приписує собі патріотизм, в дійсності на перший план ставить свої економічні інтереси, одержання прибутків. К. Маркс, розкриваючи космополітичний характер діяльності буржуазії, зазначав: "Як гроші розвиваються у світові гроші, так товаровласник розвивається у космополіта" (К. Маркс, Ф. Енгельс, твори, т. 13, с. 122). Буржуазія ніколи не вагалась у виборі: інтереси вітчизни чи свої класові інтереси. Заради них вона готова на які завгодно авантюри, злодіяння проти свого народу і своєї вітчизни. Історія вчить, підкреслював В.І. Ленін, що "панівні класи завжди жертвували всім, чисто всім: релігією, свободою, батьківщиною, коли йшлося про придушення революційного руху пригноблених класів" (В.І. Ленін, Повн. зібр. тв., т. 13, с. 285).
Ф. Енгельс і В.І. Ленін рішуче виступали проти ототожнення націоналізму і патріотизму. Навіть нині покійний Папа Римський Іоанн Павло II дає убивчу характеристику "хворому націоналізму". "... Ми мусимо, - вказував він на сесії Генасамблеї ООН восени 1995 р., - вияснити принципову різницю між хворим націоналізмом, який вчить презирству до інших народів та культур, і патріотизмом, який є справжньою любов'ю до вітчизни. Справжній патріотизм ніколи не пробує поліпшити власне життя за кошт інших. Бо врешті це було б шкідливо для власного народу, вчинення зла так само шкодить як агресору, так і його жертві. Націоналізм, зокрема, у своєму найбільш радикальному прояві, є протилежністю справжнього патріотизму, націоналізм - антипод патріотизму".
Як бачимо, Понтифік начисто спростував людиноненависницьку ідеологію сучасних українських квазіпатріотів. Цінність висновків з цього приводу тим вагоміша, що вони зроблені далеко не прихильником соціалізму. Тому Папа, віддаючи данину справедливості, в даному випадку діяв згідно з простою християнською мудрістю: "По ділах їхніх пізнаєте їх". Аморальний псевдопатріотизм пронизує всі сфери діяльності власть імущих капіталістичних країн, в тому числі й українських прибічників олігархічного капіталу. В цьому зв'язку звернемося ще до Іоанна Павла II, який у 1993 році, в період, коли на Заході панувала ейфорія у зв'язку з "провалом комунізму", розпадом СРСР, в бесіді з журналістом італійської газети "Стампа" дав гідну характеристику "розгнузданому капіталізму" і наголосив на гуманізмі ідей комунізму. Він безапеляційно заявив: "Прихильники розгнузданого капіталізму ігнорують добрі справи, здійснені при комунізмі, - боротьбу з безробіттям, піклування про бідних".
В інтерв'ю Папа Римський наголосив на тому, що в "марксизмі і навіть в комунізмі є раціональне зерно", яке не повинно загубитись або загинути. Ці слова перегукуються зі словами Тараса Шевченка. Виходить, що ідея про комунізм не одна лише порожня ідея, не голос волаючого в пустелі, а що вона легко застосовна до справжнього прозаїчного життя. Честь і слава поборникам нової цивілізації!
Про аморальний псевдопатріотизм галицьких фашистських лакуз можна було б зайвий раз і не згадувати, якби сучасні націоналістичні ЗМІ не возвеличували їх, не скупилися на дифірамби ворогам українського народу. Чи можна називати патріотами антисемітів? Донцов був запеклим антисемітом, Коновалець, Бандера, Шухевич, Петлюра були також юдофобами. Під час іноземної воєнної інтервенції понад 200 тисяч євреїв стали жертвами 1520 погромів, організованих петлюрівцями, денікінцями, іншими бандитами (Л.В. Гамольський, "Тризуб" і "Зірка Давида", Дніпропетровськ, 1975, с. 59).
Ненависть націоналістів до євреїв спростовує фальшиву версію Кубійовича про те, нібито "расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському націоналізму". Ярослав Стецько пропонував перенести методи німецьких фашистів по "екстермінації жидівства" в Україну. Про аморальний псевдопатріотизм націонал-демократів свідчить і такий красномовний факт. Не припиняються ні на мить відчайдушні спроби оунівських спадкоємців, в тому числі і під куполом Верховної Ради України, обілити ОУН-УПА, зобразити їх як єдину впливову силу, що поставила своєю метою "визволити" Україну з-під гніту окупантів, а також очолити боротьбу "поневолених Москвою народів" за свою незалежність.
За "наукове" і "обґрунтоване" висвітлення питання про ставлення ОУН до національних меншин взявся заангажований аспірант В. Деревінський (за словами письменника С. Пушика, з плеяди "недоколисаних" вчених-кон'юнктурщиків), який "переосмислив" історію, сформулював свій висновок в назві статті: "Рівноправність національних меншин гарантувалась", надрукованій в теоретичному і громадсько-політичному журналі Верховної Ради України "Віче" (№ 8, 2001).
Не рівність, а геноцид нацменшинам ОУН дійсно гарантувала. До Великої Вітчизняної війни в Галичині 25% усього населення становили поляки. У 1943 році ОУН ухвалює рішення знищити усіх поляків. Шеф служби безпеки ОУН Микола Лебедь коментує: "Нас не цікавлять цифри, йдеться не про десять чи сто тисяч, а про всіх поляків до єдиного - від стариків до немовлят".
Тільки з 10 по 15 липня 1943 р. курені УПА на Волині зненацька напали більш, ніж на 100 сіл та 11 костьолів. За 5 днів було фізично знищено 12 тис. поляків. Велика кількість жертв була, зокрема, 11 липня. В зв'язку з цими кривавими подіями ООН у 1993 р. прийняла постанову про міжнародне відзначення "Дня людяності" 11 липня. (В Україні ця дата замовчується.) З січня 1944 року бандерівці посилили масові вбивства поляків і українців. Тільки у 1943-1944 рр. збройні формування Бандери на території Волині і Галичини знищили щонайменше 120 тисяч польського населення, а в 1941-1950 роках - 80 тисяч українців ("Комуніст", 28 липня 2006 р.).
Чи можна називати патріотами "вояків" ОУН-УПА, якщо капітанів абверу - Р. Шухевича та І. Гриньоху нагороджено двома хрестами гітлерівської Німеччини? Зайвий раз свій антипатріотизм керівники численних зарубіжних організацій української діаспори - С. Бандера, Ярослав Стецько, нагороджена Л. Кучмою Ярослава Стецько, а також Л. Полтава (П. Федун), А. Камінський - продемонстрували в період "холодної" війни, розв'язаної цитаделлю імперіалізму США. Маячні плани побудови "самостійної України" вони зв'язували з третьою світовою війною, яку планували американці проти Радянського Союзу. З яким нетерпінням чекала верхівка української антирадянської еміграції цієї війни, свідчить газета "Гомін України". "Є всі признаки, - писала газета 5 березня 1977 року, - на те, що ще діждемося, і то вже швидко, третьої, може найбільшої і найстрашнішої світової війни... Насуваючу на світ загрозу сприймаємо як ще одну нагоду, може останню, може, найщасливішу... Коли б навіть у цій війні мала загинути половина людства, або й більше, на наш погляд - це не була б завелика ціна за здобуття волі для України". Як же треба було не любити Батьківщину, щоб допускати масове нищення українського населення у війні.
Націоналістичний "теоретик" А. Камінський в діаспорі, визнаючи місце України в стратегічних планах третьої світової війни, заявляв: "Нехай дві третини української території будуть знищені атомними бомбами, і лиш на одній третині заіснувала б самостійна Україна".
А чого варта злочинна діяльність представників "помаранчевої" команди знищити канонічне православ'я на Україні шляхом створення Єдиної Помісної Православної Церкви (ЄППУ) - українську автокефалію. Як твердять ідеологи української автокефалії: "Наступним етапом має стати інтеграційний процес, що має історичний фундамент між Єдиною Помісною Православною Церквою та Українською греко-католицькою Церквою".
Отже, Помісна Православна Церква (автокефалія), унія (греко-католицизм), католицизм - така конечна мета цього диявольського плану. Ватикан вважає, що всі інші християнські церкви "неповноцінні". Незважаючи на декларації в останні десятиріччя офіційної позиції Ватикану, оприлюднений текст "Dominus Lesus" містить твердження, яке заперечує повноцінність всіх інших християнських церков, крім римо-католицької ("Комуніст", 9 листопада 2000 р.).
Про яку патріотичну гідність галицьких уніатсько-націоналістичних верховодів можна говорити, коли вони виступали пособниками політики денаціоналізації, полонізації українського населення, здійснюваної польськими окупантами. Але це - тема окремої розмови.
Анатолій ШИШ,
кандидат філософських наук,
доцент.
м. Івано-Франківськ.
|
|
|