Політика та події

П.Симоненко: СОТ І ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА

У засобах масової інформації ведеться жвава дискусія щодо форсування вступу нашої країни до Світової організації торгівлі (СОТ), викликана категоричною вимогою Президента України активізувати підготовку до вступу до цієї міжнародної організації вже у нинішньому році.

При цьому очевидно, що влада, яка прагне будь-якою ціною здобути прихильність Заходу, намагається представити СОТ заледве чи не братнім союзом країн, створеним для координації їхньої діяльності в питаннях міжнародної торгівлі. Насправді, у вступі України до СОТ є певні плюси, але є і серйозні мінуси. Вся справа – у їх балансі, що і є предметом розгляду у цій статті.

Відразу ж хочу зазначити, що важливий не тільки результат – статус члена СОТ. На мій погляд, винятково важливе значення має сам процес інтеграції у цю міжнародну організацію – він служить своєрідним каталізатором розвитку економіки України.

На жаль, у поспішних, непродуманих діях режиму Ющенка-Тимошенко щодо форсування вступу до СОТ чітко простежуються насамперед інтереси США та інших країн Заходу, інтереси транснаціональних корпорацій (ТНК), котрі прагнуть до безперешкодного проникнення на місткий український ринок і встановлення тут своїх правил гри. Зрозуміло, що все це суперечить національним інтересам України, може підірвати і навіть знищити вітчизняного товаровиробника.

Як відомо, СОТ – це своєрідний світовий торговельний клуб, який об'єднує сьогодні 148 країн. У рамках цієї організації кожна країна бере на себе зобов`язання дотримуватися певних умов зовнішньоторговельної дільності.

Монополізувавши практично всю світову торгівлю, СОТ обіцяє своїм членам нібито полегшений доступ на міжнародні ринки. При цьому слід враховувати, що платою за це є скасування всіх національних правил, що визначають рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили в рамках внутрішнього ринку, і їх заміна єдиними міжнародними правилами, а також уніфікація митних тарифів та інші умови. Тобто вступ будь-якої країни до СОТ автоматично обмежує її економічний суверенітет і неминуче звужує можливості захисту своїх національних інтересів.

Звичайно, передбачається, що уніфікація і стандартизація правил міжнародної торгівлі створить однакові експортно-імпортні умови для всіх членів СОТ. Однак не секрет, що рівноправність у міжнародних торговельних відносинах — річ дуже відносна і проблематична. Як і всюди, тут має місце панування сильного.

Тому і встановлення єдиних правил світової торгівлі, як відзначає відомий американський фінансист Дж.Сорос, має "сильний крен на користь міжнародних інвесторів і багатонаціональних корпорацій". Саме вони контролюють близько 40% світового промислового виробництва і більше половини світової торгівлі, у тому числі понад 80% виробництва і торгівлі новою технікою і новітніми технологіями, а, виходить, і диктують сьогодні правила міжнародної торгівлі.

Ось чому твердження про те, що Україна завдяки вступу до СОТ зможе інтегруватися у світовий економічний простір — не більше, ніж дешева ілюзія, пропагандистська ширма, за якою приховуються інтереси економічно сильних держав і транснаціональних корпорацій. Навпаки, вступом до СОТ Україна різко посилить весь комплекс найгостріших внутрішніх проблем дуже серйозною зовнішньою проблемою глобальної економічної нерівності. Адже якщо багаті країни в 1960-і роки були багатші за бідних у 30 разів, то наприкінці 1990-х — майже у 150 разів. Ця глобальна нерівність стала ключовою проблемою XXI століття.

Поміркуймо над нескладним запитанням: хто із суб'єктів міжнародних економічних відносин найбільше зацікавлений в усуненні всіх національних торговельних обмежень, направлених на захист внутрішнього ринку, на захист вітчизняного виробника і споживача? Відповідь очевидна: у цьому, насамперед, зацікавлені держави, що володіють могутніми, конкурентоспроможними економіками, які давно переросли масштаби своїх власних внутрішніх ринків і нині домінують на ринках усього світу.

Досвід показує, що відносно безпроблемним є членство у СОТ також і для тих країн, економіка котрих настільки слабка і явно неконкурентоспроможна, що вони навіть не виявляють будь-яких національних економічних інтересів, а їхні внутрішні ринки і так повністю і остаточно окуповані іноземними виробниками. Не дивно, що практично всі слаборозвинуті країни Азії, Африки й Латинської Америки є членами СОТ.

А з найбільшими проблемами при вступі до СОТ стикаються такі країни, як Україна, котра за обсягами ВВП на душу населення належить до слаборозвинутих країн і в той же час володіє чималим економічним потенціалом, розвинутою виробничою інфраструктурою, висококваліфікованими кадрами, чітко вираженими національними інтересами. Разом з тим її економіка недостатньо конкурентоспроможна у порівнянні з розвинутими країнами. До того ж вона вже друге десятиліття перебуває в стадії вкрай неефективного реформування, у результаті чого зазнала удвічі більших втрат, ніж у період Великої Вітчизняної війни.

І сподіватися, що вступ до СОТ автоматично призведе до розв'язання всіх економічних проблем, щонайменше наївно і безвідповідально. Про це, до речі, свідчить досвід таких країн СНД, як Грузія і Киргизія, в яких після вступу до СОТ соціально-економічна ситуація ще більше загострилася.

Таким чином, питання про вступ України до СОТ далеко не таке просте, воно вимагає ретельного і всебічного соціально-економічного аналізу всіх можливих його наслідків — як позитивних, так і негативних, щоб добитися при вступі найбільших вигод та переваг та зменшити прогнозовані втрати.

У цій ситуації поспішність, з якою офіційний Київ форсує вступ до СОТ, лише підтверджує відсутність ґрунтовного соціально-економічного відпрацювання всіх можливих наслідків, говорить про явно переважаючу політичну складову цього процесу. Правлячий режим у черговий раз поставив немічного коня своєї економіки позаду скрипучого воза своєї недолугої політики, а на білому світі чудес, як відомо, не буває.

Вважаю, що бажання влади про вступ України до СОТ до кінця нинішнього 2005 року має відверто політичний, популістський і, я б сказав, навіть авантюристичний і волюнтаристський характер. Адже процес вступу до СОТ досить складний і довготривалий. Тим більше, що Україна до цього часу ще навіть не отримала статус країни із ринковою економікою.

Звичайно, Україна у якості члена СОТ через деякий час зможе отримати ряд переваг і преференцій. Серед них можна гіпотетично назвати такі: більш активна участь у міжнародній торгівлі і у міжнародному розподілі праці, вплив на макроекономічну політику світу, створення умов для збільшення іноземних інвестицій у нашу країну, розширення співробітництва із ЄС, лібералізація доступу наших товарів на міжнародний ринок, зменшення втрат експортерів від дискримінаційних заходів і санкцій, доступ до механізму вирішення міжнародних спорів.

У той же час вступ до СОТ може призвести до того, що значна частина внутрішнього ринку буде втрачена через невідповідність виробленої вітчизняної продукції європейським стандартам. І якщо країнам ЄС досить тільки зберегти стабільність, то конкурентоспроможність української продукції зможе забезпечити лише прискорений розвиток. За розрахунками, нам потрібно протягом п`яти років забезпечити не менш як 6 % приріст ВВП, інакше нас очікують нові соціальні проблеми.

Так що негативні економічні наслідки форсованого вступу України до СОТ можуть бути значно серйознішими, ніж дехто думає. Адже зараз за індексом конкурентоспроможності Україна посідає серед 104 країн тільки 86 місце. Крім того, Україна займає 117 місце у світі за індексом свободи підприємництва, а адміністративне втручання державних чиновників у сферу бізнесу має характер відвертого свавілля і дикого безчинства. До того ж, дані соціологічних опитувань свідчать, що більшість українських виробників просто не готові до майбутньої конкурентної боротьби і навіть не володіють елементарною інформацією, в яких умовах і яким чином їм доведеться працювати у разі вступу України до СОТ.

Сьогодні українські експортери отримують, як правило, нестабільні короткострокові договори і проекти, що грунтуються на тимчасових цінових перевагах і тому дуже вразливі від їх коливань. Національна ж стратегія, спрямована на одержання конкурентних переваг вищого порядку, які досягаються на основі підвищення продуктивності праці та використання нових технологій, фактично відсутня.

У результаті протягом останнього десятиліття неухильно погіршується структура українського експорту, в якому понад 60 % складає питома вага сировини і матеріалів, у тому числі 41 % – продукція металургійної промисловості. Посилюється тенденція зниження якості експортної продукції, щорічно надходить понад тисячу серйозних рекламацій. Наша країна поступово втрачає традиційні ринки СНД, не завойовуючи при цьому нових "ніш" на світовому ринку. Переважно сировинний характер експорту, в свою чергу, призводить до атрофії науково-технічної сфери і переробних галузей промисловості, до звуження внутрішнього ринку.

За підрахунками фахівців, масштаби внутрішнього ринку за останнє десятиліття у зв`язку з низькою платоспроможністю населення скоротилися більш ніж удвічі і частка експорту ще в 1999 році перевищила частку внутрішнього споживання. Якщо в тій же Росії частка експорту складає 23 % ВВП, у розвинутих країнах — у межах 12—15 %, то в Україні — понад 50 %. Це свідчить про критичну залежність нашої національної економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури.

Слід пам`ятати, що Україна зі вступом до СОТ не тільки отримує доступ до ринків інших країн, але у той же час відкриває свої кордони для доступу іноземних товарів, що значно ускладнює захист вітчизняного товаровиробника.

Тим більше, що Україна знаходиться у досить невигідних конкурентних умовах у порівнянні з країнами, які є безпосередніми учасниками міжнародної конкурентної боротьби вже 50 і більше років. Досить тільки сказати, що рівень відповідності наших вітчизняних товарів і послуг значно нижчий діючих стандартів і норм розвинутих країн. І якщо сьогодні в Україні рівень гармонізації стандартів складає 36 %, то в країнах-членах СОТ він удвічі вищий.

В узагальненому плані негативними наслідками інтеграції у СОТ можуть стати: збільшення обсягів імпорту, послаблення конкурентних позицій національного АПК, вугільної промисловості, авто-, авіа- і суднобудування, а також вітчизняного банківського капіталу. Так що є над чим працювати, щоби максимально мінімізувати, нейтралізувати ці негативні економічні фактори.

Але правлячий прозахідний режим Ющенко, не бажаючи визнати очевидне, спонукуваний Заходом до повернення вкладених в його обрання мільйонів доларів, всупереч національним інтересам країни проводить політику цілеспрямованої дезінформації суспільства щодо вступу України до СОТ. Достатньо ознайомитися з матеріалами провладних ЗМІ на цю тему: суспільство тупо переконують у тому, що членство в СОТ сприятиме вступу України до Європейського Союзу, що відразу ж припиняться антидемпінгові розслідування, котрі нині проводяться в ряді країн проти українського експорту, що українські товари заполонять західні ринки. Одним словом, потечуть молочні ріки в киселевих берегах і перед нами відкриються ворота раю. На жаль, це не відповідає дійсності.

В Україні багато галузей виробництва підтримуються на плаву тільки завдяки протекціоністським заходам і прямій допомозі держави. Для цього активно використовується ввізне мито, яке держава штучно підтримує на надзвичайно високому рівні. І якщо митна ставка понад 14 % вважається в СОТ неприйнятною або, в усякому разі, такою, що вимагає окремої аргументації, то в Україні середня митна ставка для сільськогосподарських товарів до останнього часу перевищувала 60 %. Це означає, що імпортер, ввозячи в Україну агропродукцію, повинен заплатити мито в розмірі 60 % її вартості. Саме за рахунок цього на внутрішньому ринку забезпечується відносна конкурентоспроможність вітчизняної сільгосппродукції.

Тому політика зменшення митних тарифів, якою Уряд Ющенка-Тимошенко також повертає борги за вибори імпортерам, тобто закордонним виробникам, закінчиться тим, що більшість галузей національного господарства опиниться в катастрофічному становищі, адже вже зараз багато підприємств є збитковими. Та найбільшого ризику зазнають сільськогосподарські підприємства. Адже, як це не прикро, Україна вже фактично перетворилася з експортера в імпортера продуктів харчування. Тільки минулого року з-за кордону ввезено до 50 % від потреби для споживання м`яса і цукру, значні обсяги круп, макаронів, овочів та фруктів, іншої продукції. У порівнянні з 1990 роком на третину погіршився рівень харчування населення.

Тут доречно нагадати, що в останній радянський період Україна щорічно мала зерна 51–52 мільйони тонн, м`яса – 6,5 мільйона тонн, молока
24,5 мільйона тонн, цукру – 6 мільйонів тонн. Зараз у це навіть важко повірити, але у 1990 році було лише вісім нерентабельних господарств. Зрозуміло, весь світ поважав нас як сильну державу.

А тепер? Великотоварне виробництво знищено, матеріально-технічну базу розтягнули, колись потужний агропромисловий комплекс зруйновано і відкинуто на півстоліття назад. І ось з лопатою, вилами і сапою ми йдемо у СОТ.

Так що питання вступу України до СОТ особливо болюче для аграрного сектора, який не спроможний конкурувати із іноземними кампаніями як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Це може призвести до того, що загальні втрати агропромислового комплексу від цього вступу можуть, за деякими підрахунками, у два рази перевищити витрати на сільське господарство у консолідованому бюджеті України.

Багато членів СОТ вже зараз висувають до нашої країни явно непрості вимоги. Наприклад, США вимагають забезпечити вільний доступ на ринок своїх банківських і страхувальних послуг (до речі, Україна вже погодилася на ввезення генетично змінених "ніжок Буша"). Японія пропонує відмінити список із 40 товарів, які повинні проходити санітарну перевірку при ввезенні на митну територію нашої країни. Австралія вимагає знизити розмір допомоги АПК до рівня 10 % ВВП галузі, збільшити квоту на ввезення в Україну цукру-сирцю із цукрової тростини і відмінити мінімальну ціну на цукор і цукрову сировину. Куба наполягає, щоб Україна віддала їй 90 % із загальної квоти з імпорту цукру. Нова Зеландія виставляє такі ж умови стосовно молочної продукції. Польща й Австралія вимагають значно послабити митний режим для імпорту зерна й цукру. Киргизія — повернути 28 млн. доларів боргу колишньої УРСР.

І це далеко не повний перелік вимог. Якщо ж український Уряд і далі намагатиметься будь-якою ціною виконати президентську вказівку про якнайшвидший вступ до СОТ, то доведеться ще багато чим пожертвувати. Фактично відбудеться перерозподіл внутрішнього продовольчого ринку на користь іноземних виробників та постачальників.

Статистичні дані свідчать, що сьогодні питома вага продукції АПК у структурі експорту України складає тільки 9,8 відсотка і це при тому, що наша країна займає 30 відсотків світових чорноземів, причому найбільш родючих. З іншої сторони, в структурі нашого імпорту продукція АПК складає
6,3 %. Що ж імпортуємо? У цьому навіть соромно признатися – імпортуємо тростинний цукор у бурякосіючу країну. Що й не дивно, адже порівняймо: у 1989 році врожайність цукрових буряків становила 316 центнерів з гектара, вироблено 5,8 мільйона тонн цукру, а нині ці показники у 3–4 рази менші.

Одна з причин такої ганебно низької врожайності цукрових буряків – однієї із основних сільськогосподарських культур – хижацька експлуатація землі дрібними орендарями. Адже вони, як правило, орендують у селян невеликі площі (до 300 гектарів) і на короткі терміни (до 5 років). При цьому сівозмін не дотримуються, землю не удобрюють, виснажують її монокультурами, наприклад, соняшником. Деградація грунту досягнула критичної межі і стала проблемою національної безпеки.

В Україні є всі природні умови (земля, клімат) для високоефективного, високотехнологічного і екологічного сільськогосподарського виробництва. Є висококваліфіковані кадри. Вченими підраховано, що Україна зі своїми багатими ресурсами спроможна прогодувати населення у кількості 250 млн. чоловік. Потрібно тільки поставити вітчизняного виробника у рівні економічні умови з іншими учасниками сільськогосподарського ринку світу, перш за все компенсувати йому затрати на енергоносії, придбання племінних ресурсів, мінеральних добрив, дешеве кредитування нової сільгосптехніки і, звичайно, встановити податкові канікули на 5–7 років.

Боляче про це говорити, але за унікальності природних ресурсів України, передусім її родючих чорноземів, урожайність основних культур у нас в
2–3 рази нижча, ніж в інших європейських країнах, а рентабельність сільськогосподарського виробництва не перевищує 2 % (у 1990 році вона складала 40 %).

Підраховано, що тільки у зв`язку із диспропорцією цін на промислову і сільськогосподарську продукцію село недоотримало за останні 10 років близько 57 млрд. гривень. Селяни вже забули, що таке заставні ціни. А це значить, що немає коштів для придбання пального, добрива, засобів захисту рослин, що ставить під загрозу урожай 2005 року, що у свою чергу серйозно загрожує продовольчій безпеці країни.

Як бачимо, сільське господарство України ось вже п`ятнадцять років знаходиться у стані постійної кризи. У результаті розвалені колись потужні сільгосппідприємства, збанкрутілі господарства-мільйонери, на 70 % зменшився технічний парк, відсутність добрив призвела до скорочення посівів технічних та зернових культур, різко зменшилось поголів`я великої рогатої худоби, свиней та птиці, зруйновано тваринницькі приміщення, системи меліорації, перейшли у перелоги мільйони гектарів орної землі.

Звичайно, можна було б продовжувати говорити про недоліки у цьому плані режимів Кравчука і Кучми. Але вже зараз видно, що і нова “помаранчева” влада страшно далека від проблем сільського господарства. Так, у програмі діяльності так званого Уряду народної довіри Ющенка-Тимошенко питанням аграрної політики присвячується лише декілька декларативних рядків. Тому і не дивно, що бюджетне фінансування АПК передбачається в обсягах у 4 рази менших від потреби. Зменшення митних тарифів на м'ясо, олію, борошно, крупи, цукор – все це приведе до зменшення обсягів виробництва. У селах забули, коли в останнє будували житло для молодих спеціалістів, а це означає, що молодь остаточно поїде з села. Курсові махінації з доларом під гаслом стабілізації гривні, призведуть до того, що врешті-решт наступить фінансовий колапс… І це далеко не повний перелік усіх проблем.

У часи так званої перебудови в Україні виникло фермерство. Тоді воно розглядалось як перспективний напрямок розвитку вітчизняного агровиробництва, як майбутні “зразкові” господарства. Але такими так і не стало. А їх проблеми щороку тільки зростають – із придбанням техніки, реалізацією продукції, отриманням кредитів, ціновим дисбалансом...

І не дивно, що коли селянський фермерський рух тільки зароджувався, вважалося, що вже у 2000 році в країні буде не менше сотні тисяч фермерських господарств. Нині ж із 480 тисяч сільських сімей, які газдують самостійно, фермерами стали лише 42,6 тисячі. Більше того, у минулому році їх кількість зменшилась на півтисячі. І нині в Україні фермерів у 50 разів менше, ніж у Польщі, у 15 разів менше, ніж в Угорщині. А це країни, які поступаються нам населенням і територією.

Та й наявні у нас фермерські господарства ледве зводять кінці з кінцями. Адже лише 66 відсотків з них мають трактори, 39 відсотків – автомобілі, 28 відсотків – сівалки. На кожне фермерське господарство припадає у середньому по 80 гектарів землі. Якщо ж говорити про перспективи, то вони також досить невтішні. Це, зокрема, видно із Концепції розвитку фермерства на 2005-2015 роки, ухваленої на ХV з’їзді Асоціації фермерів та землевласників України, що відбувся у лютому цього року. У цій концепції задекларовано, як це вже у нас стало модним, багато пунктирних намірів без конкретизації аналізу і прогнозу.

За даними Національної сільськогосподарської палати України, за більшістю критеріїв, за якими визначають успішність функціонування аграрної галузі (прибутковість АПК, доля експорту й рівень прямих інвестицій, доходи на душу населення), вітчизняне сільське господарство є найбільш уразливої галуззю економіки. Відсутність послідовної державної політики і чіткого бачення перспектив розвитку сільського господарства, не сформованість інфраструктури та правил функціонування аграрного ринку створюють для вітчизняного АПК найменш вигідні стартові умови.

Так, минулого року було зірвано фінансування більшості державних цільових програм в аграрному секторі, зокрема доплати за реалізований молодняк підвищених вагових кондицій, посіви зернових культур, здешевлення короткострокових кредитів, газифікація сільських населених пунктів, будівництво доріг.

У результаті відсутності продуманої аграрної політики на основі високої професійності й відповідальності державі так і не вдається подолати земельні, цінові, податкові та інші проблеми у галузі.

Україна вже догнала і перегнала США за цінами. Так, м`ясо свинини у США коштує 3,5 долара за 1 кілограм, у нас – 6,6 дол., м`ясо індичини відповідно 1,0 і 3,8 дол., “ніжки Буша” – 1,6 і 2,45 дол., м`ясо кур`яче – 2,5 і 3,8 долара. Дорожче у нас молоко, кур`ячі яйця, помідори, огірки. При цьому зарплата середньостатистичного американця у 2004 році складала 2500 доларів у місяць, а в “маленького українця” – ледве перевищувала 100 доларів. Як кажуть в Одесі, це дві великі різниці.

Верховна Рада 5 квітня цього року розглядала внесений фракцією КРУ законопроект про внесення змін у Закон “Про ціни і ціноутворення” відносно введення мораторію на ріст вартості продуктів харчування, але він не набрав необхідної кількості голосів, за основу його підтримали тільки 196 депутатів, а решта “захисників народу” із провладних фракцій цими проблемами не переймалися. Таким чином, ціни не знижено, а видимість якоїсь спроби їх стримання – це тільки соціальна демагогія.

Зрозуміло, проблематика вступу до СОТ вимагає чіткої деталізації. Зокрема, необхідно домогтися значного кредиту, щоб наш АПК адаптувався до роботи у нових умовах наднаціональних формувань – Світової організації торгівлі та європейських структур загального ринку. Доречно нагадати, що на подібні заходи Південна Корея одержала від світового співтовариства
30 мільярдів пільгового кредиту.

У Європі кредити сільгоспвиробникам дають на умовах 4–5 % річних,
а в Україні – 25–27 %. У той же час Японія надає Україні кредити із розрахунку 1,5 % річних (довідково: у Радянському Союзі кредити давали із розрахунку
2 % річних).

В усіх цивілізованих країнах сільськогосподарське виробництво дотують за рахунок держбюджету. Наприклад, США на виконання свого закону про продовольчу безпеку щорічно направляють із бюджету на підтримку власних фермерів 25 мільярдів доларів. Європейське співтовариство витрачає на ці цілі близько 54 мільярдів євро, тільки завдяки цьому європейські сільгоспвиробники можуть конкурувати на світовому ринку. У минулому році Польща мала вісім мільярдів євродотації, а Україна, в якої людський потенціал втроє вищий, у перерахунку на євровалюту на потреби села спрямувала лише
250 мільйонів, тобто рівно у 32 рази менше.

За оцінками експертів, українському селу потрібно принаймні
20 % бюджету, а виділяється у 2005 році – тільки 5 %, тобто у 4 рази менше (нагадаю, у радянські часи видатки Державного бюджету на сільські витрати становили 30 %).

Нашому аграрному сектору для відродження і повноцінного розвитку потрібні час і багатомільйонні “вливання”, інакше Україна втратить одну із стратегічних складових своєї національної незалежності – продовольчу безпеку і стане колонією Заходу.

У розвинутих країнах тарифи на ввіз сільськогосподарської продукції у
8–10 разів перевищують тарифи на ввіз промислових товарів, що є своєрідним захистом ринків від більш дешевої продукції. Тут стикаються інтереси тих, хто вступив у СОТ раніше на більш вигідних умовах і має більший вплив в організації, і тих, хто вступив пізніше і зацікавлений в експорті сільгосппродукції.

Нині вже стало очевидним, що головне для успіху в умовах ринку не тільки виробництво, але і реалізація продукції. А у нас навіть вже готову сільськогосподарську продукцію важко належно реалізувати. Скажемо прямо: дрібному підприємцю практично неможливо за прийнятну ціну продати картоплю, городину, овочі, мед. Особливо проблематично нормально збути продукцію тваринництва, яке після останніх рішень Уряду стає ще більш збитковішим. Сьогодні селянину невигідно тримати навіть корову, яка в усі часи справедливо вважалася годувальницею сільської сім’ї.

Зараз Уряд намагається будь-що провести через парламент законопроекти про зменшення ставок ввізного мита на групу сільськогосподарських товарів, передусім тваринного походження. Депутати-комуністи вважають, що це призведе до засилля дешевших та менш якісних імпортних продуктів, що у свою чергу зведе нанівець працю селян і переробників. Адже якщо для певного товару не має перспективи збуту, то його і не виробляють. Тому потрібно насичувати внутрішній ринок вітчизняною продукцією через створення належних умов для селян і переробників.

Деструктивні процеси у сільськогосподарському виробництві, його деіндустріалізація відразу ж позначилися на соціальній сфері села. У сільській місцевості перестали будувати дороги, навчальні заклади, об`єкти охорони здоров`я, культури, побуту.

Та найбільш страшні наслідки так званих реформ – знищення професійних кадрів, міграція сільського населення, особливо молоді у міста і за кордон.

На селі проживає близько 14 мільйонів чоловік, тобто 30 % населення країни. Безпосередньо у сільськогосподарському виробництві зайнято 19,7 % із загальної кількості працюючого населення, тоді як в Італії – 9 %, у Франції і США –по 5 %, у Німеччині – 4 %, Великобританії – 2 %.

Щоправда, 1,5–2 мільйона мешканців українського села вже покинули його у пошуках роботи. Але із тих, що залишилися, рівень безробітних тільки за офіційними даними складає 7,6 %, а насправді він у кілька разів вищий. Оплата праці на селі є найбільш низькою серед усіх галузей економіки. Якщо у 1990 році вона складала 95 % від середньої по країні, то сьогодні – тільки 35 %. Якщо сільське населення структурувати за рівнем життя, то одна його третина ще якось зводить кінці з кінцями, друга третина – живе на межі бідності, а третя третина – вже за межею бідності. Селяни вже втратили надію, що за свій труд можна мати гідний достаток.

По суті, земельна політика “реформаторів” відроджує в Україні кріпосне право. Люди на своїй землі стають безправними наймитами.

У селах не народжуються діти. Через соціальні негаразди і хвороби населення масово вимирає. Селу, яке з любов`ю називають колискою України, загрожує демографічна катастрофа.

Так що завдання державної ваги у рамках підготовки до вступу у СОТ полягає у тому, щоб зберегти і розвивати село не тільки як агроіндустріальне середовище, але і як місце проживання населення. Адже євростандарти повинні розповсюджуватися не тільки на сертифіковану продукцію, але і на життєвий рівень тих, хто її створює своєю працею. І ще дуже багато потрібно зробити, щоб у сільській місцевості збільшити зайнятість і забезпечити гідну оплату праці, поліпшити житлово-комунальне, транспортне, побутове, медичне і культосвітнє обслуговування селян, вирішити інші пекучі соціальні проблеми.

На жаль, в Україні до цього часу немає виваженої і цілеспрямованої програми розвитку АПК, все відбувається за правилом, що врятування потопаючих – справа рук самих потопаючих. І вже кожному зрозуміло, чим це безголів`я може закінчитися.

На наш погляд, винятково важливим є введення заборони на купівлю-продаж землі. Ще раз повторюю принципову позицію Компартії України і її парламентської фракції: земля - головне багатство України і вона повинна належати всьому народові.

Сьогодні 6,5 мільйонів селян мають земельні сертифікати, з них 40 відсотків досі так і не отримали державних актів на вічне користування своїми земельними наділами. Це означає, що якщо зняти запроваджений з ініціативи комуністів мораторій на ринок землі, який діє до 1 січня 2007 року, то принаймні 3 мільйони селян відразу ж стануть безземельними.

Вже зараз певні міжнародні організації, передусім американські, під виглядом надання якоїсь допомоги селянам в оформленні документів на пай насправді формують базу даних на власників землі, збирають різну конфіденційну інформацію, яку можна буде використати у вирішальний для захоплення землі момент.

Ситуація вимагає терміново здійснити огляд чинного законодавства з питань агропромислового комплексу. На сьогоднішній день в Україні потрібно скасувати або внести зміни у півтора десятка урядових постанов, необхідно прийняти або внести зміни у три десятки законів. Щоб зрозуміти масштаби цієї роботи, нагадаю, що у 2003 році Верховною Радою у цьому плані прийнято 12 законів , а у 2004 році – ще менше. Ще складніше це буде зробити у цьому році, фактично у період розгорнутої парламентської виборчої кампанії.

Необхідно терміново впровадити спрощену систему кредитування, агропромислового комплексу, створити умови для надання довгострокових кредитів та запровадити практику надання технічного кредиту, внести зміни до системи оподаткування сільгосппідприємств, перш за все зменшити податок для підприємств, які відроджуються.

Серед необхідних заходів щодо захисту інтересів селян – зняття ПДВ, акцизів, захист інтелектуальної власності, гармонізація із правилами СОТ у сфері застосування санітарних і фітосанітарних норм, а також стандартів і сертифікації тощо.

Та найголовніше наше завдання відносно села і сільського господарства у рамках підготовки до вступу у Світову організацію торгівлі – це виведення агропромислового комплексу із системної кризи, поліпшення соціального становища сільських жителів, забезпечення готовності агровиробництва до жорсткої конкурентної боротьби і вироблення механізмів ефективного захисту вітчизняного товаровиробника та внутрішнього ринку у форматі норм та правил СОТ.

Наприкінці хочу зазначити, що група народних депутатів-комуністів на чолі із видатним керівником і організатором сільськогосподарського виробництва, відомим аграрним вченим Олександром Ткаченко працює зараз над концепцією аграрної політики. У ній закладаються головні, на наш погляд, принципи, що визначають селянина як власника і господаря землі, засобів виробництва, суб’єкта господарювання і працівника, носія моралі та національної культури, а також гарантують захист селян від втрати землі та іншої власності, роботи і засобів існування, стверджують необхідність і пріоритетність соціально-економічного розвитку села як важливої умови життєздатності нашої держави, її політичної і економічної незалежності.

У розроблюваній концепції, зокрема, передбачається формування державного замовлення на сільськогосподарську продукцію, зниження ПДВ для виробників продуктів харчування, надання державних дотацій для виробництва соціальних груп продуктів харчування, запровадження ресурсозберігаючих та біотехнологій, державне фінансування селекції у рослинництві та племінної справи у тваринництві, розвиток і використання прикладних і фундаментальних наукових досліджень.

Ми, комуністи, робитимемо все для того, щоб Україна повернула собі славу та статус високорозвинутої, індустріально-аграрної держави, повернула собі славу та статус житниці і годувальниці Європи і саме у такому статусі увійшла у Світову організацію торгівлі та в інші наднаціональні і міжнародні структури.

Ці надзвичайно важливі питання стосуються життя кожної людини, ці питання складають основу національної безпеки Української держави.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані