Актуальні матеріали для агітаторів та пропагандистів

Віктор МАЗАРОВ, Олександр СУХАНОВ: Голодомору — не було! Він ще попереду…

“Голод — названье ему…”

Історія України XX сторіччя знає чимало сторінок суперечливих, трагічних, емоційно вражаючих. До їх числа, поза всяким сумнівом, відносяться і події, які відбувалися на початку 30-х років. І саме ці події, знов опинившись в центрі політичного та ідеологічного протистояння, стали об'єктом вульгарних, злостиво кон'юнктурних перекручень...

“Росію відвідав голод, якого давно вже не бувало. Народ харчується глиною та соломою, сотнями вмирає від цинги та голодного тифу”.

Коли це написано? Під час Громадянської війни та розрухи? Нічого подібного. На землі — рік 1892, пора царювання Олександра Третього, “государя-миротворця”; епоха, яку захоплено вихваляють теперішні обожнювачі дворянської старовини. Автор цих рядків — чесний російський письменник та публіцист Вікентій Вересаєв.

Про той же жахливий голод 1892 року, який знищував цілі села, писав свої пристрасні статті Володимир Короленко. Потім ці статті письменник зібрав під обкладинкою книги “У голодний рік”.

Ще раніше гірко сказав Микола Некрасов: “В мире есть царь: этот царь беспощаден, голод названье ему”...

Немає літопису або хроніки, вітчизняної чи зарубіжної, де б не згадувалося про голодні роки ті про їх несчисленні жертви. Не будемо торкатись недородів та засух у стародавніх державах, — все це надто далеко від нас. Досить прикладів на слов’янських землях, які, до речі, знаходяться у зоні ризикованого землеробства..

Так, у авторитетній енциклопедії Брокгауза і Ефрона відлік неврожайних літ на Русі ведеться з 1024 року. За наведеними там даними, з початку XI по кінець XVI століття голодним був один рік з тринадцяти; на XVIII століття випадає 34 неврожайні роки. В 1800-1854 роках такими було 35 років, в другій половині XIX ст. особливо важкими виявилися 1873, 1880, 1883 роки, а в 1891-92 роках голод охопив 16 губерній имперії з загальним населенням 35 мільйонів чоловік. Про останнє лихо якраз і писали Вересаєв та Короленко.

Щоб не склалося хибне враження, що голод в останні століття вражав тільки наші землі, — мовляв, такі вже ми упосліджені, — наведемо дані київського дослідника Олександра Карпуся. З 1000 по 1855 роки в Західній Європі спостерігалося не менш, як 450 випадків хлібного недороду — селяни голодували частіше, ніж раз на два роки!

Отже, нестача продуктів харчування, особливо відчутна для найбідніших верств населення, не є інструментом терору, винайденим після 1917 року в СРСР, не є специфічним проявом радянської дійсності. Голод періодично виникав у різних країнах в ті періоди історії, коли людина була ще майже безсилою перед природою і великою мірою залежала від її капризів. Гостроти подібним лихам додавали суспільні негаразди та війни — перш за все, у тих випадках, коли страждали традиційні системи зрошення, винищувалися посіви та сади.

Втім, на основі дійсно серйозних документів можна стверджувати, що минуле знає випадки запланованого, свідомо розв’язаного голоду, тобто, голодомору. Але про це — трохи пізніше…

Про те, як Кремль спровокував світову кризу

В своєму зверненні до народу 26 листопада 2005 року Президент В.А.Ющенко назвав голод 1933 року експериментом, який “задумувався заради одного — знищення свідомої української людини”. За словами Віктора Андрійовича, “полігоном для експерименту було обрано село - колиску української нації”. Глава держави ще додав: “Це була справжня війна проти нації… Удар прийшовся на основу нашого духу - родину, віру в Бога і любов до землі… Диктатор Сталін розгорнув кампанію геноциду проти українського народу, аби назавжди вбити національну свідомість".

Подібні твердження, написані присяжними вченими та озвучені владними особами, ми чуємо далеко не вперше. Саме на основі цих висловів знайоме поняття “голод 1933-го” було підмінене у масовій свідомості апокаліптичним терміном “голодомор”. Чи ж має під собою грунт ця точка зору?

Перш, ніж відповісти на це запитання, процитуємо статтю в газеті “Комуніст” кандидата історичних наук Володимира Ніконорова: “Голод 1932-1933 років був не лише загальноукраїнською трагедією. Почався він далеко за межами України і охопив величезну територію СРСР: Центрально-Чорноземний район Росії (ЦЧР), Поволжя, Північний Кавказ, Казахстан, Західний Сибір. Разом з Україною голодували близько 100 мільйонів чоловік, або 60 процентів усього населення СРСР”.

Чию ж національну свідомість намагався таким чином вбити Сталін? Росіян, мордви, осетинів, казахів?.. Припущення настільки ж абсурдне, наскільки абсурдною була б, скажімо, гіпотеза, що Радянська влада спровокувала сонячне затемнення або землетрус у Криму…

Скажемо ще більше. За джерелами, гідними уваги, 1932 та 1933 роки були відзначені неврожаями або загибеллю посівів на величезних площах родючих земель Євразії, від Західної Європи до Далекого Сходу. Зливи змінялися катастрофічними засухами. До того ж, у багатьох країнах Нового та Старого Світу рівень життя бідних верств наслення впав, подекуди й до голодування, внаслідок колосальної всесвітньої кризи… Що ж, будемо й у цьому звинувачувати “руку Москви” і особисто демонічного Сталіна, який зумів зіпсувати клімат, а також вчинити економічну кризу, щоб провчити-таки клятих капіталістів?..

Та повернемося до України. Перша політична оцінка народної трагедії, заснована на сукупності архівних матеріалів, була дана в постанові ЦК Компартії України від 26.01.1990 р. "Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним історичних документів".

В постанові йдеться про те, що:

в основі тодішніх продовольчих труднощів лежали відступ від ленінських принципів кооперування на селі (примусові методи колективізації, масове "розкуркулювання), низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів, які привели до зниження валового збору зерна;

безпосередньою причиною голоду стали примусова, з застосуванням репресій політика хлібозаготівель, яка не враховувала реального становища з продовольством на селі, а також вилучення у залік хлібозаготівель насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів;

продовольча допомога голодуючим районам почала надходити зі значним запізненням, що, особливо починаючи з березня 1933 року, викликало масову смертність від голоду та епідемій.

До стрижневих причин, що зумовили трагічний розвиток подій, слід віднести необхідність в стислі строки створити високопродуктивне товарне сільгоспвиробництво. В період форсованого розвитку промисловості селянин-одноосібник, який тоді на селі був головною фігурою, дати країні необхідну кількість продукції просто не міг. Створення ж ефективних форм суспільного господарювання затримувалося через відсутність необхідної матеріально-технічної та фінансової бази.

Скоро ми переконаємось, що, хоч наведені у високому партійному документі причини і мали, як кажуть, місце, але не були єдиними і головними чинниками масового голодування українських селян. Все ж, постанову видав ЦК 1990 року, безумовно, вже під дією горбачовської “лібералізації”…

А держава початку 30-х робила, що могла, для врятування села. Серйозну продовольчу кризу зими 1931-1932 років вдалося пом'якшити шляхом значних державних поставок. Додаткова продовольча допомога була надана в червні 1932 року 33 районам; Україна отримала з союзних фондів 6,5 мільйонів пудів зерна, а всього державна допомога колгоспам та одноосібникам склала тоді 11,3 мільони пудів зерна.

Справжні творці голодоморів

Нагадаємо, що уряд царської Росії не робив нічого подібного для жодної зі своїх голодуючих губерній і навіть у роки безхліб’я не прининяв вивозу зерна за кордон. Один з міністрів імперії висловився дуже відверто: “Ми маємо експортувати, навіть якщо помремо”. Але, на жаль, міністри експортували, а помирали селяни. Крім того, торговці продуктами харчування безсовісно користувалися трагічним станом населення, щоб накопичувати запаси їжі, а потім продавати їх за скаженими цінами. Той же Вересаєв писав про події 1892 року: “Тисячі пудів хліба та м’яса гниють, не знаходячи збуту, а поруч тисячі людей вмирають з голоду”. Письменник точно знав: головний винуватець того, що регулярне недоїдання забирало таку масу жертв, — капіталізм…

Отут і приходить час поговорити про справжні, не вигадані пропагандистами голодомори, що їх час від часу влаштовували предки нинішніх західних “лібералів” та “борців за права людини”, на яких в усьому рівняється пострадянська “еліта”. У своїй викривальній статті “Витоки капіталізму” дослідник Михайло Магід пише: “Англійські торгові компанії та інші європейські колонізатори, які забезпечували економічний розвиток європейського капіталізму, вбили у XVII-XIX сторіччях набагато більше індіанців, індусів, китайців, африканців та ірландців, ніж Гітлер євреїв, убили їх для зручності одержання прибутку. Створюючи культ холокосту або засуджуючи сталінський терор, сучасний ліберально-демократичний капіталізм намагається приховати та замаскувати власне минуле”. За даними Магіда, в середині позаминулого століття британські імперіалісти фактично спровокували страшний голод в Ірландії. Лендлорди зганяли ірландських селян з землі, щоб замість не досить прибуткового хліборобства розвивати пасовищне тваринництво. Протягом кількох років в Ірландії загинуло від голоду понад мільйон людей. З 1841 по 1851 роки, завдяки нестачі харчування та масовому виїзду злидарів в еміграцію, населення країни зменшилося на третину, а до кінця сторіччя — вдвічі! Один з російських журналів писав у 1847 році: “В Ірландії народ тисячами падає і вмирає на вулицях”…

Ще жахливішу картину можна було спостерігати в колонізованій англійцями Індії. Зокрема, в Бенгалії народ голодував від безробіття: британці геть зруйнували основне місцеве виробництво, текстильне, задля того, щоб ввозити власні тканини. У 1769-1770 роках голод скоротив кількість бенгальців на третину — загинуло сім мільйонів чоловік. 80-ті — 90-ті роки того ж сторіччя принесли голод, що коштував 10 мільйонів життів. А далі стало ще гірше. На думку вченого, “кількість жертв англійського буржуазно-ліберального режиму в одній лише Індії ХІХ сторіччя можно порівняти з загальною кількістю жертв Другої світової війни — від 40 до 50 мільйонів. Тільки за англійськими офіційними даними, від голоду померло в 1875-1900 роках 26 мільйонів чоловік… Сучасні індійські дані кажуть про те, що тільки під час Великого голоду 1876-1878 років померло 10 мільйонів чоловік”.

Лише в такому ж аспекті, тобто, звинувачуючи капіталістів, однакових за своїми диявольськими вчинками в усі часи і в усіх країнах, можна серйозно говорити про чиєсь цілеспрямоване “сприяння” стихії голоду в 1930-х роках на Україні. Володимир Ніконоров наводить фразу з відкритого листа до ЦК КП(б)У селян Вінницької та частини Київської областей: “Буржуазія створила у нас штучний голод”. А ось свідоцтво М. Казак з Тернопільщини: “Куркулі… сховали зерно, не хотіли допомогти бідному селянину вибратись зі злиднів… Вороги колективного господарства отруювали сіно, колодязі, з яких поїли коней"”. Та ж Казак пише, що ненависники колективізації злісно псували ще небагату тоді сільгосптехніку, а врожай залишали зимувати необмолоченим. “Я хотіла б подивитись у вічі тому невігласу, який з чужого голосу каже, що голод навмисне спланували, щоб знищити український народ…”

Зараз бажання шановної жінки можна було б виконати за допомогою звичайного телевізора. Там часто з’являються ті самі, причому дуже високопоставлені очі…

Сухі енциклопедичні дані сповіщають нас про те, що завдяки зусиллям куркульства та його прихованих покровителів у владних структурах Радянський Союз мало не був позбавлений м’яса! З 1929 по 1932 роки поголів’я крупної рогатої худоби зменшилося на 30 мільйонів голів, овець та кіз — на 90 мільйонів…

Стихіям, що заважали зібрати достатній урожай, і чиновникам, які, зберігаючи свої посади, прагнули “виконати й перевиконати” план хлібозаготівлі, активно “допомагала” дрібна сільська буржуазія. Статистика твердить, що жодні поставки зерна з України до союзної комори, у тому числі в згадані драматичні роки, аж ніяк не забирали “останній шматок хліба у голодуючих”, як це, на жаль, написано професором С. Кульчицьким у підручнику історії України для старших класів, з метою зомбування нашого беззахисного юнацтва. Насправді, на кожного нашого співвітчизника у 1933-му лишалося не менш, як півтони збіжжя! Цілком достатньо на рік… Отже, хліб приховували — по-перше, куркулі, які сподівалися продати накопичене зерно на ринку, по-друге, селяни, збиті з пантелику, нажахані куркульською брехнею про наміри “комісарів” відібрати останнє…

Про те, як містер Грант знищив пів-України

А тепер — про злочинну “самодіяльність” місцевої влади. Скажемо одразу: за нею не стояли кремлівські керівники; ніхто з вищих урядовців у тиші своїх кабінетів не розробляв сатанинські плани “знищення національної свідомості українців”…

Славетний письменник Михайло Шолохов писав про аналогічні події 1933 року на Дону: “Весь хліб, у тому числі виданий на трудодні, було вилучено. Багато комуністів, які вказували керівникам краю на неправильність та неприпустимість політичної лінії, що проводилася, було виключено з партії та заарештовано. У колгоспах почався голод. Група партійних працівників північного району дона звернулася з листом до товариша Сталіна, у якому просила розслідувати неправильні дії крайового керівництва і надати ряду районів продовольчу допомогу. За кілька днів від товариша Сталіна було отримано телеграму: “Листа одержав. Спасибі за повідомлення. Зробимо все, що потрібно”… Тисячі чесних колгоспників були врятовані від злиднів”.

Промовистий факт: західні “друзі” Радянської держави вже тоді використовували труднощі нашого розвитку в провокаційних цілях, не гребуючи відвертими пропагандистськими фальшивками. Американський історик Фредерік Шуман пише: “Сенсаційні повідомлення, здебільшого вигадані, про становище у голодаючій Україні з’явилмся в нацистській пресі в Німеччині та у газетах Херста в Сполучених Штатах, причому часто ці повідомлення ілюструвалися фотографіями, які у дійсності були зроблені в 1921 році, під час голоду у Поволжі”.

Та про події початку 20-х ми ще згадаємо. Поки ж — спробуємо дізнатись правди про наслідки “голодомору”.

Це — якраз та тема, на котрій найбільш охоче спекулюють нинішні присяжні науковці, доводячи, що Радянська влада протягом семи десятиріч тільки й займалася всіляким гнобленням та винищенням українського народу. (Дивна річ: а як же тоді самі ці “пани професори” змогли від такої гаспидської влади отримати свої вчені звання, премії, державні нагороди? І чому не відмовились від усього цього з поваленням ненависного їм “совітського” ладу?!) А надихають наших “національно стурбованих” ті ж самі західні міфотворці, гідні нащадки нацистських та американських брехунів минулого. “Радянолог” Дейл Далрімпл визначив кількість загиблих від голоду тридцятих у 5,5 мільйони душ, колишній поплічник німецьких фашистів Микола Приходько — у 7 мільйонів, “спеціаліст по сталінському терору” Роберт Конквест у 9; Річард Сталет називає цифру 10, а такий собі Хослі Грант твердить, що “голодомор” забрав 15 мільйонів життів! Хто більше, панове?..

На щастя, є, знов-таки, статистика, у тому числі — довідник “Українська РСР”, виданий у 1986 році. Згідно до нього, ВСЕ населення нашої республіки становило 1932 року 34,5 мільйони чоловік, а року 1934 — 33,4 мільйони…

Отже, більш як мільйон все ж втрачено? Ну, по-перше, не сім і тим більше не 15 мільйонів (півкраїни “викосив” добродій Грант!). А по-друге, природна середньорічна смертність становила тоді понад 500 тисяч. Отже, тяжкі часи забрали у нас 700 тисяч чоловік. Теж жахлива цифра… але не треба забувати, що тоді, крім голоду, в багатьох районах СРСР, у тому числі на Північному Кавказі та на Україні, лютував черевний тиф. (Згадаймо у Вересаєва — “голодний тиф”…) Скільки жертв на рахунку епідемії?..

Отже, недорого коштують президентські заяви на зразок такої: “Рахунок загиблих йшов на мільйони. Україна втратила чверть свого населення”… Це — величезне і нічим не обгрунтоване перебільшення, черговий ідеологічний міф запеклих антикомуністів.

…І радянські люди забули про голод

А тепер трохи про інші “голодомори”. Їх теж, хоч і не так часто, як трагедію 1930-х, люблять згадувати наші “національно свідомі”, будь-яким чином демонізуючи народну владу. Маємо на увазі події 1921-1923 та 1946-1947 років.

Сильна засуха 1921 року, від якої постраждали значні території РСФРР та УСРР, наклалася на вкрай низький рівень розвитку виробничих сил, залишений царською Росією. Далися взнаки також руйнівні наслідки Першої світової та Громадянської воєн. Посівні площі зернових культур порівняно з 1913 роком скоротилися на третину, виробництво технічних культур — на 75-90 процентів, цукрового буряку - більш ніж на дев’ять десятих.

Виснаження продовольчих ресурсів викликало значні труднощі, а пізніше і голод в південних губерніях України — Донецькій, Катеринославській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській. За даними статистики, чисельність голодуючих зросла з 1,9 мільйону на початку 1922 року — до 3,8 мільйону у липні. Число померлих від голоду, за даними Наркомату охорони здоров'я Української СРР, до осені 1922 року склало близько 47,5 тисяч чоловік. Всього ж, враховуючи скорочення природного приросту населення, кількість сільських жителів республіки зменшилася на 235 тисяч.

Але й тоді молода держава активно зайнялася подолання голоду. Для цього було налагоджено допомогу голодуючим, включаючи організацію харчування неповнолітніх дітей; був знижений рівень обов'язкових поставок і виплат як для республіки в цілому, так і для найбільш постраждалих територій, а також для окремих категорій громадян; проводилося надання продовольчої, насіннєвої позики, кредитів на закупівлю коней, племінної худоби і знарядь праці.

Використала Радянська влада і необхідні заходи примусу, включаючи адміністративний перерозподіл продовольчих ресурсів між регіонами, вилучення матеріальних цінностей в церквах тощо.

Тепер — про труднощі на продовольчому ринку в перші роки після Великої Вітчизняної війни.

Відомо, яких втрат зазнала наша республіка в результаті гітлерівської навали. Загинув кожен шостий житель України, майже 10 мільйонів чоловік залишилися без житла. Прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 мільярдів карбованців (у п'ять разів більше за обсяги капіталовкладень в розвиток економіки республіки протягом всіх перших п'ятирічок); загальна сума втрат, понесених населенням і народним господарством, складала майже 1,2 трільйонів карбованців. Тільки в сільській місцевості було знищено 28 тисяч сіл, зруйновано біля 30 тисяч колгоспів, радгоспів, МТС. В той же час держава практично одразу після закінчення війни була змушена величезні кошти витрачати на створення вітчизняного ядерного щита.

З цими важкими умовами на України та в Молдавії співпала засуха 1946 року - одна з найсильніших за останні 50 років. Урожай зернових в Миколаївській області в 1946 році становив усього від 1,9 до 3 центнерів з гектара.

Перерозподіл матеріальних ресурсів в масштабах Союзу, допомога республіці почалися з певним запізненням, після чисельних звернень керівництва УРСР. Втім, уже в 1947 році Україна отримала продовольчу та насіннєву позики — відповідно, 93 і 90 тисяч тон, 140 мільйонів карбованців для організації безплатного харчування громадян. А подальший розвиток сільськогосподарського виробництва дозволив йому уже в 1950 році вийти на 91 процент від рівня 1940 року! Доречно нагадати, що Радянський Союз першим з держав, які брали участь у Другій світовій війні, ще в 1947 році відмінив карткову систему на продукти харчування…

В повоєнний період було створено високорозвинуте сільськогосподарське виробництво, яке навіть за “форс-мажорних” обставин унеможливлювало катастрофу. Ось лише один характерний приклад. Природно-кліматичні умови в роки дев'ятої (1971-1975 роки) п'ятирічки виявилися гранично складними для сільського господарства Союзу РСР. За п'ять років країна послідовно пережила: в 1971 — засуху, в 1972 - ще одну, а засуха 1975 року виявилася найсильнішою за остання сторіччя. Так, в деяких областях Російської Федерації (Саратовській, Оренбурзькій та інших) за три літні місяці випало всього 12 міліметрів опадів! Врожайність склала по країні 10, 9 центнери з гектара, або ж на 4,5 центнери менше, ніж в попередньому році. В цілому СРСР отримав врожай зерна в 1975 році на 55,6 мільона тон менше, ніж в 1974. Та навіть такі вражаючі втрати не стали на заваді стійкому розвитку країни, яка перейшла на рейки високотоварного, інтенсивного сільгоспвиборництва. Соціалістичний розвиток не дав повторитися ситуаціїи 20-х, 30-х, 40-х…

Отже, наголосимо ще раз: розуміння трагічних моментів історії Радянської України, як "голодомору", "етноциду", "геноциду", "злочину проти українського народу”, “організованого знищення мільйонів людей", — таке розуміння є наскрізь “заідеологізованим”, брехливим і абсолютно не відповідаючим історичній істині.

Інша справа — той танець над прірвою, який, після розвалу та практичного знищення могутньою соціалістичної економіки, вже півтора десятиліття ведуть “нові-старі” олігархи та покірні їм команди різнокольорових маріонеток-політиків. Тут кожен наступний крок може стати кроком до прірви справжнього геноциду. Та, власне, він уже і йде: щороку з карти України фактично зникає місто, що дорівнює одному з наших обласних центрів; населення стає меншим на 300-400 тисяч чоловік.

Якщо не зупинимо подальше розкрадання та знищення багатств, накоплених за роки Радянської влади, — голодомор ХХІ століття чекає нас дуже скоро…

Власне, початок покладено ще наприкінці минулого сторіччя. Про це писали газети. 22 лютого 1998 року в селі Любомирка Чечельницького району Вінницької області помер ВІД ГОЛОДУ, не одержавши жодної допомоги, трирічний Олександр Бойко, невинна (і далеко не єдина) жертва справжнього, сучасного, капіталістичного голодомору. Того, що почався для українців лише після розчленування Радянського Союзу і повалення соціалізму.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані