Публіцистика

Галина Дімлєвич: Парламентаризм чи президентська республіка? – Ні, феодалізм...

Конституція – це основний закон держави. На підставі Конституції будується вся система державного управління. На підставі Конституції формується влада. Від Конституції залежать відносини між людьми в суспільстві. Від Конституції залежить, хто судитиме нас і за що. Конституція може зробити людей рівноправними громадянами або залежними кріпаками.

Проте, у статті 118 діючої Конституції України зазначається: “Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації”, а у пункті 4 статті 119 тієї ж Конституції зазначається: “Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують: … підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів”. Перекладаючи з юридичної мови на звичайну, це без перебільшення означає, що влада в Україні здійснюється за класичним феодальним принципом “сюзерен-васал”, а саме:

1. Вся територія України розподілена на феодальні вотчини – м. Київ і м. Севастополь, області, райони та АР Крим.

2. Місцевими феодалами є голови місцевих державних адміністрацій.

3. Місцеві феодали в межах своїх вотчин використовують і розподіляють гроші, землю, житло, комунальні приміщення та майно. Також вони збирають побори з купців та ремісників, чинять “праведний” суд з допомогою безпомічних кріпаків-суддів, а через викуплених кріпаків-журналістів місцевих ЗМІ справно повідомляють про свої доброчинні справи і закликають населення сумлінно трудитися на панщині.

4. Місцеві феодали та удільні князі мають своїх кріпосних опричників-наглядачів: місцеву прокуратуру і місцеву міліцію, які вірою та правдою служать своєму пану. Вони охороняють владу феодала від будь-яких сторонніх зазіхань і розправляються з кріпаками, які наважились відстояти свої права або отримати інформацію про будь-які справи, які кояться на території феодальної вотчини. Непокірні кріпаки, в тому числі поодинокі місцеві депутати, котрі критикують феодала чи влаштовують мітинги і пікети, караються та переслідуються особливо жорстоко і безжалісно.

5. Кріпаки-лизоблюди, котрі зуміли догодити феодалу, призначаються на різні посади у місцевій державній адміністрації чи стають депутатами місцевої ради, або й навіть чиновниками і місцевими депутатами в одній особі, що в Україні тотально узаконено. За вірну службу вони можуть від феодала отримати якесь матеріальне заохочення – панщину з кріпаками, кіоск або інший бізнес: чи то будівельний, чи то промисловий, чи то торгівельний.

6. Всі інші кріпаки, які, хоча й стомлені та обтяжені роботою, проте покірні та віддані своїм панам, мають “привілею” – спостерігати через засоби масової інформації олігархічні заколоти і партійні інтриги придворних феодалів та високоповажних бояр.

Органи місцевого самоврядування, представницькі органи від людей на місцях, що в розвиненій Європі являються основою життєдіяльності суспільства, запорукою свободи та доброту пересічних громадян і опорою уряду, відповідно до сучасної Конституції України є повністю залежними від голів місцевих державних адміністрацій, що суперечить не тільки Європейській хартії про місцеве самоврядування, а й елементарним принципам народовладдя та верховенства права.

До речі, за сумних сталінських часів навіть у страшному сні нікому б не прийшло в голову створювати подібну Конституцію і подібні закони, які нараз дискредитували б навіть самого Сталіна та його систему влади. Зараз же така от Конституція і такі от закони ніби успішно діють в сучасній і так званій демократичній Україні, а нова і ніби прогресивна вища українська влада чомусь не поспішає чи, можливо, не збирається взагалі будь-що змінювати!

Як не дивно, на відміну від Конституції України, де закріплюється феодально-ієрархічна система влади на місцях, у сталінській Конституції було закладено незрівнянно більше можливості для народу по-справжньому здійснювати своє право на самоврядування. У статті 72 Конституції УРСР від 30 січня 1937 року зазначається: “Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР є Ради депутатів трудящих”. Зверніть увагу – органами державної влади на місцях є не місцеві державні адміністрації, не партійні органи, а саме Ради депутатів, що обираються населенням!

Таким чином, вихід вбачається в докорінній зміні саме гнилої феодальної системи влади в Україні. Адже від перестановки олігархами сума не поміняється. Теж саме стосується перестановки кадрів або й навіть цілих політичних сил.

Тому мною як депутатом місцевої ради “30” березня 2005 року була заявлена та офіційно зареєстрована Декларація про місцеве самоврядування, в якій врахований найкращий досвід місцевого самоврядування Великобританії, Австралії, Франції, США, скандинавських країн тощо.

Цією декларацією чітко і просто визначаються конкретні заходи щодо реформування місцевого самоврядування в Україні, забезпечення дотримання прав і свобод громадян та позбавлення їх від наслідків правління тоталітарно-олігархічних режимів, що призвело до нагнітання страху за особисту безпеку, паралізувало елементарні громадські ініціативи та можливості контролю над місцевою владою, спричинило повну відчуженість людей від організації місцевого самоврядування. Децентралізація влади, зменшення перевантаження центру, поліпшення і прискорення урядових дій, подолання корупції з допомогою надання широким верствам населення можливості доступу до участі у місцевій політиці, причому незалежно від наявності будь-якої партійної чи громадської приналежності, майнового та соціального стану, справді наблизить місцеве самоврядування в Україні до європейських стандартів місцевого самоврядування.

Крім того, в Декларації передбачається такий інститут місцевої влади і демократії як виконавчий комітет місцевої ради, який повинен здійснювати свої виконавчо-розпорядчі повноваження в інтересах місцевої громади та відповідно до чинного в Україні законодавства. Виконавчий комітет місцевої ради підпорядкований, підконтрольний та підзвітний місцевій раді, а також підзвітний місцевій громаді. Також з метою гарантування дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина та Конституції України на місцях, забезпечення територіальної цілісності та внутрішнього суверенітету держави в областях та у місті Києві запроваджується інститут Державного Намісника. Державний Намісник є державним службовцем і підзвітний Верховній Раді України, підпорядкований Кабінету Міністрів України та підконтрольний Президенту України.

Згідно з Декларацією припиняють своє існування такі структури державного регулювання як місцеві державні адміністрації, а також органи місцевого самоврядування вищого рівня з дублюючими і керуючими функціями.

Зважаючи на крайню необхідність та нагальну потребу суспільства в цілому та громадян зокрема у кардинальному реформуванні місцевого самоврядування в Україні, втілення у життя зазначеної Декларації про місцеве самоврядування відкриє шлях до свободи і добробуту Українського Народу.

І саме це має стати першочерговою українською ідеєю.

Для зворотнього зв’язку залишаю наступні електронні адреси: або

Ви – розбійники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.”
(Тарас Шевченко “Холодний яр”)

Депутат Святошинської районної у місті Києві ради,
Голова депутатської групи “Справедливість
Дімлєвич Галина Романівна

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані