Люди… будьте пильні! (Юліус Фучик)

Віктор Мазаров: День, який не став національною ганьбою

- А вам же заборонили приходити сюди...- підскакує вертка ведуча з телеканалу. Знає, бо ми з нею буквально вчора, 29-го, 6 годин просиділи в залі Шевченківського райсуду. Знає, та не усвідомлює головного. Ніхто і ніколи не забере в мене - і в тисяч таких же як я (а, мо, й набагато кращих) громадян України – право збиратися біля справжніх національних святинь і протестувати проти прагнення героїзувати злочинців.

...Ранок 30 червня. Біля пам’ятника Герою Радянського Союзу Ватутіну в Києві – люди. І – служиві у формі. Але головніше – Народ. Поки депутат Верховної Ради України Володимир Оплачко роз’яснює керівникам Київської міськдержадміністрації елементарні норми законодавства, ми їх реалізуємо практично.

Тут ми зібралися не випадково. Націоналістичне шумовиння проголосило в Інтернеті наміри саме нині, 30-го червня, розпочати акцію щодо сплюндрування могили командуючого Першим Українським фронтом генерала М.Ф.Ватутіна, перенесення його останків в інше місце.

Їх, неофашистів, нині тут не знайдеш. Тут – ми! Фронтовики, трударі, їх діти та онуки.

Не встигаю запитати, де воював на Вітчизняній Борис Квітко, але фіксую – дід нащадка Перемоги Валентина Юрчака впав за Радянську Батьківщину під Новоросійськом, а мама Людмили Пономар і нині згадує жахіття націоналістичного терору. В нас різні життєві шляхи. Але нас – Галину Бабій, що студенткою брала участь в похованні генерала Ватутіна в 44-му, і гвардії полковника Олега Гука, що служить Україні і нині – єднає найголовніше: ми не дозволимо топтатися по національних святинях. Адже Україна – це ми, народ, а не його націоналістичний маргінес, хай би його поки і не освячував якийсь там президент.

...30 червня. Біля 17-ї. Будинок офіцерів на Грушевського в щільному оточення. Найпрогресивніші соціалісти, прокричавши риторичні заклинання на честь своєї вождині, відзначившись на телеку, давно подалися по домівках (Змотавшись до АП, де вони проголошували якісь заходи, констатую: о 15.20 все вже було звернуто, навіть плакати на огорожі покидали. Сам бачив!). Прийшли – та й пішли, ну що від них серйозного чекати.

Ми – жіноцтво, офіцери, “ЗУБР”, православні, комуністи – стоїмо. В приміщенні, де колись був Будинок справжніх офіцерів, іде якась “академія” на згадку про Шухевича.

Сміховиння! Терорист. Гітлерчук. SS-ман. Каратель. Кат. І такого чествувати? Втім, швендяють серед нас і такі, хто б волів це зробити. Один з них – президент, що підписав указ про відзначення 100-річчя Шухевича.

Але ж ми – Народ, головний носій влади в Україні – прекрасно знаємо: помилкові (про злочинні не говоримо. Така кваліфікація - прерогатива суду. Або історії) укази дуже просто скасувати... І ми його скасовуємо практично.

Як безпосередній свідок можу запевнити: святкування річниці з дня народження фашиста Шухевича в Києві не відбулося. Як щурі, під свист і вигуки “Фашизм не пройде” човгали в Будинок офіцерів учасники “академії”. Човгали через міліцейські кордони, прекрасно розуміючи: як же їх – фашистів – ненавидить златоглава столиця України.

А з двох боків вулиці Грушевського в протесті проти такого блюзнірства став Київ. Дивлюся: і декілька юнаків на чолі з першим секретарем міськкому СПУ Миколою Даниліним тут (Та ж ніколи не мав сумніву: і серед соціалістів зустрічаються порядні люди). Ветеранам важко: 8 годин в спекотливу днину – це ж треба здоров’я мати. Але ми готові стояти в протестних лавах стільки, скільки знадобиться. І кістяк опору складають комуністи.

Націоналістичне збіговисько має закінчуватися десь біля 17-ї. Приблизно в цей час проїзд по Грушевського перекривають чотири шеренги спецназу. І миттєво на дорогу з двох боків кидаються декілька сотень представників Народу.

Стоять хлопці в бронежилетах, “сферах”, дехто специфічні, призначені для контактних боїв, рукавички вдягнув. А лицем в лице з ними - люди. Скільки знайомих облич! Наш, комуністичний, партактив, що готовий дати відсіч фашистам. І гримить голос генерала Доманського: Ми ніколи не змиримося з фашистськими вихватками! Ми не дамо фашистам сьогодні пройти цією вулицею!

Ми стоїмо один проти одного. А десь, незримо йдуть напружені перемовини, і хтось , розуміючи нашу рішучість, приймає рішення провести націонал-фашистів не тим урочистим шляхом, як планувалося, а провулками. І вони виповзають з цієї будівлі (чомусь виникла думка: якщо нинішня українська офіцерня спокійно сприймає в своєму домі фашистські збіговиська, то чому б його не знести, а територію краще віддати під забудову інвесторам, які так ласі до печерських земель?), захищені охоронним кордоном від розлючених жителів столиці. Так, так – розлючених. На їх голови летять пляшки з водою, пакети з кефіром, якісь гнилі овочі – але ж і експансивні вони, кияночки. І, слід зазначити толерантні. Адже звучить гучна пересторога: “Дівчата! В міліцію не попадайте. Наші ж хлопці!”.

Констатуємо: 30 червня 2007 року фашизм своєю ходою вулицю Грушевського не сплюндрував. Більше того. Як би це хотілося поки що президентові України Ющенку, бучне вшановування фашиста і карателя Шухевича в столиці України не відбулося. 11 годин – з 8.00 до 18.00 – центр Києва однозначно показував своє негативне відношення до таких діянь. А те, що потім повилазив усякий коричневий набрід - і на Софійській площі, і на телеекрани – так на те він і є набрід, аби поночі сновигати.

І якщо президентові кортіло зганьбити цей день перед усім світом чествуванням гітлерчуків, то слід його засмутити: Київ, палко підтримавши заклик міськкому Компартії, такого паскудства не допустив. Нормальний Київ фашизм не сприйме ніколи!

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані