Люди… будьте пильні! (Юліус Фучик)

Віктор Мазаров: Уроки ненависті

Брехня тут починається уже з вивіски. "Музей СОВЕТСЬКОЇ окупації". Омертвіла говірка заокеанської діаспори, її  тутешніх симпатиків з числа смоктунів доларової "гуманітарки", в столиці України виглядає кричуще зайвою. А сама виставка (досить примітивна, попри гучну назву "музей") - просто образливою для міста-героя Києва, його жителів.

Ось це і змусило представників низки громадських організацій столиці провести 6 червня протестний пікет, привернути увагу і киян, і відповідних державних інституцій на те неподобство, яке чиниться.

- Як ви смієте водити сюди дітей? - засмучено питала сивочола жінка. - Я вчителювала в 110-тій.

- Та й ми ж зі 110-ї. І музей в школі є, і пам'ятник відновили - мляво відбивалася її опонентша. А потім хутко зникла разом з малечею, яку привела на "екскурсію".

Те, що намагалися вбити в голови учнів молодших класів, вдалося трохи послухати і мені. Якщо говорити коротко, то це суміш злостивих інтерпретацій історії, перекручень фактів, помножені на ненависть.

Ненависть до цілого пласту життя України минулого століття, до мільйонів людей, які жили і творили. Та не тільки жили - живуть і нині.

Складається враження, що головний задум авторів проекту "музею" полягає в тому, аби заставити дітлашню ненавидіти своїх дідусів та бабусь, які в тій "окупації" жили, та жили так, що і нині згадують життя за Радянської влади з ностальгічним щемом. І цей задум, реалізований під егідою Київського "Меморіалу", розв'язує авторам руки і знімає будь-які перепони.

"На прикладі Павліка Морозова радянських дітей вчили зраджувати своїх батьків" - торочить, вибачте на слові, екскурсовод.

"В 44-му українців хотіли депортувати, але не вистачило вагонів" - демонструє він знайомство з геббельсівськими листівками.

"Хрущова в 64-му після зняття заарештували" - тут уже попахує клінікою.

В кожному слові, кожному планшеті з так званими експонатами - ненависть, ненависть і ще раз ненависть.

Вона копіюється і розповзається по всій Україні. Плакатний варіант експозиції (54 плакати)розтиражований і розісланий в 750 районів України, 150 музеїв та бібліотек світу. По 60 касет відеомотлоху "Між Гітлером і Сталіним" направлено в кожну область. На "прем'єру" в одному з великих кінотеатрів в Хмельницькому прийшло аж десять душ. Але ж тут йдеться не про комерційний зиск - про внесення отрути в душу та розум прийдешніх поколінь.

Ми не збираємося в даному випадку вести дискусію щодо достовірності чи абсолютної відсутності такої "музею". Врешті решт, відповідь уже дала сама історія хоча б тим, що Україну як державу в її нинішніх кордонах створила Радянська влада. "СОВЕТСЬКА окупація" в інтерпретації "меморіалівців". Ленін, Сталін та Хрущов - цілком слушно нагадали учасники пікету. Сподіваємося, хоч цього не буде заперечувати Юрій Шаповал, який значиться як науковий керівник проекту (В моїй студентській пам'яті Юрій Іванович залишився як один з найгірших секретарів комітету комсомолу Київського університету. Суб'єктивний погляд, звичайно. Може тому, що і через 25 років пригадую, як він намагався вичитувати мені за те, що на куртці джинсового костюму не було комсомольського значка. Чи може вже й тоді думав, як би дискредитувати Радянську владу?).

Та й не вийде в нас повноцінної дискусії. Переконався в цьому наступного дня, коли в УНІАНі було заявлено прес-конференцію керівників "Меморіалу" в прямому ефірі "5 каналу". Ось тільки "чесні новини" виявилися обрізаними. У всякому випадку запитання журналістів і відповіді на них "не вмістилися". В тому числі і два запитання автора цих рядків.

Ну на одне я відповіді і не просив, оскільки воно носило приватний характер. Хоча в контексті питання про "окупацію" може і не дуже приватний. Експонатів не там катма. То може виставити орден "Знак Пошани", якого в 1976-му році отримав працівник газети ЦК КПУ "Сільські вісті" Володимир Сергійчук, який сьогодні хоче суду над комуністами? Не було відповіді і на друге (не вважати ж такою дуже толерантну оцінку мого скромного внеску в боротьбу з українським націонал-фашизмом: "От, сволота!"): чи є для "меморіалівських" "музейників" Казик Гапоненко - київський піонер, який був зв'язковим чекістської групи Івана Кудрі і в свої 11 років загинув у гестапівській катівні разом з мамою - "окупантом"?

Можливо, що й так. Адже, прозвучало на прес-конференції теза, що радянська "окупація" була гіршою за гітлерівський режим... І тут є серйозні підстави для роздумів. Більше того, для запитань до державних мужів.

Ім'я Казика Гапоненка названо не випадково. На його честь названо оту саму київську школу №110, з якої привели на "екскурсію" учнів. Взагалі ж оприлюднено дані, що сюди щороку водять до 10 тисяч школярів та студентів. То хотілося б дізнатися в керівництва столичного управління освіти, звідки така жага забивати голови підліткам антидержавницьким мотлохом, формувати у них ненависть до минулого нашої Батьківщини і до своїх рідних та близьких? Де ви, панове, відшукали таке право в Законах України "Про освіту", "Про статус міста-героя Києва", "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років"? Чому дітей притягнули сюди, а не повели в Музей українського мистецтва, Музей народної архітектури та побуту чи Музей Пушкіна (адже було як раз 6 червня - день його народження)?

Не обійшлося, вочевидь, і без приязні з боку Міністерства освіти та науки. Тим більше, що "виставка" зареєстрована там на правах "інтелектуальної власності". Не зачіпаючи таке суто інтимне питання, як ставлення С.Ніколаєнка до Радянської влади, варто було б помізкувати - може Україні треба інший міністр. Такий, за якого діти будуть позбавлені необхідності примусово вислуховувати уроки ненависті до їх попередників, до важкого, але прекрасного життя, яке ті прожили.

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані