Пошук
Разместить кнопку на Вашем сайте

Газета «Комуніст»
Сайт Комуністичної партії України

Журнал «Комуніст України»

Газета Криворожской городской организации Компартии Украины

Ленінський Комсомол м.Києва

Газета Всекраинского Союза рабочих «Рабочий класс»

Коммунистическая партия Российской Федерации

Московское городское отделение КПРФ

Санкт-Петербугское городское отделение КПРФ

Сайт газеты ЦК Коммунистической партии Китая «Женьминь Жибао» (на русском языке)
Інформація про вибори у ради всіх рівнів

Петро Симоненко: Від олігархічної до загальнонародної еліти (г.“Голос України”, 24.07.2007)

Енциклопедичні словники визначають еліту як верхню, найвиднішу верству соціальної структури суспільства, яка впливає на вибір шляху розвитку країни, здійснює інші важливі функції. Звичайно, дуже багато чого залежить від особистості, від лідерів. Саме по цих людях, котрі зробили найбільший внесок у розвиток суспільства, ми вивчаємо історію людства.

Кадри вирішують усе

Зрозуміло, проблеми елітарної теорії, різні концепції харизматичного лідерства мають давню історію. Ще в епоху античності елітою, лідерами вважали людей, здатних творити історію. Пізніше ці питання по-своєму трактували також Н. Макіавеллі, Т. Карлайль, Ф. Ніцше, М. Вебер, М. Бердяєв та інші мислителі.

Ця тема посідає важливе місце в роботах К. Маркса і Ф. Енгельса, котрі вважали, що політична еліта, політичні лідери мають відображати інтереси і волю свого класу. В. І. Ленін писав, що маси поділяються на класи, класами зазвичай керують політичні партії, політичні партії керуються більш-менш стійкими групами найавторитетніших, найвпливовіших, найдосвідченіших людей, яких обирають на відповідальні посади і називають вождями. До нашого лексикону назавжди ввійшла крилата фраза

І. В. Сталіна «Кадри вирішують усе!»

А якщо говорити про українську політичну еліту, то розмов про неї справді так багато, що часом, як то кажуть у подібних випадках, за деревами не видно лісу. Як бачимо, тема потребує прояснення, чіткішої артикуляції та розміщення акцентів.

Раніше, за радянських часів, у народі добре знали свою гордість — видатних діячів науки і культури, передовиків промислового і сільськогосподарського виробництва, талановитих державно-партійних, господарських, військових керівників. Тобто всіх тих, хто з почуттям великої відповідальності вносив до національної скарбниці левину частку матеріальних, наукових і духовних цінностей, визначав барометром своєї праці, творчості, авторитету і моралі загальний «клімат» у суспільстві.

Ось цих людей і можна було по праву, без усіляких застережень назвати справжньою елітою. Причому річ не тільки в їх особистому внеску в прискорення суспільного прогресу, а й ролі у виробленні основоположних норм, орієнтирів та ідеалів, що визначають функціонування і розвиток соціокультурної системи.

Їх по праву вважали вищими моральними авторитетами, уособленням і носіями кращих традицій, достоїнств та якостей національного характеру і менталітету. І це було значно ширше, багатіше і вагоміше за безпосередньо ними створене. Хоча, звісно, важко переоцінити значення того, що вийшло з-під пера Олеся Гончара і Ліни Костенко, фільмів Олександра Довженка, художньої спадщини Тетяни Яблонської чи Василя Касіяна, акторської майстерності Валерії Заклунної…

Як характерну і більш того — унікальну властивість цієї справжньої національної еліти слід відзначити неодмінну і дуже представницьку присутність у її лавах людей праці. Це були дійсно знакові постаті, чия суспільна вага вимірялася і визначалася не тільки і не стільки заслуженими державними нагородами, титулами і званнями, а насамперед високим прикладом чесної, свідомої й ефективної роботи, громадянської активності.

Достатньо назвати хоча б деякі з цих славних імен — Олексія Стаханова, Макара Посмітного, Паші Ангеліної, Івана Стрельченка, Олександра Гіталова, Василя Сухомлинського, Омеляна Парубка і багатьох, багатьох інших — і за кожним з них відкривається ціла епоха, яскраві та плідні життя, сповна віддані Батьківщині, народові.

Водночас необхідно визнати, що в процесі соціалістичного творення в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, було допущено серйозні помилки, насамперед у перекручуванні ленінських принципів роботи з кадрами, нехтуванні в їхньому доборі та вихованні класовими, ідейно-політичними і моральними якостями, що негативно вплинуло на економічну, соціальну, національну, культурну, мовну, релігійну та інші види політики держави.

У результаті наприкінці 80-х років минулого століття в Радянському Союзі сформувалася відірвана від народу, від рядових комуністів номенклатурна верхівкова еліта. На важливіші посади прийшли в деяких випадках люди безпринципні, лицемірні, вороже налаштовані до партії і народу. Саме ці люди у тяжкий для країни час не витримали випробувань, порвали з ленінською демократичною традицією, зрадили Комуністичну партію і Радянську владу, зрадили свій народ, зрадили самі себе.

Визначальним вододілом став 1991 рік. Саме тоді багато вихованців партії, перебуваючи на керівних посадах, без бою здали країну капіталу, з незвичайною легкістю переметнулися на сторону класових ворогів, взяли участь у грабуванні загальнонародного надбання, засіли в комерційних та інших фінансово-кримінальних структурах. Гадаю, що ці чорні імена іуд-кар’єристів і перевертнів назавжди вкриються ганьбою.

Ми говоримо про це з великим болем, бо такої огульної зради свого кадрового корпусу не знала жодна з політичних партій, що існують у світі.

Колишні носії партквитків і нині вірою та правдою служать буржуазній владі, аби тільки зберегти і збільшити свої привілеї, аби здраствувати за рахунок страждань народу. Це стало приводом для широкомасштабної дискредитації Компартії та ідей соціалізму, нав’язування значній частині населення міфів про те, що нинішня системна криза в Україні обумовлена не руйнівними реформами правлячого режиму, а нібито наслідком колишнього «комуністичного панування». По суті, це зведено в ранг національно-державної ідеології.

Зрозуміло, Компартія України зробила висновки зі становища, що склалося. Ми розуміємо свою головну кадрову помилку минулого, об’єктивно осмислили суспільно-політичні трансформації, що відбулися в країні, визначили і предметно працюємо з тими соціально-класовими верствами і групами, що формують новий революційний клас, спроможний захистити права і свободи людей, установити в Україні владу народу.

Адже хто володіє кадровою політикою, той ставить під свій контроль усю політику. Така діалектика життя.

Учорашні злодії і хами стали новими «господарями життя»

В. І. Ленін учив, що тільки та революція чогось варта, якщо вона вміє захищатися. На жаль, комуністи, робітничий клас, селянство, народна інтелігенція не змогли захистити завоювання Великої Жовтневої соціалістичної революції від внутрішнього і зовнішнього ворога.

У результаті націонал-радикальним силам за підтримки західних спецслужб, використовуючи хаос у країні, спричинений горбачовською перебудовою, вдалося в 1991 році здійснити контрреволюційний переворот, спровокувати незаконну заборону Компартії України і захопити державну владу, що призвело до реставрації в країні феодально-капіталістичного ладу в його найдикішій, злочинно-кримінальній формі.

Минуло 15 років незалежності України, і ситуація в країні кардинально змінилася в гірший бік. Новоявлені націонал-демократи і продажна партійно-бюрократична номенклатура цілком узурпували державну владу, перерозподілили на свою користь сфери впливу, захопили створену загальнонаціональну власність, збагатилися за рахунок експлуатації чужої праці, довели ошуканих людей до соціальної прірви та злиднів.

Насамперед, не видно суспільства, соціальних класів з їхніми реальними проблемами і протиріччями. Сьогодні серед тих, кого політологи і засоби масової інформації відносять до еліти, не побачиш хлібороба або шахтаря, робітника або будівельника… Як то кажуть, куховарці нині немає місця в керівництві державою. А представників інтелігенції — майстрів слова, діячів шоу-бізнесу, акторів та телеведучих, уславлених спортсменів оцінюють часто-густо лише за політичними ознаками, вмінню ганити все радянське і догоджати новій владі, новим «господарям життя».

Тож, що стосується еліти в її «осучасненому» розумінні, то туди зараховано винятково лише тих, хто перебуває на владних висотах, біля економічних важелів або просто має товстий гаманець. Вони поставили свої особисті корпоративні інтереси вище за національні, вище за народні. Правильно про них кажуть: найгірші з панів — це ті, хто вийшов із хамів, хто заради власної користі цинічно готовий співробітничати «хоч з чортом, хоч з дияволом».

Таким чином, нинішня буржуазна еліта України — це верхівка пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством і державою для підтримки соціальної системи і яка ставить свій клас у привілейоване становище. Тобто, українська еліта за своїми якостями і формами антинародної діяльності породжує відповідну українську бюрократію, котра, за словами К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес пануючого класу, тобто тієї самої еліти. Як бачимо, коло замикається.

У такій ситуації, як висловився учений Т. Еггерссон, «учорашні злодії стали політичними лідерами, а їхня організація — легітимною державою».

Іншими словами, пропуском до цього закритого клубу стало володіння політичним або фінансовим капіталом без будь-якого врахування особистих якостей. Критерії цілком у дусі нових часів, і думка про їх справедливість наполегливо утовкмачується в громадську свідомість.

На це можна було б відповісти просто: хто оплачує музику, той її і замовляє. Так воно практично і є, але не можна не помітити і деяких тонкощів, так сказати, нюансів. Якщо в політичній еліті і є певні інтриги, то вони спричинені не боротьбою в служінні народу та Батьківщині, а, насамперед, інтересами обділених кланів під час перерозподілу влади і пов’язаних із владою можливостей контролю над фінансовими потоками і впливом над секторами економіки.

Ідеологи та апологети нового режиму взяли на озброєння багато ідей і прийомів буржуазних науковців і не без успіху їх використовують. Сюди можна віднести, наприклад, так званий соціологічний підхід до визначення еліти, запропонований італійським економістом і соціологом В. Парето. В різних сферах діяльності він виділяв людей, котрі діяли там найуспішніше, і оцінював їх за 10-бальною шкалою.

Але за якими принципами виставлялися ці оцінки? За розміром особистого багатства Генрі Форда-старшого чи впливом автомобілізації Америки на громадську мораль (скажімо, помітним зменшенням випадків конокрадства)? Або що переважує у творчості Рембрандта — ціна його картин на аукціоні Сотбі чи вплив на розвиток світового живопису і на духовність людства взагалі? І як бути за таких підходів з невизнаним за життя Ван Гогом?

Не можна не згадати і про елітаристські концепції в дусі Ф. Ніцше та X. Ортеги-і-Гассета, зміст і мету яких зведено до увічнення розподілу суспільства на «вищих» і «нижчих». Таке собі новітнє видання кастовості. Судячи з усього, воно припало до душі новоявленим «вершкам суспільства» і з тієї причини, що де-факто відсуває на задній план, робить непотрібними політичні партії, парламенти, конституційні права та свободи людини, а в кінцевому рахунку — й сам термін «демократія».

Навіщо вона, ця демократія, якщо є всемогутня і всевладна, всепрониклива і така, що ніколи не помиляється, еліта? А якщо точніше, то не еліта, а клуб або рада олігархів. Тільки тут, на їхню думку, мають вирішуватися всі питання державного і громадського життя — розв’язуватися келійно, негласно і в інтересах не суспільства, а винятково тих, хто засідає в цьому ареопазі особистостей. І якщо в них є інтрига, боротьба, то тільки за повноваження, а не за відповідальність. А глава держави — лише один із них, котрого вони будь-якого моменту можуть змінити на іншого.

Такі та інші подібні приклади досить умовні, а питання риторичні — відповіді на них відомі заздалегідь. Але з цією спрощеністю цілком співвідноситься наша сьогоднішня українська дійсність. З’ясовується, для того, щоб вважатися тим, хто належить до еліти, не обов’язково щось робити для своєї країни і народу — достатньо чимось володіти, щось мати. І бажано побільше того й іншого —капіталу, влади, впливу. Так, можна ще повісити в своєму кабінеті або кімнаті відпочинку портрет Тараса Шевченка. Такий ось невигадливий виходить симбіоз політики з арифметикою.

Що ж пов’язує позиціоновану у такий спосіб еліту зі своєю державою, її проблемами і потребами, турботами і нестатками? Гроші і діти — за кордоном. Украдені в народу кошти та ресурси працюють на економіку інших держав. Чимало молоді, котра навчається в США, Великій Британії, Німеччині — та й у деяких українських вищих навчальних закладах також — готується до ролі агентів впливу правлячих кіл цих країн в Україні, свого роду колоніальної адміністрації. Водночас їхні батьки тримають у сейфах — так, про всякий випадок — закордонні паспорти й авіаквитки з відкритою датою (якщо немає своїх, особистих літаків).

Компрадорська, продажна природа й антинародна сутність такої еліти, а точніше антиеліти, безплідність і шкідливість психології тимчасових правителів, що володіє нею, очевидні. Повірити в те, що з такими «обраними» вдасться побудувати благополучну, процвітаючу Україну «з молочними ріками в кисільних берегах» можуть хіба що вкрай наївні та політично недосвідчені люди.

У цьому зв’язку хочу ще раз наголосити: саме антигуманна сутність олігархічної еліти та її устремлінь унеможливлюють не тільки бодай якийсь консенсус, а й навіть окремі компроміси з цією руйнівною силою.

Доказів довго шукати не доводиться, вони на кожному кроці.

У той час як основну вагу податкового тягаря несуть на собі трудящі, прості люди, то постійне підживлення за рахунок наповнюваного ними бюджету одержують олігархи. Ховаючи капітали за кордоном, ці «жирні коти» водночас крадуть в держави сотні мільйонів гривень компенсації з ПДВ за фіктивний експорт.

У країні триває процес вибуття основних фондів, їх пряме руйнування. Ми дедалі більш відстаємо в галузі продуктивності праці та інновацій, до України не йдуть інвестиції. Доводити олігархам усю небезпеку продовження такого курсу, умовляти їх зробити невідкладні й адекватні кроки стосовно його зміни — марна справа.

Останніми роками серйозні, чесні та відповідальні аналітики б’ють на сполох з приводу не тільки витоку з України за кордон інтелекту, а й декваліфікації інженерно-технічних фахівців і робітників. Проблема найгостріша, сіль її — як у тривалому змушеному безробітті багатьох мільйонів людей, так і в злидарській зарплаті тих, хто ще зберіг роботу. Цих заробітків не вистачає навіть на звичайне відновлення фізичних кондицій людей праці, не кажучи вже про їхній інтелектуальний і духовний розвиток, про все те, без чого неможливе розширене відтворення робочої сили.

На жаль, радикальна реформа оплати праці та поліпшення її умов — одна з тем, що викликають в олігархів особливе неприйняття, на кшталт алергії, — адже це розходиться з їхньою концепцією роботи на короткий результат, на одержання надприбутків сьогодні й одразу. Що означає: не витрачаючись на техніко-технологічне відновлення виробництва, за рахунок нещадної експлуатації своїх співгромадян.

Сферою, де ігнорування думки, умонастроїв і прагнень основної маси населення — тобто всього того, що зобов’язаний в концентрованій формі виражати, підтримувати і запроваджувати в життя справжній авангард нації, із самого початку здобуття незалежності стала і зовнішня політика. Тут зневага до волі народу виражається в особливо неприкритих, без перебільшення, демонстративних формах.

Йдеться насамперед про європейські та євроантлантичні плани і наміри президентської помаранчевої влади, що їх активно підтримують, принаймні на словах, її олігархічні союзники та попутники. Навколо цієї проблематики тривають нескінченні розмови, ламаються полемічні списи, але очевидного наближення до голосно задекларованих цілей як не було, так і немає.

Під цим кутом зору наївно-утопічний і принизливий для України вигляд мають спроби найзавзятіших наших «інтеграторів» якось, хай і з чорного ходу, протиснутися до Євросоюзу. Хоча їм уже не раз і недвозначно вказували на двері, даючи зрозуміти, що про це не може бути й мови ні в близькому майбутньому, ні навіть у віддаленішій перспективі. Найбільшими перешкодами вступу України до ЄС є недостатній розвиток суспільства, низький рівень конкурентоспроможності економіки, слабка енергоефективність виробництва. Але наші євроінтегратори лізуть далі, і для них, як для докучливих прохачів, вигадуються втішливі пустушки на зразок усіляких «планів співробітництва», «інтенсивних діалогів» тощо.

У міжнародній політиці Україна поводиться як партнер, котрий нашкодив, перестала бути країною, що ставить якісь об’єктивні умови. От і до СОТ приходимо на колінах, на кабальних і руйнівних для вітчизняної економіки умовах. Національно безвідповідальна еліта робить усе, щоб підготувати країну до масштабного розпродажу.

Правлячий президентський режим наполегливо вштовхує Україну до НАТО — незважаючи на те, що абсолютна більшість наших співгромадян налаштована рішуче проти участі в цій агресивно військовій організації. Скажемо прямо: вступ України до НАТО — це похоронний дзвін по її незалежності та суверенітету, перетворення її на підмандатну територію, на плацдарм альянсу проти наших сусідів, на підставну мішень для світового тероризму.

Які наслідки може мати для України така беззастережна прозахідна євроатлантична складова інтеграційних устремлінь її керівництва — тема окремої розмови. Тут також хотілося б відзначити одну вельми істотну обставину: і серед «старих» членів альянсу немає тієї зворушливої згоди і одностайності, про які дехто так любить розмірковувати у нас. Ціла низка держав-учасниць, і це підтвердили події останніх років, давно вже не бажають тягати каштани з вогню для США.

Об’єктивно виходить так, що декларації про євроатлантичну інтеграцію дедалі більше обертаються перспективою просування не до Європи, а до США. Але звернімо увагу: прямо і відповідально застерігають про подібні пастки, уготовлені Україні на цьому шляху, лише комуністи і найбільш чесні представники деяких інших політичних сил.

На жаль, тверезі голоси тонуть у конформістсько-улесливому хорі олігархічних підспівувачів нинішньої президентської влади і засобів масової інформації, що належать або підконтрольні їм. Чого варта лише «роз’яснювальна робота», а по суті безпардонно-пропагандистська кампанія, метою якої є втокмачити в голови українців тези про винятково миролюбний, гуманний і цивілізований характер альянства. І це після того, що натовці зробили в Югославії, Афганістані, Іраку.

Зрозуміло, я усвідомлюю те, що подібні претензії та обвинувачення на адресу всієї національної еліти були б огульними і несправедливими. «Неув’язка» в тому, що в нашій політології, а в повсякденному політичному побуті тим більше, як уже говорилося, поняття еліти незмінно ототожнюється з політико-адміністративною, управлінською її частиною і, з другого боку, великою олігархічною буржуазією.

Такі уявлення, що склалися, а точніше, запроваджуються в громадську свідомість, серйозно збіднюють як саме поняття національної еліти, так і бачення ролі, що її вона покликана відігравати в розв’язанні найбільш актуальних, масштабних і важливих для народу і держави проблем. І не тільки тих, що належать до сфери її компетенції і прямих обов’язків, — про те, як українські олігархи дбають про виробництво та економіку, уже сказано.

Поки що вітчизняні олігархи демонструють свої прагнення і здібності в іншому і прямо протилежному, остаточно руйнуючи і «скидаючи» соціальну інфраструктуру неправедно привласнених підприємств, активізуючи по усьому фронту наступ на права трудящих. А якщо з великими потугами і станеться якийсь епізод зі спонсорською допомогою, то піару і саморекламного дзвоніння довкола нього щораз куди більше, ніж реального сенсу та очікуваних результатів.

Олігархи і артистичний бомонд, що прислуговує їм, які прорвалися під час контрреволюції до влади, традиційно справляють у Національній опері так звані віденські бали, «танці з зірками» та інші «бенкети під час чуми», надумані заходи із визначення «Людини року» та на інші теми. А в цей час основна маса зубожілого населення з тривогою очікує нового підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні, транспортні та інші види послуг, на товари першої необхідності.

Поводити себе по-іншому олігархічна еліта не може і не хоче. Така їхня природа, менталітет, спосіб життя і практичних дій. Саме тому така новітня еліта президентських «любих друзів» і кумів не відіграє нині й ніколи не відіграватиме роль авангарду нації, генератора конструктивних ідей і основної рушійної сили в їх реалізації. Вони думають тільки про одне — що ще можна урвати в держави, в народу. Для вчорашніх злодіїв і хамів закон не писаний.

І знову кадри вирішують усе!

Звичайно, визнання того, що в Україні відсутня кадрова політика — не привід і не підстава для того, щоб «закрити» елітну проблему як таку, що її не можна розв’язати.

По-перше, залишити Україну на відкуп тим, хто вже довів її до останньої межі, було б злочином перед нинішнім і прийдешніми поколіннями.

По-друге, є реальні шляхи, засоби і методи врятування від нікчемної, безпросвітно хуторянсько-шароварної владної еліти і кримінальної напасті.

Але закріплення принципів формування національної еліти не за розумом, честю, моральністю, не за творчою засадою, а винятково за близькістю до владних вершин і за товщиною гаманця, формує її особливий вид — цілковита залежність від пануючих ідеологічних і економічних інтересів, від норм і правил, що склалися, від соціальної ієрархії буржуазного суспільства. Головне для цього виду — гроші, бізнес, політика, влада.

Це секрет і того, що залишаються осторонь такі багатогранні сфери, цілі світи, як праця, наука, культура і мистецтво, інші види людської діяльності. Безперечно, найяскравіші із пов’язаних з ними імен не забуті, вони залишаються серед знакових постатей вітчизняної історії і сучасності.

Однак, даруйте на слові, ці люди вже практично ні на що не впливають, нічого не вирішують і лише час від часу залучаються олігархами для створення демократично-електорального антуражу, ілюзії загального схвалення та освячення чергових владних дій існуючого режиму. Це теж одна із сумних реалій сучасної України.

У програмних установках Компартія України виходить з того, що тільки суспільство соціальної справедливості здатне сформувати справді загальнонародну еліту — робітничу, сільську, політичну, управлінську, наукову, військову, культурну та іншу, котра користувалася б довірою, авторитетом і повагою в народі. А головне, була б спроможна до реальної і результативної роботи з виведення країни та суспільства зі згубного глухого кута в інтересах найманих робітників, тобто більшості народу.

Така еліта зароджується і формується серед тих, хто жорстко, усвідомлено і сміливо опонує нинішнім «господарям життя», сповідує гуманістичні ідеали і вважає, що капіталістична реставрація в XXІ столітті — це абсурдне і протиприродне явище, яке вступає в зіткнення з основоположними закономірностями суспільного розвитку і цивілізаційного прогресу.

Прискоренню процесу формування еліти трудового народу сприятимуть:

— забезпечення соціальної справедливості;

— кардинальне оновлення, оздоровлення системи влади на всіх рівнях з поворотом до реального народовладдя;

— усунення перешкод і бар’єрів на шляху прогресивних змін у суспільстві.

А також, повторю ще раз, необхідно зупинити, перервати згубну тенденцію перетворення так званої «еліти» на замкнуту, недоторканну і непроникну касту. Не можна допускати консервації, подальшого поглиблення цих згубних процесів, а з ними погіршення ситуації в країні і суспільстві.

Зрозуміло, що одними лише верхівковими змінами і зовнішніми новаціями не досягти таких масштабних і складних цілей, що зачіпають глибинні інтереси суспільства, усіх верств, категорій і груп населення. Потрібно багато чого. Але головне — це зміна політичної системи і режиму.

Нова еліта ще має сформуватися під час конституційної реформи, що проводиться нині, перетворення України на парламентсько-президентську республіку, залучення широких верств громадян до справ державного управління.

На відміну від нинішньої так званої еліти, орієнтованої на захист особистих і вузько-корпоративних інтересів, еліта, вихована на інтересах найманих робітників, повинна представляти всю соціальну і, кажучи з певною часткою умовності, професійну та рододіяльнісну структуру суспільства.

Саме така нова еліта відповідатиме не тільки декларованому, національному, а реальному, загальнонародному її характеру, забезпечить необхідну згоду і служитиме серйозним чинником консолідації суспільства в досягненні стратегічних соціально-економічних і високих духовних цілей.

Ми, комуністи, розуміємо, що симпатії людей демагогією і політичною тріскотнею не завоюєш, потрібні конкретні та результативні справи. І як політична сила, котра претендує на лідерство, Комуністична партія України готова реально відстоювати права простих громадян, захищати їх від сваволі чиновників і олігархів, формувати справедливе гуманістичне суспільство.

У цій відкритості, демократичних засадах і творчому заряді ми, комуністи, бачимо запоруку виконання тієї доленосної ролі, що її покладає на нас історія.

Як і раніше, як і завжди — лідери, еліта, кадри вирішуватимуть все!

Петро Симоненко, народний депутат України,

перший секретар ЦК КПУ

“Голос України”, 24.07.2007

Архів, сортувати за: Нові Відвідувані Коментовані
© Киевский ГК КПУ 2005
Все права защищены. Перепечатка материалов разрешается, только после письменного разрешения автора (e-mail). При перепечатке любого материала с данного сайта видимая ссылка на источник kpu-kiev.org.ua и все имена, ссылки авторов обязательны. За точность изложенных фактов ответственность несет автор.